КЕЛЬТСЬКИЙ СЛІД В ІСТОРІЇ СЛОВ'ЯН:
Спроба інтерпретації

У збірнику наукових праць "Галич і Галицька земля" (видання Національного заповідника "Давній Галич", 1998) було опубліковано статтю Д. Козака "Дуліби (пошуки генези)". Запропонована нижче наша версія продовжує дискусію з даної проблеми.

Відомо, що білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія "А" віддавала заміж своїх дочок у фратрію "В", а брала для себе дружин з фратрії "С" (т. зв. "жіноча" і "чоловіча" мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо). Можливо, що слов'янське слово "ячати" на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та "жіночих" фратрій) засвідчило саме побутування серед слов'ян та частини германців (свеви) кельтської мови в якості мови сакральної та релігійного застосування з 500 р. до н.е., коли кельти (1) в силу свого скотарського заняття (2) відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов’ян із Середнього Подунав’я та Чехії на північ - за Судети, Татри і Карпати (3) "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не через східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов’янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення..." (4). Археологічні дані про перебування кельтів на території України та Білорусі дедалі з кожним роком все збільшуються (5). Бiля Мукачева в Закарпатті знаходився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш-Ловачка. Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, оковки гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, наковальнi, щити, фiбули, срiбнi монети. Саме звідси виходили у свої бойові походи грізні кельти, яких боялися самі римляни. Але все це закінчилося з приходом диких даків, які розгромили всі поселення кельтських племен на території краю.

Власне на гіпотезу щодо слова "ячати" як означення сакральної мови в середовищі праслов’ян наштовхнула нас наведена К. Тищенком наступна кельто-слов’янська лексична паралель: слов. "язик", "ячати" / кімр. iaith, дв.-ірл. icht, бретон. yezh "мова, язик, народ, нація, родина" < брит. *iek-, *iekti- "говорити, мовити" ~ дв.-верх.-нім. jicht "твердження, сповідь", jehan, gehan "мовити, казати, сповідатися", латин. iocus "приказка, жарт. дотеп" (6) ( ~ дв-інд. vac-/vak- "говорити" < *yek- "урочисто оголошувати" < "урочисто оплакувати" (7)). Феномен таємних (ритуальних) мов, іноді зовсім відмінних лексично та граматично від мови щоденного вживання, доволі був поширений на Євразійському просторі в епоху розкладу первіснообщинного ладу (це, зокрема, стало сприятливим грунтом для того, що в якості сакральних мов легко прийнялися народами-неофітами мови таких світових релігій як латинь, арабська, санскрит власне виключно для ритуального вжитку). Як вважає К. Тищенко, проявами кельтської сакральної мови у слов'ян є словотвірні аналогії: plant-plentyn "діти-дитина", pysgod-pysgodyn "риба-рибина", ad-new-yddu "од-нов-ити" тощо.

Культова сакральна мова праслов'ян, як вважає Є. Лазарєв, збереглася до ХІХ ст. в районі Мещери (Волго-Окського межиріччя) у формі таємної мови мандрівних "коробейників" (міняйл товару на товар)* - "офенська", "афінська" мова чи просто "феня" ("ботать на фєнє"), в якій виділяється, поряд з іншими мовними пластами, й суто кельтський. Та й у самій кельтській традиції під цією назвою виступає "мова феніїв" (ірл. berla na fene), відокремленої від решти особливої групи мандрівних воїнів (ірл. fianna) (8), очолені героєм Фінном ("білий", "світлий"; у валлійців Уельсу - Гвін ап Нуд), вони ж “фенни” античних писемних джерел, як носії культури західнобалтійських курганів так і, на наш погляд, "кривичі" давньоруських літописів (ірл. craobh [kri:v] "дерево, гілка" ~ слов. "деревляни", балт. "крів-крівайтіс", латин. "арборики").

Група феніїв має стосунок, без сумніву, до феномену чоловічих (жіночих) союзів, які мали таємний чи напівтаємний характер (класичним його прикладом є полінезійські "ареої" (9)). Генетично вони тотожні хеттським "панкус" ("царська гвардія"), ведичним "пані" - групі войовничих суперників Індри та античним "панам" - войовничим духам зі свити фракійського бога Діоніса. Найвірогідніше, що й слов'янське "пан" - "дородний член суспільства" (він же leoch "воїн, герой" > слов. "лех/лях") теж походить від визначення члена-"кума" (ірл. cum-e "однаковий, такий же"; співставімо з цим збережене румунами визначення похресника - fin) цього чоловічого союзу, який очолював "князь-мал" (ірл. ceannasach "головний, основний"* + кімвр. mael, дв.-ірл. mal "князь, вождь", брет. mael, mell "молот, кий; священний молот" ~ готська династія Амалів; одним з останніх, як зауважує К. Тищенко, є древлянський князь-мал Ніскиня, з іменем Neagh, варіантом імені бога Луга, а столиця якого Іскоростень має форманти іs- "під" та crioch- "межа, край, земля" або cuirin dearg "смородина червона" ~ слов. міфічна р. Смородина як межа між світами), озброєний посохом (брет. bazh "посох, палиця, кий").

