МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
АВАНГАРДУ І ТРАДИЦІЇ
GALL'ART

Стрижак О.С.

...живяху по Бугу...(про волинян)

На самому заході східнослов'янського світу, там, де колись до Чорного моря рвалися готи, ділячи єдиний слов'яно-венедський масив на дві частини, де згодом панували обри «тіломь велици и умомъ горди» і від яких потім не лишилося ні «племени, ни наслЪдку», літописець знає дулібів. «Дуліби,— пише він, — живяху по Бугу, гдЪ нЪні Велыняне». Ці лаконічні нотатки дають можливість визначити частину історії цього племені. Вони вже існували коло 568 р., коли тут з'явилися полчища аварів, вторгнувшись із Карпатської котловини (сучасна територія Угорщини й Словаччини), і продовжували так називатися ще 1107 р., коли брали участь у поході Олега «на Грекы». Понад п'ять століть! Аварська агресія підірвала .могутність цього союзу племен — перед тим центру суспільного життя східних слов'ян, який згодом перемістився до Києва. Свідченням великої ролі дулібів у історичній долі Східної Європи можуть бути топонімічні нагромадження на її великому просторі. Від цього етноніма походять назви деяких річок, на приклад, Дуліби (ДулЪба) —лівої притоки Ольси у басейні Березини в Білорусії, ДулІбки (ДулЬбка, вона ж Дулябня) — допливу Несети, що впадає справа у ту ж Ольсу, Озеро Дулебське, воно ж Долебське, Долобськсе— сучасна Довбичка — під Києвом та ін. Селище Дуліби є на р. Білоусі, притоці Десни, в колишній Любецькій волості і в басейні р. Стрипи на Поділлі. 1588 р, згадується маєток князя Дмитра Кучевича під назвою Дуліби, Одинадцять димів мало 1629 р. с. Дулібська Воля на Волині. С. Дуліби (Дулебы) 1649 р. фіксується в Луцькому повіті. Якісь Дуліби князів Язловецьких документуються під 1556 р. Похідні від племінної назви «дуліби» є ще на Мінщині (Дулебы), Бобруйщині (Дулебно), Псковщині (Дулебы), Тульщині (Дулебинов) і т. д. Зважаючи на значне географічне поширення і давність поселень дулібської групи па Україні (села під назвою Дуліби є ще й зараз у Волинській, Ровенській, Львівській і Тернопільській областях, Дуляби — па Тернопільщині, Дулеби — на Чернігівщині), як і на давність самого племені (у літописі: «В си же времена бысть и обре, иже воеваша на царя Ираклия... Си же обры воеваша на словены и примучиша Дулебы, сущая словены»), можна цілком вважати за ймовірне пояснення назви дулібів, зроблене О. М. Трубачовнм. Дуліби відомі не тільки па Волині; плем'я дудлеби ще в VII ст. згадується, наприклад, па півдні сусідньої Чехії, де є також і с. Doudleby. Серед південних слов'ян були дулеби, які займали простір між Блатенським озером і р. Мурою: пор. гору Дулібу в Боснії на межі з Далмацією (Югославія) і однойменну річку (тепер Олівенто) в галльській частині сусідньої Італії. У назві цього племені ховаються деякі цікаві дані. Якщо в VI ст. дуліби вже існували, а її VII ст. їх знають і на інших територіях, то чи не можна хоч приблизно виявити, коли ж вони дістали то назву? Можна. І про це нам розкаже вона ж сама. Якщо у східних слов'ян це плем'я здавна відоме як дуліби (дулЬбы, дулеби), то в західних воно зветься дудлеби (dudleby); тобто між варіантами цієї назви спостерігається така ж різниця, як між українським «мило» і польським «мидло» (mydlo), між нашим «рало» і чеським «радло» (radlo) і т. д. Вчені встановили, що в східних слов'ян відбулося спрощення звукосполучення дл (тл) всередині слова на л. Отже, форма дуліби походить від дудлеби (*dudleby). Виходячи з цього, слід відкинути спроби пов'язувати етнонім «дуліби» із скіфським дулаба — буйні, відважні, нездоланні, із довбати (російським долбить чи польським dlubac), як це дехто робив. Історично і мовознавчо найпереконливішим є пояснення, запропоноване О. М. Трубачовим, за яким це слово походить від германського *Dudl-eiba (пор. німецьке Оисії-$ас!