Ігор РАЙКІВСЬКИЙ
РАННЄ НАРОДОВСТВО ТА ПОШИРЕННЯ ЕТНОНІМУ “УКРАЇНА” У СХІДНІЙ ГАЛИЧИНІ (1860-ТІ РОКИ)
Актуальним завданням сучасної історичної науки є дослідження національного руху, проблеми націотворення, формування української національної свідомості. У радянській історіографії упродовж багатьох десятиліть на українське національне питання існувало своєрідне табу, в умовах партійно-тоталітарного режиму утвердилася теза про українство як вияв “буржуазного націоналізму”. Після 1991 року посилився науковий інтерес до вивчення витоків національної державності, ідеї соборності України. Формування української нації стало складовою частиною процесу націотворення у Центрально-Східній Європі модерної доби. Вагомий внесок в утвердження української національної ідеї у Східній Галичині зробив народовський рух другої половини ХІХ ст.* Важливим етапом у розвитку народовської течії став ранній період, що хронологічно охоплює 1860-ті рр.
Обрана тема привертала увагу дослідників на початку ХХ ст., насамперед Я.Гординського і К.Студинського, які зробили ґрунтовний аналіз історії українського руху в Галичині 60-х років. Серед публікацій радянських істориків виділяється монографія С.Трусевича. Останнім часом з’явилося ряд праць М.Мудрого, О.Середи, ф.Стеблія, О.Турія, які на широкій джерельній базі висвітлюють зародження і розвиток народовської течії у 1860-х рр. Однак взагалі, як не парадоксально, народовство не знайшло належного розкриття у сучасній вітчизняній історіографії. Окремі аспекти досліджуваної проблеми висвітлюються у працях зарубіжних істориків. Враховуючи вищесказане, автор даної статті поставив за мету з’ясувати внесок ранніх народовців у формування української ідентичності галицьких русинів, утвердження етноніму “Україна”.
***
ХІХ століття трактується у сучасній українській історіографії як доба “національного відродження”*. Однак можна погодитися з думкою вчених, які виступають проти некритичного використання цього терміну, більш влучно було б сказати “період націотворення”. “Якщо йдеться про “національне відродження”, то мається на увазі, що нація, яка відроджується, вже існувала як нація, - стверджує сучасний історик Г.Касьянов. - Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм - явище модерного часу..., то існування “націй” (в модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін “національне відродження”. Сучасні історики схильні вважати, що національні характеристики - мова, історична пам’ять, територія проживання, народні традиції - не були заданими наперед, а конструювалися самими національними діячами.
Процес творення модерної української нації відбувався у загальноєвропейському контексті, під впливом передових ідей із Заходу - Просвітництва і романтизму, Великої французької революції 1789-1794 рр. “Начало народнє проломало собі дорогу ажъ за французькоі революціі 1789 року, - писав часопис галицьких народовців “Мета”, - проломало воно собі дорогу зъ запада...” . Французька революція, ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, поклала початок епосі формування ідеї національної держави, що базувалася на славнозвісному принципі, сформульованому італійським революціонером Мадзіні: “кожній нації - своя держава”. Носієм національної самобутності оголошувався увесь народ, а не панівна верства (згадаймо, як в абсолютистській Франції державність персоніфікувалась у королі, династії: “держава - це я”). Боротьба за національні права була тісно пов’язана з боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.
Українська нація формувалася у складних історичних умовах, коли територію України було розшматовано між двома імперіями - Російською (до її складу увійшло близько 90 % земель і населення) та Австрійською. Періодизація українського національного відродження ґрунтується на трьохфазній моделі, розробленій чеським істориком М.Грохом для “недержавних” націй у ХІХ ст. На думку сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників, дещо змодифікована грохівська схема (фаза А - наукова, академічна або “збирання спадщини”, В - культурна, період активізації національної свідомості, С - політична) найкраще відбиває як закономірності, так і особливості розвитку українського руху та може бути з успіхом взята на озброєння у конкретних дослідженнях. На першому етапі відродження посилився інтерес до вивчення української народної мови, історичного минулого, фольклору та етнографії, що сприяло усвідомленню інтелігенцією етнічної, мовної і культурної єдності населення по обидва боки російсько-австрійського кордону. Ідею соборності українських земель обстоювали діячі “Руської трійці”, Головної руської ради. За влучним висловом К.Левицького, М.Шашкевич “кинув між нас світло національної свідомости і пробудив почуттє одноцілости всього українського народу”, “підніс українську національну ідею” в Галичині. Головна руська рада у своїй відозві в травні 1848 р. виразно задекларувала, що русини Галичини під владою Австрії і підросійської України - це один-єдиний народ: “Мы, Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрый oднимъ говоритъ язикомъ и 15 міл?онoвъ виноситъ, зъ котрого пoлтретя міл?она землю Галицку замешкує”.
Процес українського націотворення зіткнувся з протидією імперських держав, що намагалися зберегти непорушність існуючих кордонів, витравити зі свідомості давнє національне ім’я - “русин”, “руський”. “Слова “Русь”, “русин” і “руський” в значінню нашої землі, народу і мови загибли (з виїмкою одної Галичини!), - стверджував Л.Цегельський на початку ХХ ст., - ми, пішовши в московське ярмо, не мали сили давнього імени для себе оборонити”. Відомо, що у польських і литовських актових документах XIV-XVI ст. підкорені землі колишньої Київської Русі виступали під назвою “Русі” або “Руської землі”. Назви “Русь”, “руський” або “вся Русь”, що мали водночас офіційний і народний характер, продовжували вживатися у козацькі часи, в офіційному діловодстві гетьманської влади, зокрема П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Виговським та ін. Після переяславського акту 1654 р. дедалі більшого поширення у писемних джерелах набуває термін “Мала Русь”. Московська держава перетворилася у могутню імперію, прибравши собі назву “Росія”, ліквідувала залишки козацької автономії в останній третині XVIII ст. “Зовні подібні терміни Россія-Русь, русскій-русин поставили під загрозу національну окремішність людності колишньої Гетьманщини, - стверджує сучасний дослідник Є.Наконечний. - Для тієї частини українського народу, що потрапила під московське ярмо, зміна етноніма стала справою пекучої історичної необхідності. Саме там, на Лівобережжі, набирає поширення новий термін Україна”.
Українське національне відродження, що почалося на руїнах Гетьманщини, було пов’язане з утвердженням у народній свідомості етноніму “Україна”, “український”. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народнє ім’я “Україна”, не визбуваючися одначе прав до старого історичного імени “Русь”, - писав Б.Барвінський. - І як колись у княжих часах із Київа поширювалося на всі землі нашого народу ім’я “Русь”, так само в часах козаччини (від пол. XVII ст.) поширилося відти ім’я “Україна”. Слово “Україна” вперше фіксується у Київському літописі ХІІ ст. На перших порах це слово означало не власну назву якоїсь певної території, а лише її прикордонний характер. У період середньовіччя територіальні межі цієї України локалізувалися Київським, Чернігівським і Переяславським князівствами, які склали в XVII ст. ядро гетьманської держави. Народно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького спричинила, за висловом Б.Барвінського, “рішучий зворот у розумінню значення імені “Україна”: “Наш нарід став почувати себе великою одиницею й відчувати спільну приналежність поодиноких земель, а старе історичне ім’я “Русь” стало від тоді не тільки тожсамим з іменем “Україна”, але навіть починає йому уступати місця”. Слово “Україна” “стали уживати - зразу тільки в розмовній мові - як назву всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією, - стверджував І.Лисяк-Рудницький. - Нове ім’я ступнево замінило традиційне, “Русь”, що виводилося від середньовічної Київської держави”. Однак протягом XVII-XVIII ст. термін “Україна” не мав чіткого значення, часто супроводжувався уточнювальними словами “Малоросійська”, “Козакоруська”, “Козацька”.