В союз приймалися всі бажаючі тубільці (не тільки чоловіки, але й жінки, пор.: брет. maouez "жінка" ~ укр. "мава, мавка" - "міфічна оргаїстична істота"), але вони повинні були, для отримання езотеричного знання, пройти здійснені "деверем" (diamhair "таємничий"), ініціальні випробування, як правило, оргаїстичні, гомосексуальні (про що згадує Арістотель; Arist., Pol., II,9,7) та бузувірські - випробування холодом (Arist., Pol., IV,17,2), тортури, що, наприклад, у казках збереглося як розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта. Але для того, хто пройшов випробування, приналежність до "союзу" ставала великою привілегією ("молодець" < moladh "похвала"), "союзяни" носили найбагатший одяг і коштовності ("грейди" < greithe), вважали себе вищими навіть за племінних та родових вождів. Як правило, діяльність "панів" носила сезонний характер, повязаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю.

Самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" - "те, чим розплачувалися") та влаштовуючи оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага"), повязані з вірою в переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-"скоморохи" (ірл. screach "пронизливо кричати, репетувати, верещати", від ірл. scornach "горло"). Як правило, вистави (з декламаціями та піснями - брет. gwerzeen ~ слов. "вірші") для забав ("клехи"-cluiche) влаштовували нижчі члени союзу ("морицани"-marcach, тобто верства "погоничів ослів", та "кіти"-ciotai, тобто верства "лівих", пор. семантично з балто-слов. "кріве/кривичі"), на відміну від вищих-boaire, "бояр/баронів", тобто "маючих стада великої рогатої худоби"). "Союзяни" не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені і мотивовані ореолом недоторканості та святості. - ірл. fear "(справжня) людина" > слов. "вор (в законі !)". Землероби (ірл. sclabhai [skla:vi:] "раб, робітник") та їх сім'ї не рідко залишалися без засобів існування.

Фенії мали певні регіональні сакральні центри (ірл. rhad "укріплене місце", кімвр. ban "притулок", rhwyg, rhych "ущелина, розколина, розлам" ~ численні топоніми в Україні, Польщі, Прибалтиці та Німеччині, етимологізовані частково К. Тищенком та нами, на *rad- як от Радом, Радомишль, *ban-, як от Баня-Лука, *rog, як от Рогатин а також: Варшава < брет. war "на"+ ; Корсунь < кімвр. korsen "очерет", Оскол < бретон. askol "чортополох", Овруч, Вруч < brug "вереск", Бар < bar(r) "голова, верхівка", Єзупіль < "Під Беленусом", Ніжин < Neagh "одне з імен бога Луга", Чернігів, Чернівці < кімвр. teyrn "монарх" або ірл. caer "замок, фортеця", Болохів, Болехів < кімвр. boloch "руїни", Диканька < кімвр. dihangfa "рятунок, втеча", Ковель < брет. kavel "колиска", Орел, Орель < ірл. airgialla, oriel "підлеглі, що дають заручників", Галич, Галац < ірл. cloch "камінь" або gealach "Місяць", Кішенів < cisean "корзина, кишеня", Каунас < ciunas "спокій, відпочинок, мовчання", Крехів, Крихівці < брет. krech "верх, верхній", гідронім Кама < ірл. cam "кривий"), що визначалися як "скарбниці" ("кошелі", caislean; пор. також: coimead "зберігати" ~ "комод"; coimirce "захист" ~ "комірка") і були східними версіями галльських oppida (поряд із туземними "селами" < saol [se:l], [si:l] "життя; період життя; велика кількість людей; всі присутні"). Тут, як свідчать казки, заправляють карлики-"зелені Охи" (ірл. abhac [auk]; в кельтській казковій традиції Бретані популярні "карлики джерел" - "коррігани", викрадаючі саме юнаків), які керували залогами охоронців-"кафарів" (cafarr "шолом"), вихованих із викрадених або отриманих в "жертву-податок" хлопчиків.

Але самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" - "те, чим розплачувалися") та влаштовуючи оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага"), повязані з вірою в переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-"скоморохи" (ірл. screach "пронизливо кричати, репетувати, верещати", від ірл. scornach "горло"; а кульмінаційним їхнім святом було "купала" як правило, вистави (з декламаціями та піснями - брет. gwerzeen ~ слов. "вірші") для забав ("клехи"-cluiche) влаштовували нижчі члени союзу ("морицани"-marcach, тобто верства "конюхів", та "кіти"-ciotai, тобто верства "лівих", пор. семантично з балто-слов. "кріве/кривичі"), на відміну від вищих-boaire, "бояр/баронів" (з часом відбулося народноетимологічне випрямлення у зв'язку з приходом тюрків: тюрк. paj-/baj- + er/ar "багатий муж", тобто "маючих стада великої рогатої худоби" ~ хінді gosayin "власник корів" > слов. "хозяин" - "господар") та "друїдів" (ірл. deis, франц. droite "права сторона").