<— волинка), що в перекладі означає «країна волинок». Як відомо, волинкою, або дудою, називається народний духовий музичний інструмент, що має дві або більше трубок, вправлених у кожаїшй мішок чи пузир, який надувається через особливий отвір. На одній Із трубок викопують відповідну мелодію, а Інші безперервно гудуть. Пригадаймо з народної пісні: «Заграй мені, дударику, у дуду...» Можливо, що, проходячи через басейн Західного Бугу, готи звернули увагу на музикальність місцевого населення і прозвали його «дударями» (дудлебами) та любов до цього музичного інструмента. Недарма він 'Іізніпіе дістав назву волинки — уже, навпаки, від те-іпіторіальпої назви Волинь (пор., наприклад, вираз тягнути начинку»). Волині., як і сусідні райони, здавна славилась сооїм народним мистецтвом. І не випадково саме на землі колишніх дулібів виникли назви поселень типу Скомороха (Вінниччина, Волинська обл., Ро-венщина), Скоморохи (Житомирщина, Львівщина, Тернопільщина) , Скомороше (Тернопільщина), Музики (Львівщина), Дудне (Ровенщина) та ін. Скинувши іноземний (готський і аварський) гніт, жителі Надбужжя поступово звільняються й від іншомовної назви. Замість дулібів вони починають називатися бужапами, «зане с-Ндоша по Бугу». Від назви річки виникає ряд паіімгпувапь місцевих поселень Із тим же коренем; серед них найбільш відомим є м. Бужьскъ (сучасний Буськ). А що ж означає сама назва річки? Існують розмаїті думки з цього приводу. Перш за все впадає в око те, що є два Буги — Південний і Західний. Обидва вони починаються на Поділлі недалеко один від одного і пишуться українською і російською графікою однаково, хоч населення їх вимовляє місцями по-різному: Західний — Буг, але Південний — Бог. Одна з приток у верхів'ях Південного Бугу називається переважно Божок (по-польському Воіек). Та й сам Південний Буг, не тільки на картах XV—XVII ст., де він виступає у формі Во?, ВоН, Вогшз, а навіть і в літописах постійно пишеться Богъ, Бъоугъ; у пам'ятці вітчизняної географії XV—XVII ст. «Книге Большому Чертежу» (М.—Л., 1950)—Бокг, в яку «пала... река Синяя Вода» (сучасна Синюха); у стародавніх греків Воуой. Земля вздовж Південного Бугу в літописах зветься І Іобожьем. Назва ж Західного Бугу виступав п джерелах більш одноманітно: .в літописах він Бугь (правда, «Указатель к первым псьми томам полного собрания русских летописей», отд. II, Снб., 1907, знає і варіант Богъ, стор. 18), в українській мові — Буг, у польській — Bug. У цьому розрізненні вимови Й написання двох Бугів дехто схильний вбачати І різне їх походження. Французький географ Елізе Реклю у назві Південного Бугу (Бога) вбачав відбиття «якогось забутого забобону»,— очевидно, зближення із словом «бог». Польський учений Тадеуш Лер-Сплавіпський виводив її від слова Ьо? —течія, німецький мовознавець Макс Фасмер, слідом за польським дослідником гідронімії Яном Розвадовським,— від давньоверхньонімецького ЬаЬ (той же корінь, що й у слові «багно») — струмок. Зовсім інакше пояснюють назву Західного Бугу, або просто Бугу. Посилаючись на записки Гервазія ТІльбурзького, який у XII ст. називав у документі, писаному латинською мовою, то річку Лгтіїїа, що означає, як і старослов'янське буть (запозичене з німецької), «зап'ястя, браслет», її пов'язують із словом «бгати»— згинати. За цією теорією, Буг означає «гнутий, кривий» тощо. Інакше дивиться на цю справу відомий радянський топоніміст В. А. Никонов, який закликає враховувати роль орфографії, що може зближувати різні назви І віддаляти однакові. Він пише, що в багатьох народів нерідко різним річкам, які течуть з однієї вершини чи з одного перевалу, даються однакові назви. Так, Існують два Кургани па Російському і два Урлюгайти на Монгольському Алтаї, два Трубежї і два Замглаї на Україні. Один Трубіж упадає в Дніпро, а другий — в Десну, один Замглай — доплив Доспи, а інший — Сожу і т. Ін. Це дозволяє, зазначає В. А. Никонов, висловити припущення, що обидва Буги, Західний І Південний, витоки яких дуже близькі, дійсно названі одним іменем. Фактично ж БугІв і похідних утворень на Україні не два, а значно більше. Р. Буг записана нами ще в околицях с. Балок, Василівського району, па Запоріжжі, яка протікала в річковій системі колишнього запорізького Великого Лугу. Поблизу цього Бугу знаходилося й озеро Божок, що з'єднувалось Із р. Кінською неподалік під залізничної станції Попової (тепер ця територія залита водами Каховського моря). Час і умови виникнення цих назв у басейні Дніпра