Втілюючи у життя імперську шовіністичну політику, російський царизм офіційно вживав для означення українських земель* терміни “Малоросія”, “Південно-Західний край Росії”, “Новоросія” та ін. Територія сучасної України перетворилася в ХІХ ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни. Так, у Москві й Петербурзі вживалися назви (російською мовою) “малороссы” або “малороссияне”, іноді “русские” чи “руссины” з двома “с”, щоб підкреслити їх єдність з усіма “русскими”, тобто великоросами і білорусами. Водночас поляки називали українців “rusini”, обов’язково з одним “с”.
Утвердження етноніму “Україна” стало результатом свідомої діяльності передової української інтелігенції під владою Росії та Австро-Угорщини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Величезним досягненням, успіхом “української ідеї”, - писав діаспорний історик Р.Шпорлюк, - є сам факт, що такі неподібні до себе території, з такими відмінностями у релігії, політичній історії, соціальній структурі, об’єдналися як Україна”. Особливу роль в утвердженні нової назви відіграла художня творчість і вся діяльність Т.Шевченка, яка будила національні почуття, заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. “Шевченко перший виразно висловив ідею повної незалежности української яко нації, - писав Б.Грінченко, - і в купі з тим зостався завсігди і всюди толерантним до инших націй”. Шевченковий “Кобзар” з неперевершеною художньою силою змалював минуле і сучасне життя рідного народу, утверджував думку, що Україна попри сумну долю воскресне, хоч і не вживав слів “українець” і “український” в етнічному значенні”. Кристалізація поняття “соборності” України відбулася у рамках другого (культурного) етапу національного відродження. Діяльність наддніпрянських гуртків-громад дала змогу чітко окреслити українські етнічні межі і завершити територіальне “уявлення” України. На заключній стадії українського відродження у 90-х рр. ХІХ - на початку ХХ ст. національний рух набув партійно-політичної структури, виступив під гаслом боротьби за незалежну і соборну Українську державу.
У Галичині під владою Австрії формування української ідентичності серед місцевого населення, яке називало себе русинами, ускладнювалося відсутністю традицій козацького самоврядування. Етнічній самоідентифікації галицьких русинів сприяла реформаторська діяльність австрійського уряду кінця XVIII ст., що створила можливості для українського культурного відродження*. Однак галичани ще довгий час не усвідомлювали “українство як завершене ціле, а себе як його частину, - стверджує сучасний дослідник М.Мудрий. - “Галицько-руський народ” для переважної більшості української інтелігенції в Галичині (передусім духовенства) аж до кінця ХІХ ст. асоціювався із широким панруським простором, куди входили й українські, й російські, й білоруські землі, об’єднані спільними культурними надбаннями”. Відповідно етнонім “Україна”, “український” у Галичині в першій половині ХІХ ст. не був поширеним. Так, у протоколах засідань Головної руської ради 1848-1851 рр. слово “Україна” не вживається, натомість учасники говорили про “Русь”, “русинів”, “руську мову”, “галицько-руський народ”, декілька разів використано термін “малоруський”.
Під цим кутом зору важливу роль у поширенні національної свідомості, етноніму “Україна” у Східній Галичині відіграв народовський рух. За зразком наддніпрянських гуртків-громад народовські напівтаємні громади виникли спочатку у Львові (в 1861 р. перші дві з них утворилися серед студентів духовної семінарії і світських студентів університету), а протягом першої половини 60-х років - також у Самборі, Перемишлі, Тернополі, Дрогобичі, Бережанах, Коломиї, Станіславі, Стрию та інших містах. До народовських громад увійшла переважно університетська і гімназійна молодь, серед лідерів були Д.Танячкевич*, В.Шашкевич (син Маркіяна), К.Климкович, ф.Заревич, К.Сушкевич, В.Качала, А.Вахнянин, брати Барвінські та ін. Вступ до громади мав урочистий характер, складалася присяга, єдиного тексту якої не існувало. Члени громад обіцяли дотримуватися суворої таємниці про їх існування з метою конспірації перед можливими переслідуваннями з боку властей. “Не було, отже, ніякого писаного статута, ніяких протоколів засідань і сходин, - згадував О.Барвінський. - Однак ... складав кождий новопринятий член “Громади” присягу, що нічого і ніколи не зрадить і що весь він буде трудитися для добра свого народу”. Сучасний дослідник історії громад ранніх народовців у Східній Галичині О.Середа стверджує, що громади мали сталу структуру, статут, органи самоуправління, які складалися з війта (голови), писаря, касира, бібліотекаря, контролера, часом діяла громадська “канцелярія”, що відповідала за листування. Учасники громад мали між собою спорадичні зв’язки, обмінювалися літературою.
Поява громад у Галичині відбулася під впливом українського національного відродження на Наддніпрянщині та конституційних реформ в Австрійській монархії. Конституційні перетворення 1860-х рр., еволюція державного устрою від централізму до федералізму створили можливості для демократичного розвитку національних рухів в Австрії (за конституцією 1867 р. - Австро-Угорщині), на відміну від Росії, що залишалася “тюрмою народів”. Безпосередньо поштовх до зацікавлення українством дала поезія Т.Шевченка, яка на початку 60-х років стала відомою у Галичині і викликала справжню інтелектуальну революцію у свідомості молодого покоління*. М.Павлик пізніше писав, що “в творах тих галицько-руська інтелігенція вперше побачила власний нарід, котрого природні здібності та людськість так високо підніс Шевченко”, зрозуміла, до яких “високих поетичних речей спосібна хлопська русько-українська мова”. “Новий, нечуваний сьвіт отворив ся нам із “Кобзаря”, - згадував О.Терлецький. - Коли з’явив ся був 1863 чи 64 року в Станіславі один екземпляр “Гайдамаків”, ...то його за пару день майже на шматки рознесли”. Ідейний вплив підросійської України на Галичину посилювався особистими зв’язками, насамперед листуванням (П.Куліша, В.Білозерського, О.Кониського та ін.). За словами І.Франка, “головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-их і майже до половини 70-их років” був П.Куліш.
На сторінках народовських часописів “Вечерниці” (1862-1863 рр.), “Мета” (1863-1865 рр.), “Нива” (1865 р.), “Русалка” (1866 р.), “Русь” (1867 р.), “Правда” (з 1867 р.), що видавалися у Львові, знайшли відображення ідеї самобутності та єдності розділеного між двома державами українського народу. Так, уже в першому номері часопису “Вечерниці”, що виходив щотижня як “литерацьке письмо для забавы и науки” під редакцією Ф.Заревича (пізніше - В.Шашкевича), у лютому 1862 р. говорилося: “... Мы словянського дерева, восточнои росохи, руського конара малоруська галуза. [...] Мы соб?... марн?емо, а по-надъ нашою галузою, изъ-давна ломаною и загуканою сильными вихрами, росте близька велико-руська сестриця такъ пышно та буйно, що зъ-за неи нихто уже нашои и не бачить”. Іншим разом було сказано, що “мало-руській языкъ... oдъ польщины и московщины зарoвно далеко; а приближенье его до однои або до другои природнымъ способомъ статися не може. Якъ св?тъ св?томъ не поплыне Дн?про ни по-пoдъ Москву, ни по-пoдъ Варшаву, а плыстиме до в?ку тoлько по-при свoй рoдн?сенькій Кі?въ!”. Автори статей у “Вечерницях” проголошували необхідність формування єдиної української літературної мови ”на чисто народнoй основ?, або инакше, не д?литись письмомъ oдъ нашихъ наддн?прянськихъ братoвъ, зъ котрыми становимо одну народню ц?лoсть”. Зразком для наслідування стали твори українських письменників, які постійно друкувалися у часописі (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, Л.Глібова та ін.), зокрема передруки з літературно-наукового журналу “Основа”, який виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр. Свою заслугу видавці “Вечерниць” справедливо вбачали у поширенні знань про Україну в Галичині. “Ледве сотній зъ читающои громады знавъ де-що про нашу рoдну Украину, про батька Тараса, Основяненка, Кул?ша, Костомарова, Марка Вовчка и т.д., - говорилося на шпальтах часопису наприкінці 1862 р. - Ледва девять м?сяц?въ писали мы нашu “Вечерниц?”, а зъ невеличкои молодои громадки стала громада поважна..., нын? у кождoмъ закутку Галича учуемъ вже про нашу Украину.... Отже, народовці намагалися утвердити належність галицьких русинів до самостійної української нації у мовно-культурній і політичній сфері.