"Пани" не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені і мотивовані ореолом недоторканості та святості. - ірл. fear "(справжня) людина" > слов. "вор (в законі !)". Землероби (ірл. sclabhai [skla:vi:] "раб, робітник") та їх сім'ї не рідко залишалися без засобів існування. Наприклад, король Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з пережитками "філідів", до складу яких входила мало не третина жителів острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня) перебували на "утриманні" ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали право просити для себе будь-яку річ. Прихід римлян в Галлію був одночасно і вивільненням материкових кельтів з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами "друїди") під владу лояльних Римові олігархічних республік, керованих магістратами ("вергобретами"-"суддями") з наданням галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти. Звісно, що інтереси світської знаті та "друїдів", які були звільнені від податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між помаранчевим (bui bratach, "бібракта"*) стягом галло-римлян ("бібрактів"-гутуатерів, жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які обслуговували духовні потреби аристократії) та біло-синьою (ban-daite) хоругвою "друїдів" ("бандитів"-багаудів)***. Аналогічно в Ірландії знать піднімає для протистояння "друїдам та філідам" на щит нову релігію - християнство, що й пояснює таке його динамічне просування.

Ненависть місцевого населення була до "панів"-"ворів" велика ще й в силу культивування людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив'язаного ланцюгами (кайданами, caighdean) до стовпа-ідола приреченого-"діра" (ірл. daor, фонетичне dir - "раб, приречений, засуджений") чи полоненого-"сараку" (saraigh "захоплювати силою, порушувати щось"), символізуючого "священного посланця"-"байду" (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte "перемога"), кидають у нього дротики (відгомін в германській міфології - смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні, і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції "панства" Польщі та Литви до XVII ст.). Як визнають самі представники кельтського етносу, людські жервопринесення (див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4) є найбільш жахливою плямою на репутації кельтів (10). На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-"дома" (tuama "могила, могильний камінь"), "карни" (згадані у "Слові о полку"; charn "кам'яний насип"; за повір'ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників - землею, кельтським аналогом слов'янського "ізгой" було "людина з-під карну", а аналогом клятви "щоб я провалився" - "щоб я був під карном"; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg "язичницьке капище", дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz "купа каміння, кам'яний вівтар, місце жертвопринесення" (11)), "треби" (< і.-є. *treb- "житло, домівка" ~ ірл. tref "місто" < "садиба, будинок з ділянкою", кімвр. tref, tre "місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем'я", корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff "частина парафії", а також литов. troba "будинок", дв.-англ. thorp, нім. Dorf "ферма, село"), але іноді - на деревах, для надгрунтових поховань (т.зв. "заложні покійники"; пор. ірл. giall "заложник", "челюсть" і giolla "посланець", "слуга" > слов. "чоло(-вік)". Найбучніше відзначалося свято-жертвопринесення на Йвана-Купала (брет. iawn hopal "дуже верещати, кричати"; ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип "Рицаря з левом" Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валл. Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: "У ніч на Івана Купала, - пише Д. Зеленін, - молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють", а потім каменями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище (12).

Також члени союзу примушували населення до крупномаштабних робіт, як от "ткацькі цехи" (plethu "плести"), "броварні" (brach "брага, пиво") чи спорудження "Змієвих валів". Без сумніву, у слов'янському фольклорі колізії долі в умовах терору "панів/феніїв" відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм Гориничем, де саме слово "Горинич" і гідронім Горинь є безсумнівними згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. Duw "божество" ~ слов. Див) кельтів Гране (grian "Сонце", ірл. Гріан Айн ех)-Тараніса (бог блискавок; його символи - блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною жорстокістю; одночасно він - іпостась такого ж жорстокого верховного бога Єзуса, Aesus), а спогад про сам союз "феніїв" (який за певних умов здійснював і охоронні функції) - у казках про Гориню, Дубиню та Усиню, Котигорошка чи Літаючий Корабель. Також генетично до цього ж кола належать виступаючий в образі войовниці Калін-цар (cailin "дівчина"), "каліки перехожі" (cailleach "старий", "відьмак"), "чорт" (ceart "право, вірність") чи "Савур-могила" (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh, фонетичне saur "літо"). Музика знаменитого танця "Аркан" (від латин. "таємний", і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого союзу опришків (oppressare "пригноблювачів") і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які спустилися з гір, повністю ідентична музиці кельтської гультівної пісні про сідр (ірландська "Ev Sistr" та бретонська "Ev Chistr 'Ta, Laou!"). Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу "феніїв" збереглася у фольклорі як Кудеяр (від kathu "бій, сутичка" + aire "піклування"). На Чернігівщині засвідчено таке передання: "... Розповідають, що в давнину жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з нечистою силою знався... ось ті кудеяри і кургани насипали" (13).

