Максим ГОН
"КОМУНІСТИЧНИЙ" ФАКТОР УКРАЇНСЬКО-ЄВРЕЙСЬКИХ ВЗАЄМИН У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ (1935-1939 РР.)
У широкому діапазоні компонентів, що визначали сутність українсько-єврейських взаємин міжвоєнного періоду, помітне місце займає політичний аспект. Його детермінантом стало обвинувачення євреїв у симпатіях до ліворадикальних ідей, що в умовах другої половини 1930-х рр. було однією з причин загострення взаємин двох націй. З'ясування причин цього явища сприяє повнішій реконструкції українсько-єврейських взаємостосунків напередодні Другої світової війни.
Означена проблема, як і діалог двох націй у другій половині 1930-х рр. у Західній Україні загалом, залишається актуальною. Опубліковані останніми роками праці Я.Хонігсмана та М.Шестопала, торкаються, але не розкривають її. Так, Я.Хонігсман обмежується загальними міркуваннями про ставлення до євреїв ОУН , а дослідження М.Шестопала не охоплює просторів Західної України . Однак рецепція образу єврея-комуніста у суспільно-політичному житті на українських землях, що протягом міжвоєнного періоду перебували у складі Польщі, його значення у діалозі двох націй залишаються поза увагою науковців.
Важливим завданням є з'ясування причин формування однієї з конфліктних площин українсько-єврейських взаємин, аналіз сутності монохромно-лівацького образу євреїв у громадсько-політичних настроях титульної нації, єврейської візії антикомуністичної акції, методів реалізації останньої та наслідків її проведення у контексті формування взаємостосунків двох націй у Західній Україні.
Прагнення до державної соборності та національної єдності зумовили перманентні рефлексії суспільно-політичних процесів в УСРР у громадсько-політичному житті титульної нації Західної України. Проявом їх було радянофільство у Галичині та прокомуністичні симпатії на північно-західних українських землях. Такій дихотомії у громадсько-політичних настроях сприяв світогляд українців Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя, які, за оцінкою сучасника, "тут (у Польщі. - Авт.) бачили чужий, там (на Великій Україні. - Авт.) - свій світ" . Тим часом завдяки міцним національно-державницьким ідеями, що панували в Галичині, комуністи у цьому регіоні опинилися обабіч національного табору, хоч в останньому протягом другої половини 1920-х рр. і спостерігалися симпатії до УСРР.
Зі зникненням радянофільських симпатій у середовищі галицьких державників, яке супроводжувалося переоцінкою світоглядних цінностей громадськості на північно-західних українських землях, прибічники комуністичних ідей у Західній Україні все частіше асоціювалися з інонаціональним середовищем, найчастіше - з євреями.
Суспільно-політичні процеси в УРСР, зокрема згортання українізації, репресії другої половини 1930-х рр., особливо голодомор 1932-1933 рр., призвели до зростання антикомуністичних настроїв серед титульної нації Західної України. Вихід її представників з лав КПЗУ, стверджує Я.Грицак, призвів до того, що у 1930-х вона зберегла впливи лише серед польського та єврейського населення .
Особливо гостре неприйняття комунізму виявили партії правого крила українського національного табору, які у спектрі причин "європейського розкладу і кризи" вагоме місце відводили ігноруванню національними ідеалами . Для них каталізатором протиставлення політичному лівацтву виступали не лише реалії в УСРР, а й сама парадигма комунізму. Як стверджував М.Сціборський, соціалізм і комунізм не тільки заперечили субстанцію нації, а й спробували замінити її "бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітичною нівеляцією всього людства" .
В умовах категоричного несприйняття комуністичних ідей у суспільно-політичному житті Західної України окреслилася нова тенденція: з одного боку, обвинувачення євреїв у схильності до комуністичних ідеалів, а з іншого - нав'язування лівацького "ізму" українству. У другій половині 1930-х рр. такі твердження стали аксіоматичними. Так, орган УНДО часопис "Свобода" неодноразово стверджував, що саме євреї є головною опорою комунізму. Восени 1936 р. він заявляв: "Жиди є найревнішими і майже виключними пропагаторами комунізму..." . Інший часопис - "Авангард", що представляв праворадикальні сили, у 1938 р. розмірковував над тим, що "марксизм - жидівський по своїй суті..."