Ідейні погляди “Вечерниць” (видавалися до червня 1863 р.) обстоював народовський часопис “Мета”, що почав виходити у вересні 1863 р. як “литературно-политичній вістникъ” під редакцією К.Климковича. “Мета” була заснована за фінансової підтримки діячів з підросійської України, які після закриття петербурзької “Основи” бажали перетворити новий часопис у політичний орган всього українського руху. Матеріали у часописі були надруковані фонетичним правописом П.Куліша, відомим як “кулішівка”, що, на відміну від етимологічного правопису М.Максимовича (ним друкували “Вечерниці”), більше розмежовував українську і російську мови. Ця подія стала своєрідною правописною революцією, наблизила галицьких русинів до наддніпрянської літератури, яка друкувалася “кулішівкою”. Лист з України, опублікований свого часу у “Вечерницях”, поряд з позитивними оцінками часопису (“Привітаемо щиримъ серцемъ першу газету, писанну нашою мовою”), підкреслював необхідність прийняття єдиного українського правопису: “Шкода тільки, що ви тримаєтесь Вашоі Галицькоі правописі. Не знаю, якъ у васъ на Галичині, а у насъ на Вкраїні важко читають книжки, писані Вашою правописсю. У насъ усі пишуть правописсю п.Куліша...”. Редакція “Мети” доклала багато зусиль для входження народної мови в літературу, вживання загальноукраїнського правопису.
Особливу увагу народовські видання звернули на козацький період історії. Навіть внутрішня структура народовських громад була побудована за зразком козацького устрою. Народовці носили козацький одяг та зачіски, називали один одного “гетьманом”, “осавулом”, “козаком” тощо (залежно від становища у громаді). Нерідко громадівці користувалися при спілкуванні “козацькими” іменами, які придумували для себе. Членами громад, як і на Запорізькій Січі, були тільки особи чоловічої статі. “За цією немовби дитячою забавою”, за влучним висловом історика О.Середи, приховувалася глибока, щира відданість громадівців українській ідеї. Галицька молодь уподібнювалася до історичних козаків, які мали славні традиції національно-визвольної боротьби, з метою продемонструвати свій непольський характер, визначити межі власної національної спільноти. “Политичні интереси сусідніхъ державъ довели насъ до того, що дві рідні часті одного народу ледве можуть зъ собою зноситись, - писала “Мета”, - що коли одні приняли впять греко-руську віру, другиі унію исповідують; що вже різнимось теперъ и законами, въ соціяльнімъ биту, а маємъ тільки невеличку громаду людей, правдивихъ народолюбцівъ, котримъ приходитця боротись изъ апатиєю и егоізмомъ панівъ и темнотою простого люду...”.
Водночас перед галицькими народовцями на початку 1860-х років постала проблема визначення етноніму. У народовських виданнях вживалися різні назви етнічних українських земель: “руський”, “малоруський”, “південноруський”, “український”. Народовці усвідомлювали необхідність термінологічного розмежування українського і російського народів, які мали претензії до історичної назви “Русь”. “Се фактъ, що єсть дві руськихъ народностей, т. є. два самостайні славянські народи, которі оба мають претенсію до историчнёі назви Русь, хочъ оба вони одинъ одного инакше називають, - підкреслював часопис “Мета”. - Уживати сеі историчнёі назви такожъ у згляді политичнёму - ще має якийсь змислъ, бо такъ сіверний (росіяни. - І.Р.) якъ и южний народъ (українці. - І.Р.), зъ которихъ кождий лиш самъ себе руським називає, составляють нині - сіверний зовсімъ, а южний більшою частю - одну державу, котора називаєтця въ географичній номенклятурі панствомъ руськимъ”. Щоправда, більш правильно “називати ёго таки панствомъ московськимъ, бо то єсть фактъ, що тамъ тільки московщина панує, а Русь тяжко робить”. На думку часопису, було неправомірним вживання “историчнёі назви Русь у згляді єдинства народнёго такъ сіверного якъ и южного народу тоі ніби руськоі держави...”. Отже, “Мета” виразно обстоювала окремішність українського і російського народів, хоч питання їх назви для означення території, мови, літератури тощо вважала невирішеним.
Уже в першому номері “Мети” говорилося, що “по доброму називає Руський (росіянин. - І.Р.) Русина Українцем, а Русин Руського - Москалем, а коли один на одного лихий, тоді єсть ище для Українця прізвище: ”Хахолъ”, а для Москаля: “Кацапъ”. Великоросъ, Сівернорусъ, Малоросъ и Южнорусъ - то названня офиціяльні и наукові, которі жаденъ зъ нихъ обохъ людівъ не то що не уживає, але навіть значення іхъ не знає”. Народовський часопис усвідомлював необхідність вживання етноніму, який би виразно розмежував національний рух русинів-українців і москалів-росіян. Висувалося припущення, що назва “Русь” з часом “зовсім исчезне, а останетця тільки Московщина и Україна або навіть “Кацапия” и “Хахляндия”...”. Врешті-решт, яку саме назву отримають етнічні українські землі в майбутньому, не було принципово важливим, основне - обстоювати самостійність рідного народу, соборницький підхід: “...Нехай буде народня назва нашого люду “Хахли”, а нашого краю “Хахляндия”, аби тільки ми собі й були те, що ми єсть на ділі, т. є. самостайнімъ людомъ, а не прищіпкою Ляхівъ або Москалівъ, якими насъ одні й другі зробити хотять”. Водночас пропонувалося вживати слова “Русь”, “руське” лише щодо українського народу, відомого під офіційною назвою “малорусинівъ”, а “для означення великоруського народу єсть у насъ народні слова Московщина и московське...”. “Народнє єдинство наддніпрянської Русі зъ нашою галицькою, - робила висновок “Мета”, - то єсть те єдинство, за которе ми, а зъ нами всі щирі Русини, до посліднёго віддиху стояти будемо”.