Також за "феніями" скрізь мандрувала велика група їх слуг ("циган", див. про їх етногенез нижче) - чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби та табунами коней (ірл. kapall "кінь" > слов. "кобила"). Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби) (14). Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування божества води та джерел (кімвр. tardd ~ пор. з топонімами, які містять форманти "турйя" чи "турья", що знаходиться поряд з кельтськими археологічними пам'ятками на Закарпатті; пор. з кельтіберською переінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero "джерело"), в результаті чого містичне одкровення, яке сталося десь в IV ст. до н.е. сподвигнуло їх рознести цей культ по всій Європі, знаходяч і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. an andon "(мешкаючі біля) джерел" > "анти") не тільки річок, але й струмків та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок України фіксуються саме кельтські назви селищ (15). Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, говорячи, що більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6). Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija "кланятися; стояти на колінах" (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald "схилений", санскр. crayami (шраямі), грец. klino, латин. clino "схиляти, нахиляти, опускати"). Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя - як випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ - ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п’ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна (16)), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та Сілезію. З. Маді ідентифікує на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних джерелах, саме прикарпатське плем’я бастарни як кельтське (17) і які були носіями зарубинецької культури, хоча сучасні науковці трактують бастарнів як, свого роду, “перехідний” етнос між балтами та дако-фракійцями, який, до того ж, зазнав могутнього кельтського впливу (18). Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію. Свого часу бастарни як “кентумний” народ, відокремлювали германців від слов’ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор. праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов. cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna) (19). На березі Балтики інший симбіоз - поморців з наступними хвилями новоприбулих кельтів - зумовив появу оксивської культури (20). Ще один симбіоз - поморців як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето-праслов'янами) та германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і вже створеним симбіозом ясторфців з поморцями - т.з. “губінська група” (на Одері - Нейсі) - привів до формування пшеворської культури, що одразу ж спрямувала своїх представників на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм контролем.

Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним чоловічим союзом "феніїв/панів", визначалася у слов’ян як "волхви" - тобто "кельти, кельтські". "Волохи" < галл. volcae пов'язані з тотемом вовка (табуйована назва "північний звір", "звір, що приходить опівночі" - folcha, від cle "лівий; північна сторона", переосмислений на гелл. folachd "феод, кровна спорідненість", ірл. fuil "кров", род. відм. fola). Надалі відбулося ототожнення волохів як румунів і молдаван у зв'язку зі зникненням з історичної арени Центральної Європи кельтів та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс; (пор.: Богемія, від boi haemum “вітчизна боїв” ~ Баварія, від bai (u)varii “жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)”, ~ Бойківщина, від, на нашу думку, boi civium, назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття), а їхнє релігійне вчення - "толк" (кельт. tolc - "сила" > "сила сказанного слова, заклинання" > анг. talk "розповідь, казка, пояснення, лекція"), а його прихильники - "толковини". Як констатує В. Сєдов, "... в останньому часі виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов’ян ведуть походження від храмового будівництва кельтів Середньої Європи" (21). Самі групи кельтів-носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.) чим далі на схід були малочисельнішими (племена, роди), вони осіли серед місцевого населення, зумовили сильний вплив своєю більш високою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з розвитком місцевого населення (22). Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру, осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Одначе саме вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, сало та фібули.

Під впливом тубільців кельти змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить про швидкий процес розчинення кельтів серед населення культури підкльошових поховань. Останнє постало внаслідок інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у лужицьку. Носіями останньої були квади (свеви), своєрідний представник італо-венедо-праслов'янської спільності. Ці зкельтизовані квади під іменем “віктогали” (де в етнонімі к кельт. компонент -cail "отара овець") населяли Прикарпаття (23). На схід від них жило гірське плем’я котінів - спеціалістів з добування заліза, які Тацітом визначаються не германцями. а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) (24). Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних - куршів та ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним племенам.

У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали “фісоніти”, тобто “жителі Фіси/Тиси”, які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з “гетерогенних елементів” - романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування карт Тарот), персів, галлів тощо. Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, а її мешканці - “пастухами римлян”, ac pastores Romanorum (25), звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату - roma. Вони відомі як “цигани” (угор. szegeny “сегень”), оскільки субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх кіммерійців - етнос сігінів: “… про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй “Історії”, - можу отримати свідчення: ця народність - сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити… Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, назавають дрібних торговців, а жителі Кіпра - списи” (26). Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. ?egn , дв.-верх.-нім. degan “хлопець”, дв.-англ. thegn, ?egn > theyn, thane “слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн” > “землевласник”, “дворянин” (пор. з нім. Degan “шабля” > “воїн”), англ. thegn , ст.-грец. ?????? “молодець”. Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco “висушувати”, “доїти”, “витискати” (> “той, хто ссе” > “хлопець”), що одразу ж напрошує на згадку про епітет кіммерійців як “доярів кобилиць” (27). Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснюється етнологами його замкненим характером та обов’язковістю ендогамних шлюбів.

Від романомовних пастухів-волохів (vlah) цигани, ці “пастухи римлян”, відрізнялися ще одним іменем - “чорні латиняни / римляни” (Nigri Latini, ???????????, Morlachi, Morlacci, Murlachi) і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підошви гори Велебіт, а іменем "каракачани" (тур. "чорні кочівники") досі називають грекомовну етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.