На фоні поразки національної революції 1917-1920 рр. такі твердження сприяли формуванню в українському середовищі негативного образу євреїв. Зокрема, вони стали передумовою звинувачення євреїв у сприянні встановленню радянської влади в Україні. Здебільшого таке трактування ролі євреїв у час боротьби за державність призводило до постулювання тези, за якою вони діяли у спілці з російськими імперськими силами. При цьому найрадикальніші кола покликалися на відомі ідеї щодо претензій єврейства на світове панування. Тижневик "Авангард" з цього приводу писав, що "жидівська пропаганда світового перевороту ("світової революції") має на цілі дати жидам владу над цілим світом..." .
Докори євреям були різного характеру. Так, згідно з міркуваннями І.Вірлия, московські плани державного будівництва мали за мету призвести до утворення такої держави, "де не буде "ні пана, ні хлопа", крім ... московського й жидівського володаря" . При цьому євреї зображувалися вишуканими пропагандистами-обманцями, які свідомо приховували правду про єство комунізму. Після поразки українського державотворення 1917-1920 рр., стверджується в одній із книжок з посиланням на свідчення очевидця, "почалася комуністична агітація. Приходили жиди і говорили, давали читати. Так усе вам гарно малювали, що часом аж за серце хватало..."
У другій половині 1930-х рр. громадсько-політичні часописи звертали велику увагу на національний склад радянського керівництва. Загальну тенденцію у цьому питанні відображають назви публікацій: "В СССР знову сприятлива кон'юнктура для жидів", "Хто такі червоні володарі в СССР" тощо . Часто-густо періодичні видання вдаються до персоніфікації керівного складу СРСР, а в окремих випадках - до статистичних узагальнень. Так, "Свобода" у 1936 р. стверджує, що "... разом у верхівці державної адміністрації (СРСР. - Авт.) є 58 жидів, 5 москалів, 2 латишів, 2 невідомого походження (можливо, що також жиди) і 1 грузин. Крім цього, вся верхівка у СССР складається бодай у 60 відсотках зі жидів" .
Водночас українська преса приділяла особливу увагу керівництву радянської України. Оцінка євреїв-представників влади категорична і співзвучна з наслідками їхньої діяльності. Так, за твердженням С.Барана, постать другого секретаря ЦК КП(б)У М.Хатаєвича "... згадується нині в українському селі за Збручем як ім'я викладника незнаного в історії поневолення і нечуваного визиску тільки з ненавистю і прокльоном" .
Значна кількість євреїв у владних структурах викликала невдоволення у Західній Україні. Ось типове його відображення: "Жиди в усіх урядах. Вони голови сільрад, кооперацій, колгоспів. Вони в школі (училищі) і в міліції. Вони всякі секретарі, голови, командири, комісарі, прокуратори... Де не оглянешся - всюди вони, паршиві. І то не що-небудь - а начальство! Власть!"
Аналіз національного складу влади у радянській Україні доповнюються появою нових образів, що почасти відображають суспільно-політичні процеси у радянській республіці. Так, виникає образ "жида" та "москаля"-чекіста, оцінка репресій та їх наслідків набувають національного забарвлення: "... українська інтелігенція вимордована по підвалах чека, а на її місце посаджені "правдиві пролетарі" - жиди" . Варіації таких сюжетів численні. Їх висвітлювали як українські часописи, так і пропагандистська література. Прикладом широкої гами докорів, які адресувалися євреям, та їх оцінки українством є книга з красномовною назвою: "В червонім царстві сатани..."
Суспільно-політичні тенденції в українському національному таборі 1930-х рр. засвідчили, що згортання політики коренізації в УСРР, особливо голодомор, стали тим рубіконом, який означив радикалізацію ставлення державницьких українських сил до євреїв. Її виявом стало піднесення і навіть гіперболізація образу єврея-комуніста. Ця тема отримала додатковий імпульс у час розгортання антикомуністичної акції в Західній Україні. Вона стала відповіддю національних сил на ухвали VII конгресу Комінтерну (Москва, липень-серпень 1935 р.), які передбачали активізацію діяльності комуністів у закордонних країнах з метою прискорення в них революційних виступів і встановлення диктатури пролетаріату. Реалізація постанов Комінтерну за ухвалою ЦК УНДО від 10 жовтня 1936 р. на українських землях у складі Польщі призвела до активізації діяльності радикалів і переслідувала мету "розложити український національний організм та зробити його мало відпорним на большевицькі затії" .