Народовські часописи неодноразово висловлювали солідарність з наддніпрянськими українцями, протест проти переслідування українства у Російській імперії, зокрема за Валуєвським циркуляром 1863 р. “Мета” опублікувала лист з Наддніпрянщини, в якому з болем говорилося про антиукраїнські репресії “на Святій Русі”: “Скажіть, чи єсть де земля відъ Китая до Патагоніі, відъ новоі Голяндиі до Канади, де-бъ було переступленнємъ говорити своєю мовою, де-бъ бувъ запретъ писать книжки и учить дітей тимъ язикомъ, якимъ у семъі говорить 14,000,000 народа”. Д.Танячкевич у програмній статті “Письмо до Громади” публічно заявив про підготовку народовцями петиції (“адреси”) до австрійського уряду з проханням заступитися за підросійських українців, обстоював австрофільські настрої. “Попросімъ нашого ласкавого уряду, - писав він, - щобъ поспитався у Москви, за які-то провини вона так страшно на Вкраіні господарює, …о зміну свого поступовання! Знаю, не відмовить намъ цеі ласки прихильний и милостивий намъ урядъ, …ми найвірніший народъ Австриі…”. Водночас автор закликав галицько-руську інтелігенцію вважати “велику працю Украіни за свою власну; приближімся до нашого люду, заберімся щиро до ёго освіти, до шкілъ народніхъ; не відлучаймося відъ Украіни въ литературі, приймімъ іхъ твори яко плідъ власного духа; уживаймо зъ ними одноі письменноі мови, котра вже тілько має за собою поваги...”. Народовці збирали підписи під петицією до віденського уряду з проханням заснувати у Львівському університеті кафедру української історії “въ рідній мові” та запросити як викладача М.Костомарова. “Ніхто зъ Москалівъ не оспорювавъ досі учену статтю нашого Костомарова (“Две русские народности” у березневому 1861 р. номері “Основи”. - І.Р.), въ котрій той же доказує суттє двохъ руських народностей, - відзначалося у часописі “Мета”, - т. є. руськоі и московськоі. Костомарова уважаємо ми яко заступника народнёго...”. Не дивно, що ввіз і поширення “Мети” на території Російської імперії були заборонені з грудня 1863 р., часопис звинувачено у пропаганді українського політичного сепаратизму.
Члени народовських громад займалися національною самоосвітою, використовували твори наддніпрянських письменників і вчених для вивчення української літературної мови, літератури, історії. О.Барвінський писав у спогадах, що крім Шевченкового “Кобзаря”, якого знав майже напам’ять, уважно вивчав творчість Марка Вовчка, П.Куліша, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, зміст журналу “Основа” і “робив собі виписки не тілько рідше уживаних слів, але й зворотів та гарних уступів в тих творах”, навчився багато “україньских висловів”. “Майже все, що чисто-руська письменность зъ першоі половини теперішнёго століття показати може, принадлежить, зъ малими виімками, одній Украіні”, - зазначала “Мета”. Видання з Наддніпрянщини користувалися великим попитом серед галицьких народовців, які через брак нових українських книг, до того ж дорогих і часто недоступних учнівській молоді, збирали кошти на купівлю книжкових видань, що зберігалися у громадській бібліотеці. Громадівці передплачували і розповсюджували народовську пресу, намагалися залучити до читання своїх часописів широкі кола громадськості, зокрема під час канікул, коли гімназисти їхали додому в села. За даними О.Терлецького, “Вечерниці” мали в кінці 1862 р. близько 900 передплатників. Тираж “Мети” сягав 400-500 примірників і розповсюджувався головним чином серед членів громад, нерідко навіть безкоштовно, коли учні не мали коштів на передплату. Громади ранніх народовців видавали власні рукописні часописи, що в деяких випадках виходили регулярно. “Справдішнім меценатом народовців”, за влучним висловом Я.Гординського, був М.Димет, який підтримував народовську пресу матеріально, всіляко сприяв ознайомленню галицького суспільства з україномовною літературою, поширював видані за кордоном портрети національних діячів Т.Шевченка, П.Куліша та ін. Кошти на видавничу діяльність народовців надходили також з Наддніпрянщини.
Важливим напрямком діяльності громад стала організація культурно-масової роботи серед населення. Поступово в Галичині стало традиційним відзначення у березні пам’яті Т.Шевченка. Цікаво, що Т.Шевченко помилково був вказаний автором вірша “Ще не вмерла Україна” відомого українського етнографа, фольклориста і поета П.Чубинського, надрукованого на сторінках журналу “Мета” у грудні 1863 р. Західноукраїнський композитор та диригент М.Вербицький написав до нього музику, і незабаром ця пісня-вірш стала національним гімном українського народу. Вперше гімн виконано 10 березня 1865 р. на шевченківському вечорі у Перемишлі, зорганізованому народовцями. Хор заспівав “Ще не вмерла Україна” в другій частині програми вечора як вірш Т.Шевченка, на який написано музику (“завітній гимнъ Тараса”). Вечір пам’яті Т.Шевченка у Перемишлі в березні 1865 р. закінчився промовою Будеволі (Д.Танячкевича) про соборність України. Т.Шевченко “кохавъ рідню Украіну..., - сказав доповідач. - Кохаймо и ми, цілимъ серцемъ, ту руіну славну! ...Не лякаймося признаватись, що ми одинъ народъ съ тою Украіною!”. Отже, у діяльності народовців шевченківські вечори були засобом пропаганди ідей соборності етнічних українських земель, утвердження етноніму “Україна”.
Багато уваги народовці приділяли організації театрального руху в Галичині. Народовські лідери взяли участь у створенні 1861 р. у Львові товариства “Руська бесіда”, керівництво якої з дозволу влади почало збирати кошти серед української громадськості Галичини на потреби театру. Відзначаючи потребу створення народного театру, часопис “Мета” писав, що “театр причиняєтця до піднесення народнёго почуття и торує народній мові вхідъ у ті верстви обчества, которі нещасливимъ скуткомъ историі въ такій мірі відчужилися свому народові, що зъ звичаями покинули и народню мову”, “руський театръ... станетця публічнёю школою... мови народнёі”. Урочисте відкриття Руського народного театру відбулося 29 березня 1864 р. у Львові виставою “Маруся” Г.Квітки-Основ’яненка. Уже до кінця 1864 р. театр (директор - О.Бачинський) з успіхом побував на гастролях у Коломиї, Станіславові, Чернівцях, Самборі. Оголошення про вистави на перших порах друкувалися “кулішівкою”. У репертуарі західноукраїнського професійного театру переважали твори наддніпрянських драматургів: Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка та ін. З творів галицьких авторів до репертуару увійшла лише драма Р.Моха “Опікунство”, яка, за словами Є.Олесницького, “не довго могла вдержатися на сцені. Значить, театр був від початку український, а коли ціла Галичина... признавала його своїм, то чи ж треба було красшого доказу нашої національної єдности? Зі сцени повіяло відразу духом українським”. Театральне мистецтво стало важливим засобом поширення ідеї соборності України серед народних мас. Відзначаючи великий вплив театру в підросійській Україні на розвиток галицького театрального мистецтва, І.Франко писав: “Бо не тільки репертуар українського театру в Галичині запозичений майже цілком (з незначними винятками) з України, ...українська музика разом з українською драматичною творчістю прийшла в Галичину і тут придбала собі прихильників, але також і з погляду гри галицькі артисти брали собі за зразок митців з України”.