Щодо т.зв. “справжніх, “білих” волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців - втікачів від франкських колонізаторів у VІ - початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch “чужинець; кельт; романець”, від гаельск. folc “бадьорий, жвавий”), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. “окольні” (ai periks; ?? ?????) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками - павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок, з маніхео-маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. “Верховина”). Говорити про пряму антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків-фракійців (гетів) взагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвела до появи такого феномену, який спричинили “окольні” русичі - козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румун та італійців, визначаючи саме останніх “волохи”, а Італію - “Влахія”. Державу волохів лише у 1324 р. заснував великий воєвода (ерцгерцог) Басараб І. Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі “своєрідності” (нації) - аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам’ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. В межах балканського ареалу влахами (“власі”) називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), не залежно від їх власне етнічної приналежності (ще їх називали і албанцями - “арбанасі”). Наприклад, в українських Карпатах села за "волоським правом" були виключно пастушими та саме з їх середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із "руським правом".

“Чорні” (сігіни) та “білі” валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, не маючий постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводилися тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, зплетених з віття та покритих войлочними кошмами та соломяним матами. Худобу тримали на підножному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, погрузивши в’юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з груженими мулами. Тривалість стоянок була великою з причини забезпеченості водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні шалаші, криті сірувато-бурими шерстяними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, приводили в порядк зимові побудови, життя в них відновлювалося (28). Тут у зимовий час займалися й ремеслом - виготовлення домашнього начиння (в Албанії цигани називаються “виробники сит” - shoshare > південноукр. “шушара”), ковальство, обпалення черепиці, дрібна торгівля та гадання.

Кельти називали "дудліби (дуліби)" тих праслов'ян (костобоки писемних джерел (29), зберегли свою архаїчну назву зі значенням "древляни"; пор. із санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhaga "тримати"), котрі на час "місіонерства" кельтів перебували під безпосереднім ідеологічно-господарським "пресом" південних гето-дакійських племен, які на І ст. до н.е. - 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності. В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв-ірл. tuath "народ, плем’я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota "народ" > diutisk (у латин. передачі: teodiska) > Deutsch. Як ввіжає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім’я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це - Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв - Тваштар - бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців) (30).

Угорці від своїх попередників у Паннонії взяли визначення слов’ян словом tot; деревом тотів, тутовим деревом досі називається шовковиця, початковою назвою якої є "морва", що одного кореня з гідронімом Морава, котрий, як на нас, означав спершу особливу смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи називали “камедь” - “тутові сльози”, кальцієва сіль, очевидно, бурштинової кислоти. На цій основі етнонім “моравани”, “тоти”, “червени” семантично тотожні етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов'ян “смоляни”, “смоляки”, “смоленці” тощо) (31).

Як вважається, саме вторгнення вандалів, бургундів та лугіїв у 170 р., які були носіями пшеворської культури, розділило колись єдину праетнічну спільність дулібів, нащадків носіїв липицької культури (І - ІІІ ст. н.е.) (32), на ізольовані частини, однією з яких стали наступні мешканці Побужжя "волиняни" (народноетимологічне пояснення як *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь" забутої або кельтської назви, або її германського витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba - "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb - "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi - "плем’я на півдні Чехії"; Dodleba - "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" - "плем’я на Пд. Бузі", Дулеба - "ріка в басейні Березини" тощо (33).

Дуліби були на Волині прийшлими і асимілювали перебуваюче тут в II-V ст. готське та гепідське населення - носіїв вельбарської культури, що не знало землеробства, а вело приселище тваринництво та промисли. Існує навіть версія про те, що ці готи були саме готами-тервінгами ("деревлянами"; пор.: "костобоки" ~ санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhagas "тримати"; латиськ. mezs "дерево" ~ "мазури"; лит. medynas "дерев’яний, лісовий, дикий" ~ с. Мединя (біля Галича); морд. "вирьнеже" - "лісовий захист" ~ м. Воронеж; ірл. ros "дерево" ~ "росомони" - "плем’я, підвладне готам" / "роси" - "грецький еквівалент етноніму руси"), харизматичні королі яких належали до роду Амалів (а його останні представники - деревлянський князь Мал, його донька Малуша, "ключниця", тобто фрейліна-заложниця, Ольги та внук Святослав, син Малуші).