Реалізаторами постанов Комінтерну були, очевидно, й українці. З висновків, зафіксованих у згаданій ухвалі ЦК УНДО, відомо, що наступ комуністів здійснювався шляхом проникнення їх у легальні організації, які формувалися за національним принципом. Незважаючи на це, серед векторів антикомуністичної акції визначився антиєврейський. Це є наслідком, з одного боку, членства євреїв у КПЗУ, а з іншого - результатом вже усталеного стереотипу, який міцно пов'язав політичне лівацтво й інтернаціоналізм з єврейською нацією.
Засобами реалізації наступу проти політичного лівацтва стали передусім численні публікації у пресі, що розкривали іманентне єство комунізму, та продукування суголосної пропагандистської літератури. При цьому, визнаючи факт членства у комуністичній партії частини польської інтелігенції та сільської української молоді, суспільні наголоси розставлено у такий спосіб: "Назагал можемо ствердити, що головною в них (організаціях комуністів. - Авт.) людською силою є майже вся жидівська молодь по наших містах і містечках, яка є якщо не активним, то прихильним комунізмові елементом..." Звідси й висновки на кшталт: "Тільки сліпі можуть не бачити, куди і в чиїм інтересі веде московсько-жидівська КПЗУ" .
Більш радикальні ідеї презентували націоналістичні кола. Вони не лише протиставлялися комуністам з інонаціонального середовища, а й оголошували тих українців, які виявляли симпатії до лівих ідеалів, "наймитами жидівства" . У цьому контексті показові виступи часопису "Аванград" проти радикальної партії. Для нього "Громадський голос" - "правовірний жидівський часопис жидівської партії, кермованої жидами з Амстердаму..." .
Тенденції висвітлення єврейського фактору в житті українства під час проведення антикомуністичної акції мають здебільшого негативну оцінку. Проте в публікаціях часописів визначилося ніби два підходи: один - категоричний, безапеляційний, навіть кон'юнктурний, інший - відображав суспільні реалії. Другий з них був представлений у часописі "Нова доба". З одного боку, часопис вказував на анклави, у яких популяризується комуністична ідея ("Кермуючими й організаційними центрами комуністів є міста і містечка"), окреслював ідейно-політичні імпульси, що випромінюють міста і села: "З неукраїнських міських осередків ішла на села комуністична пропаганда; з українських - протиділаюче національне проміння". З іншого боку, часопис не вдавався до огульних обвинувачень, визначав об'єктивні передумови проникнення в українське середовище альтернативи національній ідеї. "Отже, - стверджувала "Нова доба", - брак національного освідомлення й господарські злидні є тим ґрунтом, на якому легко приймається й розростається специфічний (на думку часопису, не ідейний, а передусім приманливо-соціальний. - Авт.) волинський комунізм" .
Протягом 1936 р. час від часу звучать голоси націонал-лібералів, які розширюють "національну гаму" кривдників українства. Ундівська "Свобода" розмірковує над тим, "чи ж вони (росіянин Постишев і поляк Косіор. - Авт.) будуть журитися, що український нарід стогне в ярмі голодний і обдертий?.." Навесні наступного року С.Баран, даючи негативну оцінку ролі євреїв у суспільно-політичному житті радянської України, водночас піднімає питання про те, чи лише євреї завинили перед українством, і дає на нього відповідь: "Чи Сталіни й Антонови й Постишеви - це жиди? Чи ославлений д-р Загурський, австрійський воєнний суддя і виконавець всяких засудів - жид?!"
Образ ворожого українству єврея-комуніста (як визискувача, одного з винуватців голодомору, нищення української культури) відображає найтиповіші обвинувачення з боку учасників антикомуністичної акції. Водночас поряд із пропагандистсько-публіцистичними методами, які визначали її організаційну стратегію, в акції визначилися й інші - перенесення опозиційних щодо євреїв настроїв у практичну площину. Цей дискурс пов'язаний з діяльністю ОУН.