Громади ранніх народовців на початку 1860-х років не протиставляли себе старшому поколінню галицько-руських діячів, які обстоювали русофільські погляди. Контури русофільства у Галичині намітилися ще в 1848 р. Важливу роль в інституційному розвитку русофільської* течії відіграла заснована Б.Дідицьким у 1861 р. газета “Слово” (виходила до 1887 р.). На перших порах часопис намагався виступати від імені всіх галицьких русинів, незалежно від їх політичної орієнтації. Так, з редакцією “Слова” співпрацювали народовці, на сторінках часопису нерідко друкувалися їхні праці. Публікації у газеті “Слово” сприяли утвердженню русинів як окремого самобутнього народу, мали проукраїнський характер. Часопис відгукнувся на смерть Т.Шевченка статтею, де говорилося, що “умолкла на в?ки тая щиро-руская грудь, що горячою любовію обнимаючи всю Украину, насп?вала ей только чудных думъ, протерп?ла только горя и лихой доли”. Іншим разом відзначалося, що “народность руска е со вс?мъ розна отъ польской и россійской, хотя и мае съ ними денекотры сходства; ...она существуе и жіе собственнымъ житьемъ та сл?дственно мае право якъ кожда инша до слободного розвоя въ своемъ внутренномъ устройств? и въ своей словесности”. Показово, що майбутні опоненти народовців, навіть Б.Дідицький, на початку 1860-х років залюбки ходили у козацьких шапках. “Дідицький станув був у перших річниках “Слова” дуже рішучо в обороні українства”, - писав К.Студинський. З ним навіть деякий час листувався П.Куліш. За висловом В.Гнатюка, “Слово” не ставало “окунем до українського руху й почало поміщувати навіть твори деяких російських Українців” (П.Куліша, О.Кониського та ін.).
Отже, між ідейними поглядами народовців (“м’яких”) і русофілів (“твердих”) спочатку не існувало чітких меж. Національна свідомість галицьких русинів, в основній масі населення, ще не сформувалася, основне було відмежуватися від поляків, а всі інші питання, у тому числі співвідношення “Галичина-Росія-Україна”, відійшли на другий план. А.Вахнянин пізніше писав, що “Галицька Русь була під той час (на початку 60-х рр. - І.Р.) одноцільна. Ми не знали ще нїяких партий, нї котерий. Всюди віяла щирість і любов до свого”. “...Москвофільство на селі не прокидувалося, - згадував Є.Олесницький, - в 60-их рр. не було... москвофільства в тім розумінні, в якім воно розвинулося, себто як течії, що нехтує самостійність українського народу і що прямує до політичної та релігійної злуки з Москвою”. У Галицькому крайовому сеймі, що функціонував з 1861 р., українська репрезентація (“Руський клуб”) об’єднувала діячів різних політичних поглядів у національному таборі*.
Русофільство у Галичині почало набирати сили після кульмінаційного 1848-го року на ґрунті зміцнення польських впливів, розчарування серед місцевої української інтелігенції, яка довгий час вірила у підтримку Габсбурзької династії і була вражена поступками Відня полякам**. Зневірившись у своїх силах, не розуміючи потреби опертися на власний народ і сприяти входженню народної мови у літературу, частина української інтелігенції у боротьбі проти польського наступу почала орієнтуватися на мовно та історично споріднену могутню слов’янську державу Росію. Визначаючи себе “малорусинами”, русофіли писали “язичієм”, тобто мовою, близькою до церковно-слов’янської, і вважали, що Мала Русь повинна мати спільну з Великою Руссю літературну мову та високу культуру. Так, відомий громадський діяч о. М.Устиянович у 1848 р. був прихильником “простонародного слова”, намагався “розвивати его вс?ми дрoбными моими силами въ чистомъ его духу”, але з часом дійшов висновку, що “языкъ, котрымъ пише Москва, есть розвитый зъ чистого руского корене, же Украинскіи писатели зъ политическихъ причинъ нуждаются розличною правописію свoй языкъ безъусп?шно отлучити отъ письменного московского”. “Малоруська” самоідентифікація Б.Дідицького, М.Устияновича та їх ідейних прихильників поєднувалася з лояльністю до австрійського уряду, сприяла відмежуванню від польської нації, була фактором становлення національної свідомості в Галичині. Однак поступово у русофільській течії посилювалися “об’єдинительські” настрої, що засвідчила публікація у газеті “Слово” програмної статті “Погляд в будучность” (8 серпня 1866 р.). Автор статті відверто заявив про етнічну, історичну, мовну, літературну та обрядову єдність Галицької Русі “со всем русским миром”. Народовська преса критично реагувала на прояви у Галичині політичного москвофільства. “...Московська аgитація стремить до зправославлення и зруссификовання тимъ скоршого цілоі руськоі Галичини, - писала “Мета”, - друге, що московській партиі нашій не залежить нічого на добру ні краю нашого, ні нашої держави...”.
Поступово народовці виявляли все більший інтерес до політичної проблематики. “Мета” стала в 1865 р. виключно політичним часописом, що остаточно скристалізувало політичну думку ранніх народовців. Редактор “Мети” К.Климкович написав серію статей, у яких була зроблена одна із перших у новочасній історії спроб вийти за рамки постулату мовно-культурної окремішності українського народу, обґрунтувати політичну програму національного руху. Так, у статті “Руська народня партия и іі політичня исповідь” К.Климкович підкреслив “хаотичній станъ народно-політичнёго пробудження галицькихъ Русинівъ” від революції 1848 року аж до початку 60-х рр. На його думку, у той час “досить було тільки кликнути: “ми не Поляки!”, щобъ усіхъ, которі ще якъ-небудь до руськоі народности признавалися, въ одну когорту зібрати”. Отже, всіх галицьких русинів об’єднувало прагнення відмежуватися від поляків, звідки “наша народность заперечувана и стравленнє іі заміряне було”. Натомість про те, що діялося на схід від австрійського кордону, галицькі русини знали небагато: “История московського панування надъ руськими краями и теперішній станъ тамтешніхъ Русинівъ бувъ намъ, Галичанамъ, майже зовсімъ незнакомий”.
У період конституційних реформ в Австрії 1860-х років національний рух активізувався, “австрийські Русини на дві партиі поділились”. Старорусини, “старша партія” будувала своє самоусвідомлення на відмежуванні від польської нації. Деякі з них (“немногі”) розвинули “своі теоріі о єднолитості руськоі (руськоі и московськоі) народности и о конечності одноі літератури и мови”, вживали “въ дотичнихъ артикулахъ и письмахъ навіть московськоі мови”. Більшість же староруських політиків стверджувала, що в Галичині проживають “Мало-руси” або “Мало-роси” (хоч ця назва “нашому людові зовсімъ чужа”), які є лише частиною єдиної східнослов’янської спільноти, бо існують ще “Велико-Роси”. Водночас було б несправедливо “за москвофилизмъ попрікати всю многолічну и нині ще пануючу старшу партию. Сей упрекъ односитця тілько до де-якихось проводаторівъ и до якогось числа іх достовірніщихъ одномисленниківъ…”. Обстоюючи самостійність і соборність 18-мільйонного українського народу (“Русини підъ австрийськимъ зъ Русинами підъ московськимъ панованнємъ єсть одинъ и тот же народъ”), К.Климкович заявив про підтримку перебудови державного устрою Габсбурзької монархії від централізму до федералізму. З огляду на непорушність самодержавної влади та антиукраїнські репресії в Росії центр національного руху неминуче переміститься в Галичину: “...Гравитаційної точки для руського народу не въ Росіі, але въ Австриі шукати треба”.