Як зауважив В. Сєдов, саме слово "дуліб", яким називалося слов’янське населення Волині та Прип’ятського Полісся, а потім від них утворилися волиняни, древляни, поляни й дреговичі (34) (а може, навпаки, дані племена визначали себе як "ду(д)ліби" саме в релігійному сенсі, тобто послідовники певного віровчення ?), має західнонімецьку основу і склався від сусідування саме із західнонімецьким населенням (35). Могло це відбутися саме в районі Сілезії та верхньої течії Вісли, де з ІІ ст. до н.е. кельти всебічно впливали на пшеворську культуру (36). Все це не повинно дивувати, адже кістяком південної і сусідньої дулібам черняхівської культури, приписуваної нащадкам дако-карпів, германців (поморсько-мазовецька та пшеворська культури), слов’янізованих та іраномовних сарматів (черняхівці залишили територію між Дунаєм та Правобережжям Дніпра біля 400 р., в той час як слов’яни-анти, носії пеньківської культури, зайняли їхні землі лише з 500 р.*, а на часі проміжку тут виявляються виключно гуннські поховання (37); але тут також в Середньому Подніпров’ї залишилися й, за В. Сєдовим, слов’янізовані сармати, які піддалися подальшій слов’янізації прибульцями з півночі, але зберегли свій черняхівський обряд (релігійний світогляд), внаслідок чого поховання наступників черняхівців на цій території виявилися ідентичними - трупоположення в курганах з грунтовими ямами та й антропологічний склад - мезодоліхокранний вузьколиций тип - населення не було перервано (38)), були готи (вірогідніше, що готи-грейтунги, тобто "побережні", від імені яких - *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith - "слава") (39). Також на чолі слов’янської держави в Моравії стояли германці з харизматичним вождем Само (Самуїлом). Можливо, що в цій ситуації готам вдалося здійснити й духовне "визволення" слов’ян від кельтської традиції, внаслідок чого вони стали усвідомлювати себе приналежними не до Кельтського світу (з яким генетично їх пов’язував і сам етнонім "венеди/венети": К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності, зафіксованого у зв’язку з розселенням, за Г. Ловм’янським, лише на переферіях Давньої Європи: *wenHtoi < і.-є. bhrghntoi “великі, високі”, *bhregh- "високий; гора"; *bhereg- "світлий, блискучий" як спадок від більш давньої (реліктової) індоєвропейської спільності (40), з чим погоджується А. Брюкнер: “Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)”[Цит. за: (41)]; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і ряд європейських топонімів та гідронімів (42) ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока"). Готи Вінітарія ("переможця венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещеного" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім’я його явно кельтське і власне слов’янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп" (43), а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичним недоліком"), переорієнтували слов’ян з участі в кельтському ушкуйництві - набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу рищуть лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішими, і до того ж з великою швидкістю"), - на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов’янському Подністров’ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору урожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об’єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок, через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети (45). Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов’ян релігії типу меланезійського "карго" (46) та витворення провінціальноримських культур (пшеворської та черняхівської). Інші або залишалися вірними "вірі предків" та навіть інкорпорувалися у "Кельтський світ" (анти ?, постзарубинецька київська культура), або ж запалювалися пасіонарними потугами самих готів, алан, гунів, протобулгар та авар (празько-корчакська, пеньківська та суково-дзєдзіцька* культури, тобто склавіни, анти та пізні венети), або ж, як ільменські словени (культура довгих курганів), відірвалися від решти праслов’янського масиву та перебуваючи в певній ізоляції від решти споріднених етносів (про це, наприклад, свідчить відсутність у давньоновгородському діалекті ефекту другої палаталізації), асимільовували (Тушемлі-Колочіна та постзарубинецька культури) прибалтійсько-фіннське чи скіфо-сарматське населення. "... Плуг і хліб - основа слов’янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов’янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурний демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток" (47).

Як вже зазначалося вище, прихильники кельтської релігійної системи (дв.-ірл. fili "поет, який займався й гаданням, пророкуванням під час обрядів та принесення жертв" > слов. veles/velet ~ герм. Ullr), в якій значне місце відводиться вгадуванню, витлумаченню волі богів (на думку В. Іванова та В. Топорова, дана ірландсько-слов’янська відповідність узгоджується зі згадкою про волхва-жерця Волоса в архаїзуючому "Сказанні" про побудову церкви у Ярославлі, де говориться, що волхв після спалення жертви провіщував від імені Волоса (48)), визначаються нами саме як "толковини" (присутнє навіть у "Слові о полку Ігоревім" як "погані толковини", тобто нехристияни", а священнодійники цього "толку" - "волхви", на відміну від автентичних слов’янських "жерців"). М. Брайчевький вважає, що літописне означення "іже суть толковини", дане руським літописцем, стосується не тільки слов’янського племені тиверців (Поділля), але й дулібів ("волинян") та білих хорватів (Прикарпаття) (49). Як зазначають І. Винокур та Б. Тимощук, територія, яку за свідченням літописів заселяли дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати, древляни, поляни, в археологічному відношенні відповідають єдиній культурі Лука-Райковецька, в яку в VII ст. об’єдналися, втративши основні свої риси, пеньківська та празько-корчацька (анти та склавіни писемних джерел) культури (50).

Межуючі з тюркськими етносами (печеніги, протобулгари) "толковини" могли бути названі "уличами" (від огуз. angla - "тлумачити, зрозуміти" (51)) саме через народноетимологічне пояснення місцевого етноніму ("угличі"; начебто прауличі-представники зарубинецької культури, вони ж - бастарни-певкіни (в назві яких вбачають наступну назву територіального підрозділу тих же уличів, зафіксованого як окреме плем'я: "бужани" < "беугене" < "певкіни"), спочатку мешкали на Лівобережжіі в басейні Ворскли-Орелі, де Орель з тюркських мов пояснюється як "кут", а потім були відтиснуті на правобережжя в І ст. до н.е. - І ст.н.е. сарматськими племенами аорсів та аланами (52)) та співставлення з тим, що вони є "толковинами". А ті "толковини", хто безпосередньо попав під готсько-гепідський вплив - власне як "тиверці": від дв.-герм. taufr, taubr - "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпувалися, для набуття "сили", затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr - "чародійство", дв.-сакс. tover - "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr - "жертва", дв.-сканд. tiffur - "бог", нім. zaubern - "чародіяти", англ.діал. tiver - "вохра, фарба" (53) (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була рослина вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). В.Бер-Петров-Домонтович виявив на знаменитому карпатському "Писаному камені" знаки, близькі до германських рун, і на їх основі сформулював концепцію, за якою готи започаткували етногенез карпатських гуцулів (54) ("готів-уличів" ?; пор. з вищезгаданим схожим етнонімом жителів Карпат "котіни"; також на етногенез гуцулів вплинули германські племена гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами, відійшли на верховини Карпат), у культурі яких значне місце посідає різблення сакральних знаків (опредмечених рун) на речах побутового вжитку (55). Відомі артефакти черняхівської культури - ритуальні чаші з с. Ріпного на Львівщині та с. Військового на Дніпрянщині, з написами, схожими на рунічні (56). Одразу ж згадується кельтський переказ про чашу Грааль, на якій з’являвся сакральний напис - ім’я майбутнього короля.