Оскільки ОУН діяла конспіративними методами, визначити її тактику в період проведення антикомуністичної кампанії складно. Частково це питання висвітлюють матеріали слідчих органів Польщі. У травні 1935 р. вони, скажімо, оперують інформацією щодо підготовки крайовою екзекутивою ОУН розпорядження про розгортання боротьби з комуністами. При цьому, стверджується у службовому листуванні силових структур, члени організації мали сприяти виявленню поліцією комуністів як української, так і єврейської національностей . В іншому повідомленні (30 жовтня 1936 р.), що надійшло до Львівського воєводського управління із Станіслава, стверджується: "В змісті вказівок крайова екзекутива (ОУН. - Авт.) ділить євреїв на "євреїв" і "євреїв-комуністів". До перших наказується застосовувати тільки економічний бойкот, натомість щодо "євреїв-комуністів", то наказує боротися з ними з усією енергією, не відмовляючись від терору..." .
Слід зауважити, що обидва документи створені лише на підставі донесень інформаторів, які можуть бути і не достовірними. Проте інше джерело - матеріали судових засідань у справах членів ОУН - дає можливість, з одного боку, постулювати те, що вищенаведені розпорядження могли мати місце, а з другого, дозволяє застосувати принцип констатації.
На судовому засіданні 16 грудня 1937 р. у Рівному відзначалося, що "на одній із збірок провідників (очевидно, Костопільщини. - Авт.), що відбулася в другій половині липня 1936 р., вирішено, що жиди є шкідливі для української нації, треба їх позбутися, а найліпшим способом, який доведе до цього, буде палення жидівських домів, склепів і т.п. Речинець підпалів визначено на п'ятницю 24 липня 1936 р. на 21 годину. Дійсно, в означеній порі зі всіх сторін Костопільщини небосклін зажеврів від цілого ряду лун з пожеж..." . Про масштаб проведеної акції, що охопила містечко Костопіль, села Деражно, Берестовець, Ставок, Диксин, свідчить кількість жертв: просто неба опинилися понад 100 єврейських родин . Привертає увагу те, що близько 25 підсудних членів ОУН заперечили організацію акції керівництвом та обґрунтували підпали "як один з відтинків боротьби з комунізмом" .
Таким чином, методи реалізації антикомуністичної акції у Західній Україні диверсифікувалися: поряд із публіцистичним з'явився й інший - силовий. За висновками національного відділу МВС Польщі, антикомуністична акція призвела "...до ряду випадків активних власне антиєврейських виступів" .
Антикомуністична акція проілюструвала факт усталення в українській громадській думці образу єврея-комуніста як ворожого українству. Таке бачення мало вагомі наслідки. У західноукраїнському соціумі створився своєрідний суспільний феномен. Державницькі сили титульної нації ніби не помічали, що протягом першого міжвоєнного десятиліття комуністичні елементи в середовищі єврейського партійно-політичного представництва Західної України були маргінальні, а провідну роль відігравали центристи (партія "Загальних сіоністів"). Із кризою сіонізму на міжнародній арені суспільні домінанти в єврейському таборі дещо скоригувалися. Лише у середині 1930-х років на фоні зростання антисемітизму в Європі, ескалації міжнаціональних відносин у Польщі посилилися позиції Бунду. Проте і в той час він був лише однією з численних єврейських партій, що діяли в Західній Україні.
Ігнорування цим фактом, оперування узагальненим образом єврея-комуніста, який, до того ж, мав не західноукраїнське походження, а був принесений у цей регіон з Великої України, витворило делікатну ситуацію. Євреї Західної України стали заручниками відповідальності за дії тих одновірців, що опинилися на керівних посадах в партійних та державних органах радянської України і з якими західноукраїнська партійно-політична думка пов'язувала трагедію титульної нації 1930-х рр. Мова йде про політику колективної (загальнонаціональної) відповідальності, яку застосовано до євреїв.
Звичайно, немає підстав вважати, що серед євреїв Західної України не було прибічників крайньо лівих ідеалів. Вони були, як були і ті, хто вів боротьбу з поширенням комуністичної ідеології. Ворожими крайньолівим були не тільки сіоністи-ортодокси (партія "Мізрахі") чи центристи ("Загальні сіоністи"), а й лівоцентристи. Так, представник "Хітахдут-Поалей-Ціон" З.Герінг закликав однопартійців у Станіславі вести боротьбу з пропагандою комуністичних ідей серед єврейської молоді, стверджував, що єврей-комуніст є зрадником єврейського народу . Громадськість не оминало і те, що "соціалістичне" господарювання призвело до економічного знищення 2 млн. єврейських купців і ремісників (у середині 1930-х рр. 45 % безробітних у СРСР, за даними, З.Герінга були євреями). Привід для роздумів давали й реалії з інших сфер суспільного життя. Скажімо, кількість усіх єврейських періодичних видань, що виходили у той час в Росії, була меншою, ніж варшавських часописів "Гайнт" чи "Момент" .