Більш детально свої сподівання щодо шляхів конституційної перебудови Австрійської імперії К.Климкович висловив у статті “Федерація и іі значеннє для Австриі”. Маючи на меті привернути увагу правлячої еліти, яка була у той час прикута до боротьби з Пруссією за провідну роль в об’єднанні німецьких країн, на великій східній місії Австрії, він писав: “Головна помилка въ засаді австрийськоі політики єсть та, що вона, замість сопернувати зъ Россією о посланництво въ Славянщині, сопернує зъ Пруссією о посланництво въ Німеччині”. Натомість Австрія повинна пам’ятати, що на три чверті складається “з не-німецькихъ народівъ”, має переорієнтувати свою політику на схід і сповнити слов’янську місію. “Нині бачимо два центри, - стверджував автор, - около которих поєдинчі народи славянські и межиславянські гуртоватись могли би, а тими центрами є Австрия и Россія. Географичнє положеннє і внутрішній народній складъ Австриі робить іі природніщим центромъ, ніжъ єсть Россія”. К.Климкович сподівався на створення в Австрії федеративного устрою замість централістичного і приєднання до цієї федерації інших країн, у тому числі українських земель, які належали до Російської імперії: “Територия славянськихъ народівъ: Лужичанъ, Поляківъ, Русинівъ, потімъ Румунівъ и Южнихъ Славянъ могла би зъ часомъ статися районамъ тоі великоі фортеці, котору становить нинішній осередній уділъ Австриі... Всі ті народи можуть колись прийти въ складъ одноі великоі федераціі славянськоі, або, щобъ не кривдувались неславянські народи, даймо ій имя федераціі австрийськоі. На назві не лежить нічого, на ділі все”. Отже, К.Климкович обстоював соборність українських земель у складі багатонаціональної федерації народів у Центральній Європі на території між Німеччиною і Росією. Провідну роль у створенні майбутньої федерації мала відіграти Австрія.
“Більша часть австрийськихъ Славянъ, - писав К.Климкович, - освідчилася вже рішущо за принципомъ федераційнимъ...; прочі Словяне идуть уже за приміромъ первихъ, а ми сподіваємося, що и Русини не будуть послідніми, которі въ найближчімъ часі до славянського гурту пристануть”. Видавці “Мети” виступали за побудову справді вільної федерації слов’янських народів, проти ідей російського урядового панславізму, що передбачали створення централізованої слов’янської імперії з центром у Петербурзі. На шпальтах часопису писалося, що “омоскаленнє всіхъ Славянъ... не єсть яка-небудь фантастична мрія, але справдешній плянъ, которий Москва досі консеквентно перепроваджала и дальше перепроваджати хоче”. Було сказано про загрозу російської збройної інтервенції в Галичину, що дало б змогу “добратись до самого серця Славянщини” і “омоскалювати решту меншихъ народівъ, коли вже зъ двома найбільшими, руськимъ и польськимъ, діло так легко пішло”. Іншим разом К.Климкович писав, що “абсолютистичній централизмъ московський... нині практикуєтця въ Россіі, - въ тімъ государстві, у складі которого находитця головний гуртъ нашого руського народу”. Проголошуючи необхідність взаємодії між русинами-українцями і поляками у боротьбі проти московського централізму, автор закликав польську еліту “покинути думку пановання Польщи надъ Руссю, а приймити засади рівної свободи обохъ народівъ підъ панованнємъ Россіі и Австриі, то єдиний спосібъ, щобъ народъ польский, а через него и народъ руський, не щезъ зъ лиця землі..., щобъ ми, по просту сказавши, не зробилися Москалями...”.
У статті “Централизмъ московський” К.Климкович з’ясував історичні відмінності Русі-України від Росії. “Русини и Москалі, - писав він, - є два самостайні народи славянські, которі своєю мовою, звичаями, характером и историєю різнятця въ такій мірі, а навіть далеко більше, ніжъ н. п. Чехи одъ Ляхівъ”. На думку автора, Русь існувала “вже яко государственна система и яко народъ тоді, коли за Московщину въ государственнімъ и народнімъ змислі и помину не було”. Руський народ сформувався на основі “малихъ народностей славянськихъ”, згаданих у “Повісті временних літ”, тоді як витоки московського народу - “на gрунті племенъ финського и уральського”, а в них “елементъ славянський заступлений бувъ тільки дуже невеликимъ процентомъ виходцями зъ Русі... Государство московське було основане коротко передъ государственнимъ упадкомъ Русі...”. Отже, робить висновок автор, “московський” і “руський” народи історично сформувалися як самостійні і “прийшли ажъ тоді въ ближчий стосунокъ міжъ собою, коли вже оба зовсімъ индивидуально розвиті були”. Після входження Русі “въ одинъ государственний складъ зъ Московщиною”, що дало початок державній назві “Россія”, обидва народи не мали “нічого вспілного, кромі віри”. Під владою російського царизму русини опинилися під тиском денаціоналізації, за висловом К.Климковича, “москализація цілимъ тягаромъ своімъ звалилася нині на нашу Русь”.
“Назви “руського”, а не “малоруського” або “малороссійського” домагаєтця нині ціла Русь, - говорилося у часописі “Мета”. - Для того не повиненъ жаденъ щирий народовець иншоі назви для себе, якъ “Русинъ”, а для свого язика “руський” уживати такъ въ розговорахъ якъ и въ письмі”. Однак у пресі народовці вживали для самоозначення назви “Україна”, “Русь”, “Мала Русь” і похідні від них як синоніми. Так, в останньому номері “Мети” у грудні 1865 р. було сказано, що газета майже три роки захищала “щиро народній интересъ Русі-Украіни”, на противагу польським і московським впливам, часопис прислужився “до усилення народнёі Русі и до сконсолидовання всіхъ интересівъ малоруськихъ”.
Одночасно з “Метою” народовці налагодили у Львові випуск літературно-наукового часопису “Нива”, видавцем і редактором якого став К.Горбаль. “Замовкла Украіна, - писалося у першому номері “Ниви” в січні 1865 р., - намъ пора обізваться тимъ охотнійшъ працюючи, що лишъ намъ є въ тому змога...”. 20 номерів журналу (останній вийшов у липні 1865 р.) зробили вагомий внесок у розвиток української літератури, поширення етноніму “Україна”. 1 січня 1866 р. за редакцією В.Шашкевича вийшов перший номер літературного часопису “Русалка”. Уже сама його назва засвідчила про підтримку редакцією традицій, закладених у “Русалці Дністровій”. Часопис друкував твори наддніпрянських, галицьких і буковинських літераторів (О.Кониського, К.Климковича, В.Шашкевича, С.Воробкевича та ін.)*. Однак через брак фінансів видання часопису припинилося на 12-ому номері (2 квітня 1866 р.). О.Терлецький писав, що “весь лїтературний рух спинив ся і головний штаб молодої партії розпав ся”.
Народовський рух зберігав солідарність до 1867 р., коли, по суті, завершився його ранній етап. Це було пов’язано з розколом і кризою серед народовців, ознаками якої стали ідейні розходження навколо нової газети “Русь” (виходила з березня 1867 р.) і перехід на панславістські позиції провідного народовського публіциста К.Климковича. Останній став співредактором панславістського органу “Славянская заря”, що почав виходити в липні 1867 р. у Відні, хоч, правда, вже через рік повернувся до народовців. Видавці журналу закликали до створення під протекторатом Габсбургів “западно-славянскаго государства”, об’єднувальним фактором і гарантом політичної самостійності якого мала стати російська мова. Кошти на видання свого політичного часопису “Русь” під редакцією Ф.Заревича народовці отримали від польського намісника А.Голуховського. Різкі антимосковські випади “Русі”** не знайшли підтримки в галицько-українському суспільстві, яке найбільшою небезпекою все ж вважало поляків. “Русь” проіснувала менше року (до грудня 1867 р.), проти часопису виступила група народовців на чолі з Д.Танячкевичем. Водночас не підтримали газети східноукраїнські діячі, зокрема П.Куліш і М.Драгоманов. Наприкінці 1860-х років остаточно утвердився поділ національного руху в краї на дві орієнтації - українську (малоруську) і панруську. Засудивши ідейне спрямування “Русі”*, частина народовських діячів вирішила надати рухові більш консервативної форми, пішла на зближення з старорусинами на ґрунті спільного протистояння полонізаційним процесам. Нове покоління народовців (О.Партицький, А.Вахнянин, брати Володимир та Олександр Барвінські та ін.) у квітні 1867 р. налагодило випуск журналу “Правда”, який до 1871 р. мав виключно літературний напрям. Водночас заснування в грудні 1868 р. товариства “Просвіта”, яке у своїх виданнях аж до кінця ХІХ ст. користувалося етимологією, а в 1873 р. - Товариства ім. Шевченка, поклало початок активній діяльності народовців серед селянства.