1.Минц Л. В поисках кельтов // Вокруг света. - М., 1992. - № 1. - С. 42-48.
2. Безрогов В.Г. Скотоводство в древней Ирландии // Вопросы истории. - М.. 1993. - № 7. - С. 174 - 175; Зильманович И. Прошлое кельтского мира // Знание - сила. - М., 1977. - № 1. - С. 19-22; Щукин М. Третий мир Древней Европы // Знание - сила. - М., 1986. - № 4. - С. 27-30.
3. Bosc-Gimpera P. Le formation et les mouvements des Celtes // VII Международный конгресс антропологических и этнграфических наук. - М.: Наука, Гл.ред.вост.лит., 1971. - Т.ХI. - С. 277 - 278; Lehr-Splawinski T. Kilka uwag o stosunkach jezykowych celtycko-praslowianskich // Rocznik Slawistyczny. - 1956. - T. XVIII, cz. 1. - S. 1-10; Machek V. Zur Frage der slawisch-keltischen sprachlichen Beziehungen // Studia linguistica in honorem T. Lehr-Splawinski. - 1963. - S. 109; Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. - М.: Наука, 1973. - С. 32-33; Нерознак В.П. Палеобалканские и кельтские ономастические параллели // Кельты и кельтские языки. - М.: Наука, 1974. - С. 42 -50;
4. Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. - М.: Наука, 1973. - С. 32-33.
5. Бандрівський Й.С. Кельти в Україні: Час і шляхи проникнення, пам'ятки культу // Щовипадник: Мистецько-літературний альманах. - Львів, 1994. - С.25-32; Бандрівський Й., Йосипишин Я. Кельти на заході України // Україна в минулому. - К.: Ін-т укр. археографії та джерелознавства, 1997. - Вип.9. - С.8-16.
6. Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1) // Мовознавство. - К., 2003. - №4. - С. 5.
7 Иванов В.В., Топоров В.Н. Этимологическое исследование семантически ограниченных групп лексики в связи с проблемой реконструкции праславянских текстов // Славянское языкознание: VII Мждународный съезд славистов: Доклады советской делегации. - М.: наука, 1973. - С. 161.
8. Лазарев Е. Друиды урочища Лексур // Наука и религия. - М., 2004. - № 4. - С.45.
9. Федорова И.К. Ареои на острове Пасхи (По материалам рапануйского фольклора) // Сов. этнография. - 1966. - № 4. - С. 66-82.
10. Роллестон Т. Мифы , легенды и предания кельтов / Пер. с англ. - М.:ЗАО Центрполиграф, 2004. - С.25, 69-71.
11. В.П. Калыгин. Возможности выявления субстратных элементов в культурно-значимой лексике // http://bretagne.celtic.ru/research.htm
12. Цит.за: Сокіл В. Фольклорна основа переказу про смерть князя Олега // Народна творчість та етнографія. - К., 2004. - №3. - С.101.
13. Соколова В.К. Предания о кладах и их связь с поверьями // Фольклор и этнография / Отв.ред. Б.Н. Путилов. - Л.: Наука, Ленингр.отд., 1970. - С.176.
14. Козак Д.Н., Козак О.Д. Поховання вельбарської культури з Хрінницького водосховища. Спроба біоархеологічного аналізу // Археологія. - 2004. - № 1. - С.84.
15. Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. - К., 2003. - № 5-6. - С. ; 2004. - № 3.- С.87-96.
16. Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. - М.: Наука, 1967. - С. 180.
17. Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. - М.: Наука, 1967. - С. 179 - 182.
18. Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. - М.: Изд-во АН СССР, 1953. - С.104; Мади З. Припонтийские кельты // Античное общество: Труды конференции по изучению проблем античности. - М.: Наука, 1967. - С. 179 - 182.
19. Moszynski K. Pierwotny zasiag jezyka praslowianskiego. - Wroclaw-Krakow: PAN, 1957. - 331 s.
20. Щукин М. Третий мир Древней Европы // Знание - сила. - 1986. - №4. - С.28.
21. Седов В.В. Проблема происхождения и начальной истории славян //Историко-археологическое изучение Древней Руси: Итоги и основные проблемы. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. - С. 14.
22. Королюк В.Д. Древнепольское государство. - М.: , 1957. - С.52.
23. Латышев. - 1952. - №2. - С.310.
24. Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико-краєзнавчі нариси. - Ужгород: Карпати, 1978. - С. 52.
25. Шушарин В.П. Русско - венгерские отношения в ІХ в. // Международные связи России до ХVII в.: Сб.ст. - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - С.141.
26. Геродот. Історія. У, 9.
27. Артамонов М.І. Кіммерійська проблема // Археологія. - К., 1973. - № 9. - С. 3-15.