Подібні міркування в українських часописах висвітлювалися зрідка. Роздуми над тим, що "відношення Сталіна до жидівського елементу є доволі загадочне", а в Москві й Ленінграді не чути єврейської мови тощо губилися в загальному річищі тверджень про те, що СРСР, отже, й Україна, стали своєрідним раєм для євреїв.
Розкриття суспільно-політичних реалій у радянській Україні другої половини 1930-х рр. означене схематизацією подій. Чимало положень, якими керувалися тоді, діаметрально розходиться з висновками сучасних учених. Оцінюючи суспільно-політичні процеси на Великій Україні, В.Литвин стверджує: "Посилення з кінця 20-х рр. тоталітарного режиму в СРСР мало для євреїв такі самі згубні наслідки, як і для українців. Не обійшли українських євреїв голодомор, великий терор 1930-х років. Єврейська національна інтелігенція (до речі, не раз звинувачена в блокуванні з українськими націоналістами) винищувалася сталінським режимом не менш завзято, аніж українська" . Натомість, за висновками дописувача "Нового часу" Д.Купчака, щодо настроїв українства другої половини 1930-х рр. у Західній Україні "думка про Совіти, як про жидівський рай дуже розповсюджена" .
Схематизація, ретушування суспільних контроверсій у єврейському середовищі виявилися типовими для багатьох українських часописів. Їх не уникло навіть таке авторитетне видання, як "Діло" . У 1937 р. відомий галицький сіоніст Л.Гальперн окреслив своє бачення позиції української сторони в такий спосіб: помилкове покладання відповідальності за прокомуністичну наставленість окремих представників євреїв на усю націю . Цю думку розвивали й інші політики та публіцисти. Так, кореспондент часопису "Гайнт" М.Кляйнбаум стверджував, що українська громадсько-політична думка ігнорує факт політичної стратифікації євреїв, "мішають справу жидівських агітаторів з жидівською метрикою", і з таких позицій аналізував проблему взаємин двох націй .
Оперування узагальненими категоріями, зокрема образом єврея-комуніста, який застосовано до всієї етнічної групи в Західній Україні, було не байдужим для євреїв, тому не сприяло досягненню компромісу двох націй. Більше того, антикомуністична акція, один із векторів якої безпосередньо спрямовано проти євреїв, означила нові тенденції у взаємостосунках двох націй: якщо раніше конфліктною площиною виступала царина економіки, то відтепер вона включала й царину політики .
Новим явищем у діалозі двох націй стало і застосування силових методів боротьби з євреями. Проте реакція української ліберально-демократичної преси, яка виступила проти використання насилля, дала свої позитивні результати. У липні 1937 р. посол-сіоніст Г.Розмарін констатував, що "освідомлююча праця українських провідників увінчалася успіхом. Українські маси не дали запрягти себе до антисемітського воза. Прийшла значна поправа по містах і містечках Східної Галичини; у всякому разі прийшло до значного відпруження у взаєминах між жидами і українським населенням" . У той час, виходячи зі становища, в якому опинилися дві нації в результаті наступу польських реакційних сил, кореспондент "Гайнту" писав: "Має рацію, має цілковиту рацію "Діло", пишучи про євреїв та українців у пануючих умовах як про природних союзників " .