Таким чином, народовський рух поширився у Східній Галичині на початку 1860-х років за зразком наддніпрянських гуртків-громад, обстоював національну окремішність розділеного між двома державами українського народу. Своєю діяльністю народовці утверджували належність галицьких русинів до самостійної української нації, всіляко сприяли об’єднанню населення Галичини і Наддніпрянщини в єдиний національний організм. Учасники народовських громад пропагували твори наддніпрянських письменників, наближали галицькі мовні норми до загальноукраїнських (вживанням кулішівки, фонетичного правопису), поширювали українську історичну свідомість у Галичині тощо. Ранні народовці у своїй пресі широко використовували етнонім “Україна”**, що вважався синонімом до слів “Русь”, “Мала Русь”, “русини”. Крім галицьких народовців, ці назви вживали для самоозначення і старорусини з їх орієнтацією на єдиний панруський простір, однак обидва угруповання по-різному бачили відмінності між “малорусами“ та “великорусами”. Поступово народовці сформували власну політичну програму, що підтримала конституційну перебудову Австрійської імперії на федеративних засадах та українсько-польське порозуміння на ґрунті спільної для поляків та українців російської загрози. У цілому діяльність ранніх народовців була спрямована на перенесення Шевченківського національного ідеалу, елементів української ідентичності, які сформувалися до того часу на Наддніпрянщині, на галицький ґрунт.
* Українська нація формувалася на етнічних землях під владою Російської та Австрійської імперій у ХІХ - на початку ХХ ст. “ ...На момент ліквідації Гетьманщини (1764) і Речі Посполитої (1772) та інтеграції західно- і східноукраїнських етнічних земель у склад (відповідно) Російської імперії й Австрійської монархії питання національної ідентичності місцевого населення залишилося ...нерозв’язаним, - стверджує Я.Грицак. - Відповідно до мовно-культурних спільних і відмінних рис націотворення могло розвиватися за такими сценаріями: витворення єдиної спільної східнослов’янської (російсько-українсько-білоруської) нації; перемога асиміляційних (російської чи польської) ідентичностей; утвердження окремих національних ідентичностей для кожної з більших етнічних груп (української, білоруської і російської) або поява певних змішаних ідентичностей (як-от спільна “руська” ідентичність для українців і білорусів)” (Див.: Грицак Я. “Яких-то князів були столиці в Києві?..”: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки // Україна модерна. - Львів, 2001. - Ч.6. - С.83). Характерно, що існування потенційної небезпеки розколу двох “гілок” українського руху визнавав М.Грушевський у статті “Галичина і Україна”, написаній у 1906 р. “Що Україна росийська й Галичина, навіть як не старатися умисне про їх відокремленнє й розлуку, а тільки залишити всякі заходи до їх зближення, практиковані дотепер, та пустити їх іти кожду своєю дорогою, - пішли б усе далі й далі від себе, се річ зовсім ясна, - писав він. - І коли б так кожда пішла..., не дбаючи про се зближеннє, то за яких 20-30 літ ми мали б перед собою дві національности на одній етнографічній основі...” (Див.: Грушевський М. З біжучої хвилі. Статі й замітки на теми дня 1905-6 р. - К., 1907. - С.122, 123).
1 Гординський Я. До історії культурного й політичного житя в Галичині у 60-тих рр. ХІХ в. // Збірник фільольогічної секції НТШ. Т.XVI. - Львів, 1917. Серію статей і чимало джерел до вивчення історії народовського руху видав К.Студинський.
2 Трусевич С.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст. - К., 1978.
3 Мудрий М. Галицькі народовці в 60-х рр. ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї // Молода нація. - К., 1996. - Вип.3; Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - Львів, 1999; Його ж. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. - Вип.9. - Львів, 2001; Турій О. “Українська ідея” в Галичині в середині ХІХ століття // Україна модерна. - Львів, 1999. - Ч.2-3 та ін.
4 Янишин Б. Проблеми історії галицьких народовців останньої третини ХІХ ст. в сучасній історіографії // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - Вип.ІІ - К., 2001. - С.5.
5 Химка І.-П. Греко-Католицька Церква і національне відродження у Галичині 1772-1918 // Ковчег. Збірник статей з церковної історії. Число І. - Львів, 1993; Radzik R. Ideologia ruskiego ruchu narodowego w Galicji Wschodiej w latach 1848-1863 // Studia Historyczne. - Krakow, 1983. - R.XXVI. Zesz.4; Миллер А. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). - СПб, 2000.
* Див., наприклад: Сарбей В. “Національне відродження України” // Україна крізь віки. - К., 1999. - Т.9. У науковий обіг це поняття ввели видатні представники вітчизняної історичної науки ХХ ст. М.Грушевський, Д.Багалій, Д.Дорошенко, І.Крип’якевич та ін., розуміючи під ним “комплекс подій і явищ кінця XVIII - початку ХХ ст., пов’язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців” (С.18).
6 Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С.224.
7 Грицак Я. “Яких-то князів були столиці в Києві?..”: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки // Україна модерна. - Львів, 2001. - Ч.6. - С.77.
8 Руське питаннє // Мета. - Львів, 1863. - №3 (листопад). - С.210.
9 Дорошенко Д. Нарис історії України. - Львів, 1991. - С.496, 497; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - К., 1996. - С.28.
10 Єкельчик С. Пробудження нації. До концепції історії українського національного руху другої половини ХІХ ст. - Мельбурн, 1994. - С.43; Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - Чернівці, 1999. - С.13, 14.
11 Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. На підставі споминів. - Львів, 1926. - С.7.
12 Цит. за: Турій О. Українське духовенство і національно-політична боротьба в Галичині під час революції 1848-1849 років // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. - Вип.9. - Львів, 2001. - С.163.
13 Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” та “Україна” // Самостійна Україна. З картою України. - Відень, 1915. - С.32, 33.
14 Наконечний Є. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями. - Львів, 1995. - С.30, 32.
15 Наконечний А. Украдене ім’я. Чому русини стали українцями. - С.65.
16 Барвінський Б. Велика й Мала Україна (В справі устійнення областної словні українських земель). - Львів, 1925. - С.4, 5.
17 Ш ип Н.А. Дискусія про термін “Русь” // Укр. іст. журн. - 2002. - №6. - С.103.
18 Барвінський Б. “Україна” (Кілька причинків до питання про значіння сеї назви). - Львів, 1923. - С.4.
19 Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом // Історичні есе: У 2-х т. - Т.1. - К., 1994. - С.6.
20 Толочко П. Від Русі до України. Вибрані науково-популярні, критичні та публіцистичні праці. - К., 1997. - С.31.
* Під словом “Україна” в офіційному діловодстві на початку ХІХ ст. розуміли лише Слобожанщину, в 30-х роках Слобідсько-Українська губернія була перейменована на Харківську. Водночас журнал “Основа” (“южно-русскій литературно-ученый в?стникъ”) писав, що українці - це жителі Київської губернії, яка “называется Украиною” (Див.: Левченко М. М?ста жительства и м?стныя названія русиновъ въ настоящее время // Основа. - Петербург, 1861. - январь. - С.264).
