Головним для бароко виступає не пробудження сильнішого релігійного переживання чи естетичного почуття, а зворушення, розбурхання, сильне враження, прагення сили, перебільшення, гіперболізм, закоханість у парадокс, антитезу, гротеск, величність форми. Раціоналізмові, який виявився не зовсім надійним супутником культури, гегемонізацією розуму, бароко протиставляє відродження міфологічного, алегорій, символів і метафор, де найсуттєвішим виступає не глибинний зміст, внутрішня якість, а широкий жест, розмах і кількість, ціниться більше "здаватись" ніж "бути", що веде до своєрідного "психічного авантюризму", коли за пишним фасадом немає стійкої духовної підпори. Звідси його декоративність, зовнішня пишність, штучність оформлення змісту, самозамилування формами, прагнення до великого, безмежного зняття страху перед поєднанням протилежностей. Бароко - це, власне, перший стиль, позбавлений гармонійності часу і замкнутості Всесвіту, яким протиставляється осягнення порожнини буття. що надає відчуття нестійкості, рухливості, своєрідної химерності, "артистизму натури" зі стремлінням переходу в усе нові й нові форми, постійного пошуку, устремління до морального самовдосконалення. У бароковій культурі "я" творить себе без зовнішніх причин, з власної ініціативи. Якщо для ренесансу світ є таким, яким його бачать усі. то для бароко світ є театром, таким, яким його хоче бачити митець. Реальність чуттєвого, емоціональність переважають над чинниками розуму, націлюються на себе, на своє єство, екзистенційність переживань. трансцендентність. Однак це не виключає земних благ, не виливається в їх осудження та аскетизм, а виступає як схильність до вагань між життєлюбством і аскетизмом, як право кожного християнина на вибір, коли ідеалом є аскет-філософ, людина, якій близька і зрозуміла жага до життя й вічна неминучість.