Як і передбачалося на світанку української незалежності, хуторянське культурництво фронтально капітулює. Селюцька інтеліґенція кидає на півдорозі укохані ідеологічні цацки, спокушені народні маси і недороблені державницькі проекти. Вона плаче, провіщає армаґедон і всіх звинувачує у запроданстві і непритомності. Окрім себе і Бога. Старого вона боїться, бо мама казали Бозю не сварити. За нашою інтеліґенцією, як і сто років тому, треба прибирати. З віником. Виносити вербальне сміття: усі ці гасла, заклики і заслинені портрети копійчаних пророків. Змивати бруд замацаних її любовію слів. Провітрювати кімнати від запаху її підлуватої ненависті. Реставрувати поламані нею цінності. Амністувати арештовані її балаканиною поняття та дефініції. Наприклад «Імперію».

Чабани вітчизняної духовності ніколи не любили цього слова. Для них воно завше асоціювалося з чужинцями, космополітизмом, насиллям і безглуздою масштабністю примусу. Метафізичних ресурсів тої клятої імперськості їхні швидкі селянські очі роздивитися були неспроможні. Вони потай сподівалися, що з імперіями-почварами покінчено остаточно, що світ назавжди здрібнився до національних, громадянських і містечкових способів організації суспільного простору, що у новому тисячолітті ніхто вже не прискаче до п'яної Малинівки і не розгонить тамтешнього весілля. Адже, насправді, імперський формат дратував і відлякував наших калинових провінціалів не хрестоматійними сатрапськими мордами, а специфічним способом відповідальності за власне буття, який цей формат пропонував. Важким, елітарним й вельми непраґматичним способом відповідальності.

Імперія -- це, окрім усього іншого, особливе напруження суспільства для вирішення метаісторичних завдань. Це -- інструмент для накиду свого стилю буття на завжди вороже оточення, це -- штурм неба і капіталізація несвободи. Імперії, за переконаннями філософів, народжуються і помирають як згущення світової волі. Вони приходили і приходять у світ різними шляхами: як наслідки завоювань і столітньої праці таємних орденів, як суспільні затвердіння лівих і правих прагнень до влади, як свіжий вітер довгоочікуваних змін і сталевий холод кайданків. Найфундаментальніші пам'ятки мистецтва створені саме на імперських просторах, найсміливіші ідеї виникали і виникають у надрах імперських культурних організмів. А в ненапружених національних форматах продукуються лише напівсонні «народні форми» творчості: фольклор, паразитарне рімейкерство та солодкава попса.

Пригадується «казус раннього Корчинського» з його парадоксальним закликом до побудови Української Імперії. Як бридилися і кривилися тоді саморобні стратеги хуторянського «державотворення», пережовуючи гнилими зубами хрустке латинське слово, кинуте їм як виклик і випробування зі сторінок унсівського часопису «Націоналіст». Дурна селючня тоді й гадки не мала, що вже за десять років Україна опиниться між двома гігантськими суспільними організмами, які швидко набуватимуть обрисів Європейської та Євразійської імперій. Історія, як відомо, нікого нічому не вчить. Особливо тих рагулів, які не хочуть, не вміють і не можуть вчитися. А тепер згадані рагулі, себто ті, хто щиросердно відмовився від бридкої імперської перспективи (а також від гидкої ядерної зброї, паскудних бомбардувальників, зайвої і обтяжливої національної гвардії тощо), збараніло дивляться на злоповзучу дамбу. «Га, -- мовляв, -- звідки? Шо робиться?»

Чого дивитися і дурне запитувати? Треба узяти Тита Лівія і почитати про «горе переможених». А потім -- ноги в руки і бігти до дядька Сема, і верещати-и-и-и... Тільки голосно, артистично, в кращих традиціях Театру ім. Івана Франка. А то не почують в овальних. Там склопакети товсті.

Усе забувається... І те, що первісну соборну ідею Русь отримала від імперії (Візантійської). І те, що першою державною її формою була патрональна протоімперія Рюриковичів. Залишається лише школярський острах «поганого слова» і буденне самоупослідження, помилково визнане інстинктом справжнього партизанства.