Отже, формування серед української громадськості образу єврея-комуніста стало результатом, з одного боку, негативної оцінки ролі євреїв у суспільно-політичному житті радянської України і відбувалося на фоні голодомору 1932-1933 рр. та зміцнення тоталітаризму в СРСР, а з іншого - результатом членства євреїв у КПЗУ. Діяльність останньої кваліфікувалася українськими державниками як ворожа національним інтересам, що поряд із черговою спробою комуністів зміцнити свої позиції в Західній Україні стало однією з передумов їхнього протиставлення прибічникам ліворадикальної ідеології. Вибравши форми активної протидії, антикомуністична акція виявила факт усталення серед української громадськості монохромного ("комуністичного") образу євреїв. У час її проведення відповідальність за трагедію радянського українства покладено на всіх євреїв, у тому числі й на західноукраїнських. Використаний громадсько-політичними часописами такий підхід, оперування образом єврея-комуніста у пропагандистській літературі спричинили усталення звуженого, хибного та однобокого образу єврейської нації серед громадськості Західної України. Ситуацію ускладнили силові методи боротьби, застосовані членами ОУН у час проведення антикомуністичної акції. Обидва фактори негативно відбилися на українсько-єврейських відносинах. Налагодження діалогу між представниками двох націй на початку 1937 р. визначило прагнення їхніх національно-демократичних сил до взаєморозуміння. Однак карикатурний і ворожий титульній нації образ єврея-комуніста використовувався українськими партіями правого крила і в подальший час.
Хонигсман Я. Катастрофа еврейства Западной Украины. - Львов, 1998. - С. 76.
1. Шестопал М. Євреї на Україні (Історична довідка). - К., 1999. - С. 121-149.
2 Новий час. - 1933. - 3 серпня. - С. 1.
3 Грицак Я.Й. Історія України: формування модерної української нації XIX - XX ст. - К., 2000. - С. 196-197.
4 Шлях нації. - 1935. - Ч. 1. - С. 5.
5 Сціборський М. Націократія. - Париж, 1935. - С. 73.
6 Свобода. - 1936. - 18 жовтня. - С. 12.
7 Авангард. - 1938. - 29 травня. - С. 1.
8 Там само. - 1938. - 27 лютого. - С. 1.
9 Вірлий І. За могутність! - Львів, 1936. - С. 23.
10 К.П. В червонім царстві сатани. Оповідання двох втікачів з большевицького пекла. - Львів, 1937. - С. 8.
11 Новий час. - 1937. - 29 червня. - С. 5; Свобода. - 1936. - 18 жовтня. - С. 12.
12 Свобода. - 1936. - 18 жовтня. - С. 12.
13 Діло. - 1937. - 1 травня. - С. 10.
14 К.П. В червонім царстві сатани. - С. 25-26.
15 Воїн П. Соціяльне. - Львів, 1936. - С. 23.
16 К.П. В червонім царстві сатани. - 60 с.
17 Свобода. - 1936. - 18 жовтня. - С. 4.
18 Новий час. - 1936. - 26 червня. - С. 2.
19 Там само. - 1936. - 29 червня. - С. 4.
20 Анавгард. - 1938. - 16 січня. - С. 2.
21 Там само. - 1938. - 30 січня. - С. 4.
22 Нова Доба. - 1936. - 5 квітня. - С. 2.
23 Свобода. - 1936. - 18 жовтня. - С. 7.
24 Діло. - 1937. - 1 травня. - С. 10.
25 Державний архів Волинської області (далі - ДАВО), ф. 1, оп. 2, спр. 5305, арк.31.
26 ДАВО, ф. 46, оп. 9-а, спр. 532, арк.40.
27 Новий час. - 1937. - 19 грудня. - С.9.
28 Нова доба. - 1936. - 9 серпня. - С. 4; 1936. - 16 серпня. - С. 1.
29 Новий час. - 1937. - 22 грудня. - С. 7.
30 Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za III kwartal 1936 r. - Warszawa, 1936. - S. 4-5.
31 Державний архів Івано-Франківської області, ф. 69, оп. 1, спр. 362, арк.106-107.
32 Там само, арк.107.
33 Новий час. - 1936. - 24 серпня. - С. 3.
34 Литвин В. Історія місії народу-месії // Джонсон П. Історія євреїв. - К., 2000. - С.700.
35 Новий час. - 1936. - 24 серпня. - С. 3.
36 Там само. - 1937. - 2 липня. - С. 3.
37 Biuletyn polsko-ukrainski. - 1937. - № 29. - S. 331.
38 Новий час. - 1937. - 2 липня. - С. 3.
39 Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za III kwartal 1936 r. - Warszawa, 1936. - S. 4.
40 Новий час. - 1937. - 2 липня. - С. 3.
41 Biuletyn polsko-ukrainski. - 1937. - № 27. - S. 304.