не відомі: принаймні вони не згадуються в жодному з його описів. Можливо, їх занесено сюди з Надбужжя (Південного). Цікаво, що як район дніпровського Бугу і Божка, так І нижня течія Південного Бугу від гирла, де маємо лиман Бузький, або Боговий, з притокою Інгулом, що його назву пов'язують Із словом Уголъ (пор. спільнослов'янське *р?1,1ъ), І аж до «Великого Сухого Ташлика» довгий час входили до складу «вольностей Війська Запорізького». Не дивно, що па цій території спостерігається ряд споріднених назв, належних до басейнів і Дніпра, і Південного Бугу. Так, на Нижній Наддніпрянщині є р. Плетениха (у XVI ст. Плетеница), а в басейні Західного Бугу — Плетений Ташлик. Там І там є річки Солоніші, Кора- 1 бельні, Кам'янки І т. д. Можливо, що з Бугу (Бога)>• перекочували на Дніпро й назви Буг та Божок. Богом у домонгольський період називалася ще р. Оріль — ліва притока Середнього Дніпра. Вона згадується під назвою Уголъ 1152 р., коли князь Мстислав розбив половців «па Оутл-Ъ и на Самарі», 1168 р., як давньоруські князі «вля всжп Половецкы на УглЬ р-Ьпт., а др\піе по Снепороду, а самыхъ постнгоша у Чорного ,'1-Кса її ту побита». Під двома назвами ця ж річка згадується вже 1183 р., коли Русь, відігнавши половців, стала «па м-Ьст-Ь, нар-Ьца-Ьмемъ Єрель, его же Роусь зоветъ Оуголъ». М. Фасмер назву Орелі, яка є. закономірним розвитком давньоруського Єрель. пов'язував із тюркським запозиченим словом аігііі— кривий, що за значенням близьке до слова Угол. «Кривий», мабуть, означає і третя назва цієї річки Бог, або Ьъгъ, що, врешті, дуже нагадує Буг. Все це дає підстави зробити припущення, що первинною у слов'ян, очевидно, була форма Буг у значенні «кривий, зігнутий». Таких назв на території України безліч; укажемо лише у басейні Дніпра на річки Криві (зафіксовано 9 назв), Криві Руди (3), Криву Самару, Кривелі (2), Кривді (9), Крнвннку, Кривий, Криви-ці (3), Криві (називний відмінок Кривий —3), Кривий Потік, Криворічку, Кривотсчку, Кривоузду, Кривухи (2), Крнвуші (3), Крив'янку і т. д. У цьому ж басейні є ще річки Локоть, Ломань, Луковці (6), Луковки (2) І т. п., назви яких теж указують па вигини, звивистість. Отже, сформувавшись в одному місці, Буг («Кривий») міг бути перенесеним в Інше,— ймовірніше, на південь,—- де дістав деяку відмінність у вимові, наприклад, скорочення в кореневому голосному, Ідо могло привести до виникнення І! ньому редукованого ъ (й), яке у сильнііі позиції дало о. Звідси Бог. Назви річок відбились у назвах місцевих поселень. Так, у басейні Західного В угу знаходимо поселення Бужок, Бузьк, або Буськ, Кам'янку-Вузьку, Бужанку, Бужанн І т. д. Те ж саме с и остерігається і в басейні Південного Бугу, де є села Бузьке. Вузький (по дві назви), Аіед-жибіж та ін. Ще знаходимо р. Бужок у сточищі Уборті. с. Бужанку на Чернігівщині, р. Богівку в басейні р. Ромна, поселення Бужанку, Бузьків і Бужинку на Середній Наддніпрянщині. Більшість з них свідчить про зв'язки або єдність походження населення цих районів з жителями басейнів двох Бугів, з давніми бужанами. З часом бужами перетворюються на волинян. Ця назва вказує на зв'язки з м. Волинь, яке знаходилося біля злиття р. Гучви і Західного Бугу і 1018 р. записане як Велинь. Цеп варіант дозволив пов'язувати назву Волині із словом «великий». Пор. Малин — назву населеного пункта на Житомирщині і два однойменні поселення на Ровенщині {обидві області до Великої Жовтневої соціалістичної революції разом із сучасною Волинською областю входили до складу Волинської губернії). Можна було б І зупинитися на цьому поясненні: м. Велинь, або Волинь, назване так тому, що воно було «Великим», на відміну від МалинІв — малих поселень, а волиняни — жителі Вслиня (Волиня), як бужани — жителі басейну Буга (Західного). Однак виявляється, що й волинян у слов'янському світі декілька. Таке плем'я відоме серед західних слов'ян біля гирла р. Одри. Гадають, що географ Баварський, подаючи в IX ст. окремо дані про кількість міст у волинян (70) і бужан (230). мав на увазі саме волипян поморських (західних). У Помор'ї також було м. Волинь (АУоІІіп) та однойменний острів у Балтійському морі. Місцева назва Волинь (Уоіупе) знана й у Чехословаччині. Як тільки не тлумачили ці назви! Горезвісний Великанов намагався вивести її від скіфського вела --межа, крап, берег; протічна вода, ІІ'ЖІДЬ ТОЩО. Рпгііїгьюш .