28. Иванова Ю.В. Историко-этнографическая область Юго-Восточная Европа и ее хозяйственно-культурные типы // Этнографическое обозрение. - 1992. - № 2. - С. 48.
29. Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). - К. Наук.думка, 1975. - С. 148.
30. Druuis Belenios Ategnatos. The Relation of Hindu and Celtic Culture // http://www.geocities.com/integral_tradition/hindu.html
31. Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1) // Мовознавство. - К., 2003. - №4. - С. 12-13.
32. Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). - К. Наук.думка, 1975. - 175 с.
33. Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. - М.: Наука, 1978. - Вып. 5. - С. 147-148.
34. Седов В.В. Формирование славянского населения Среднего Поднепровья // Сов. археология. - 1972. - № 4. - С. 128.
35. Седов В.В. Восточные славяне VI-VIII в. - М., 1982. - С. 92.
36. Седов В.В. Славяне и кельты // История, культура, этнография и фольклор славянских народов: IX Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. - М., 1983. - С. 97 - 107.
37. Вернер И. К происхождению и распространению антов и склавенов // Сов. археология. - 1972. - № 4. - С. 102 - 115.
38. Седов В.В. Формирование славянского населения Среднего Поднепровья // Сов. археология. - 1972. - № 4. - С. 118.
39. Брайчевский М.Ю. "Русские" названия порогов у Константина Багрянородного // Земли Южной Руси в IX - XIV вв. : История и археология. - К., 1985. - С. 22.
40. Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
41. Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
42. Olmsted G. S.The gods of the Celts and the Indo-Europeans. - Budapest, 1994. - P. 359; Королев А.А. Brigit - древнейшая богиня индоевропейцев? //Язык и культура кельтов. Материалы 2-го коллоквиума. СПб., 1993; В.П. Калыгин. Ирландская Бригита и галльская Бригантия // http://bretagne.celtic.ru
43. Попов А.И. Географические названия (Введение в топонимику). - М.-Л.: Наука, 1965. - С. 79-80.
44. Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. - М.: Наука, 1978. - Вып. 5. - С. 147-148.
45. Козак Д. Дуліби (Пошуки генези) // Галич і Галицька земля: Збірник наук. праць. - К.-Галич: НЗ "Давній Галич", 1998. - С. 69 - 74.
46. Бутинова М.С. Культ карго в Меланезии (К проблеме милленаристских движений) // Сов. єтнография. - М., 1973. - №1. - С. 81-92; Мартынов Л. Танна-Тоа ждет Арчибальда // Вокруг света. - М., 1977. - №7. - С. 32-35.
47. Лебедев Г.С. Археолого-лингвистическая гипотеза славянского этногенеза // Славяне: Этногенез и этническая история (Междисциплинарные исследования): Межвузовский сборник. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. - С. 113.
48. Иванов В.В., Топоров В.Н. Этимологическое исследование семантически ограниченных групп лексики в связи с проблемой реконструкции праславянских текстов // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. - М.: наука, 1973. - С. 169.
49. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К.: Наук.думка, 1968. - С. 148.
50. Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов’яни на Дністрі: Історико-краєзнавчі нариси. - Ужгород: Карпати. 1977. - С. 58, 61; Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. - Ужгород: Карпати, 1981. - С. 28-29; Баран В.Д., Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський. Походження слов’ян. - К.: Наук.думка, 1991. - С. 87-88.
51. Девнетюркский словарь / Ред. В.Н., Д.М. Насилов и др. - Л.: Наука, 1969. - С. 644.
52. Трубачев П.Н. О племенном названии УЛИЧИ // Вопросы славянского языкознания. - М.: Изд-во АН СССР, 1961. - Вып. 5. - С. 186-190; Агеева Р.А. Страны и народы: Происхождение названий. - М.: Наука, 1990. - С. 45.
53. Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній "толк" і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Ів.-Франківськ: Плай, 1999. - Вип. ІІ. - С. 30.
54. Ber W. Sledy kultury gockiej na Huculszczyznie // Wiedza i zicie (Warszawa). - 1936. - Rok. XI, zeszyt 6-7. - S. 456-459.
55. Кос Г. Джерела народного орнаменту // Жовтень (Львів). - 1979. - № 10. - С. 120-123; Гуцуляк О. Про таємничу символіку писанки // Писанка. - 1994. - № 3. - С. 12.
56. Марченко В. Етруски в Галичині // Жовтень (Львів). - 1982. - № 2. - С. 103-108; Нудьга Г. Промінь у таємницю // Жовтень (Львів). - 1979. - № 10. - С. 125-126.