Іінптт О. О Шахм-тІ"» уппч.чп у ній ви нчміно-ну форму Ус-Ічні. Уаіппі (а "-о, й >и. ї>ь), що нібито означає «країну волхів» (або волохів), тобто кельтів. Таке пояснення наштовхнулося на заперечення мовознавця Г. А. Ільїпського, що тлумачив Волинь, виходячи із того ж кореня, що й у слові «воло» — зоб, жирне підборіддя, підгруддя (у бика) тощо. На його думку, ця назва утворилася за допомогою суфікса -инь, як пустинь (пустеля), густинь (гущина) і т. Ін. У такому випадку Волинь означала б «країну бугрів» (пор. Бугрин і Бугрин-Майдан на Ровенщині — частині колишньої Волині), яка нібито протиставлялася Поділлю (колишнє Пониззя — «Понизье») —«країні долин, або низів, низин». Але й це досить привабливе пояснення, як і жодне інше, наприклад, Волинь — «країна волів», чи від литовського uola — скеля, або від власного Імені Велинь (як протиставлення до Малинъ, Мала, Малъ), не набуло досі свого остаточного визнання. Залишаючись таємничою, ця назва спричинилася до виникнення цілого ряду інших. Крім племінного найменування «волиняни», яке зникло, відомі ще територіальні назви «волинці», або «волиняки», як звали вихідців із Волині, У самій колишній Волинській губернії волинці чи волиняки протиставляються поліщукам— жителям Полісся, тобто лісової частини краю. Географічні назви, похідні від слова Волинь, з'являються давно. Якась р. Волинка відома вже в XIV— XV ст. Рано вони переносяться І в інші райони. Уже в «Книге Большому Чертежу» сказано, що «ниже Омо-ни верст с семь пала в Семь (р. Сейм басейну Десни.— О. С.) речка Волынка» (стор. 106). Як мічені атоми, назви указують, куди рухалось населення. Топонімія волинського циклу розміщується на карті колишньої Волині приблизно так: с. Волинський південніше м. Любомля; міста Володимир-Волинський і Нововолинськ і ще далі на південь, уздовж правого берега Західного Бугу; Волинськ — південніше м. Дубна; Новоград-Волинськ і Володарськ-Волинськ — на Житомирщині. Інша лінія власних географічних назв волинського походження проходить через басейн Гнилого Тікича (Волинка), середню течію Десни (дві річки Волинки; відзначимо принагідне, що їх помилково пов'язувано із російським «волна» — хвиля), Сейму, Псла (р. Волинець), Запоріжжя (р. Волинка). У Чернігівській обл. є с. Волинка на однойменній річці (район Сосниці), у Сумській — с. Волинцеве (район Путивля), у Харківській— х. Волинський (західніше Лозової), на Херсонщині--села Волинський і Волинка (Асканійські степи) та ін. Назви волинського кореня нерідко виступають в оточенні, яке хоч і не пов'язане з основою Волинь-, але вказує на тісні зв'язки Волині з іншими районами української землі. Дослідник топонімії району м. Сосниці на Чернігівщині Ю. С. Виноградський писав, що в Сосницькому Поліссі сіверське розселення зустрілося з «новою колонізаційною хвилею, яка докотилася сюди із Волинського Полісся. Це ж, певно, в устах волинських поліщуків дійшли на Сосниччину і закріпилися тут назви таких рік і річок, як: Тур'я, Брег, Переділка, Люта, Вижівка, Стільна, Волинка. До речі кажучи, де ж у іншому місці на Чернігівщині чи загалом на Україні є куток, що назвами річок так би нагадував Волинське Полісся, як територія Сосниччини? » Поселення Волинці є в Білорусії, Волинка і Волинцево —на КурщинІ. Волинською називається дорога, що йде зі Львова на Волинь.
Отже, можна говорити про три різночасні хвилі волинського розселення: а) дулібську, що, очевидно, була спрямована па південь, у басейн Верхнього Дністра, і на схід — до лінії Київ-—Любеч; б) бужанську (точніше, пов'язану з назвами Західного й Південного Бугів), яка йшла, в основному, на схід, просунувшись до лінії Конотоп — Ромни — Запоріжжя; в) власне Волинську, найсхіднішу; вона охопила Курщину, Слобожанщину, Запоріжжя, Херсонщину та ін.
(Див. карту населених пунктів "Дуліби" або похідних від них на Заході України )


 

GALL'ART
Авторський проект Івана Пелипишака
та Олега Гуцуляка
2004
Rated by MyTOP hitua