21 Миллер А. Указ. соч. - С.36, 37.
22 Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - початку ХІХ століть // Україна: наука і культура. Вип.25. - К., 1991. - С.167.
23 Грінченко А. Листи з України Наддніпрянської. 2-ге вид. - К., 1917. - С.57.
24 Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна: культурна спадщина, національна свідомість , державність. - Вип.2. - Львів, 1995. - С.13.
25 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - С.71; Сарбей В.Г. Етапи формування української національної самосвідомості // Укр. іст. журн. - 1993. - №7-8. - С. 6 - 12.
* Реформи Марії-Терези та Йосифа ІІ в дусі освіченого абсолютизму охопили головним чином сільське господарство, церкву й освіту, дещо покращили соціальне і матеріальне становище двох основних прошарків українського населення - селянства та греко-католицького духовенства.
26 Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.35-36. - Львів, 2000. - С.573.
27 Див.: Головна руська рада. 1848-1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції. За ред. О.Турія. - Львів, 2002. - С.1, 19, 30, 32, 58, 75, 88, 105, 108, 119, 122.
* Навчаючись у львівській духовній семінарії, Д.Танячкевич (псевдо - Будеволя) восени 1861 р. почав листування з П.Кулішем, який здійснив свою першу подорож до Львова ще у 1858 р. Від П.Куліша до нього надходили з Наддніпрянщини книжки, що поширювалися серед галицьких народовців. За словами Я.Гординського, Д.Танячкевич “головно зробив семінарію посередницею між Галичиною і російською Україною передовсім сим способом, що стягав сюди замовлення на українські книжки в Росії...”. (Детальніше див.: Гординський Я. До історії культурного й політичного житя в Галичині у 60-тих рр. ХІХ в. // Збірник фільольогічної секції НТШ. Т.XVI. - Львів, 1917. - С.21, 26-28).
28 Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч.І. - Львів, 1912. - С.51.
29 Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - С.206; його ж. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.9. - С.383, 386.
* Книги поезій Т.Шевченка привіз до Львова купець М.Димет весною 1862 р. У 40-50-х роках ХІХ ст. твори Т.Шевченка, як і П.Куліша, М.Костомарова та інших наддніпрянських діячів, були доступні у Галичині одиницям, короткі згадки про них зрідка з’являлися в місцевій пресі, переважно у польській або полонофільській. На відміну від Наддніпрянщини, Шевченків “Кобзар” (перше видання вийшло у 1840 р.) не мав відчутного впливу на культурне життя краю до початку 1860-х рр. (Детальніше див.: Середа О. Національна свідомість і політична програма... // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - Львів, 1999. - С.205, 206).
30 Трусевич С.М. Суспільно-політичний рух у Східній Галичині в 50-70-х роках ХІХ ст. - К., 1978. - С.71.
31 Галицько-руське письменство 1848-1865 рр. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицько-руської інтелігенції. Недокінчена праця д-ра О.Терлецького. - Львів, 1903. - С.101, 102.
32 Лозинський М. Галичина в життю України. - Відень, 1916. - С.23, 24.
33 Франко І. Писаня І.Котляревського в Галичині // Записки НТШ. Т.XXVI. - Львів, 1998. - Кн. VI. - С.12.
34 Передне слово // Вечерниц?. - Львів, 1862. - Ч.1. - 1 лютого. - С.1.
35 Руській языкъ // Вечерниц?. -1862. - Ч.12. - 19 цв?тня. - С.93.
36 Слово до нашихъ предплатител?въ // Вечерниц?. - 1862. - Ч.35. - 1 листопада. - С.296.
37 Там само.
38 Терезовській М. Зъ України // Вечерниц?. - 1862. - Ч.33. - 13 вересня. - С.286.
39 Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.9. - С.384.
40 Гончаренко Л. Значеннє Киівського Университету для Украінського Народу // Мета. - 1863. - №3 (листопад). - С.218.
41 Ровесна літопись // Мета. - Львів, 1863. - №2 (жовтень). - С.174, 175.
42 Дописі // Мета. - 1863. - №1 (вересень). - С.92.
43 Ровесна літопись // Там само. - №2 (жовтень). - С.175, 176.
44 Украінець. Дописі. Зъ Украіни // Мета. - 1863. - №2 (жовтень). - С.154.
45 Письмо до Громади // Мета. - 1863. - №3 (листопад). - С.263.
46 Там само.
47 Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України, ф.1, оп.1, спр.560, арк.51, 57 зв.
48 Климковичъ К. Становище Русі супротивъ лядсько-московськоі борби // Мета. - 1863. - №1 (вересень). - С.72.
49 Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців... // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - С.212.
50 Барвінський О. Спомини з мого житя. - Ч.І. - Львів, 1912. - С.61.
51 Климковичъ К. Завданнє 3-го збору Галицько-Руськоі Матиці // Мета. - 1865. - №10. - 30 червня (12 липня). - С.290.
52 Галицько-руське письменство 1848-1865 рр... - С.100.
53 Кс.[енофонт] Кл.[имкович] Заказаннє Мети. Причинокъ до характеристики сторої ненароднёі партиі // Мета. - 1865. - №3. - 15 (27) березня. - С.77.
54 Гнатюк В. Рукописні гумористичні журнали // Записки НТШ. - Т.CXXX. - Львів, 1920. - С.
55 Гординський Я. До історії культурного й політичного житя. - С.41, 43.
56 Студинський К. Слідами П.Куліша // Записки НТШ. Праці історично-філологічної секції. - Т.CXLVIII. - Львів, 1928. - С.264, 265.
57 Вечерниці въ память Тараса. Допись зъ Перемишля // Мета. - 1865. - №3. - 15 (27) березня. - С.80, 81.
58 Будеволя Прощальна річъ, говорена на вечерницяхъ въ Перемишлі въ память Тараса Шевченка // Там само. - С.87.
59 Чернецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. - Львів, 1934. - С.17, 18.
60 Руський Народній Театръ и ёго зарядъ // Мета. - 1865. - №5. - 15 (27) квітня. - С.154.
61 Чернецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. - С.33, 63.
62 Франко І. Руський театр // Зібр. творів у 50-ти т. - К., 1981. - Т.29. - С.102.
* В історичній літературі зустрічаються різні термінологічні визначення цієї течії, яка наріжним каменем своєї ідеології визнавала історичну, культурну і духовну єдність галицьких русинів із народами єдиного панруського (східнослов’янського) простору. Автор погоджується з думкою С.Макарчука, О.Аркуші, М.Мудрого, О.Киричук, О.Середи, О.Турія, І.-П.Химки та ін., що поширений в історіографії термін “москвофільство” не зовсім точно відображає суть явища у другій половині ХІХ ст. Тому для окреслення певної генерації українських галицьких діячів, яку відрізняв від народовців специфічний світогляд, доцільно вживати термін “старорусини”, а для їх панруської орієнтації - “русофіли”. Водночас не слід заперечувати існування у старорусинському таборі аж до кінця ХІХ ст. невеликої групи осіб з виразними промосковськими симпатіями, власне “москвофілів”, які орієнтувалися не на панруський простір, а на Росію, ідентифікували себе з росіянами. (Детальніше див.: Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1999. - Вип.34. - С.231-268).
63 Слово. - 1861. - Ч.15. - 15 березня. - С.78.
64 Де-нещо о руской народности // Слово. - 1861. - Ч.36. - 31 травня (12 червня). - С.211, 212.
65 Студинський К. Слідами П.Куліша // Записки НТШ. Праці історично-філологічної секції. - Т.CXLVIIІ. - С.245.
66 Гнатюк В. Національне відродження австро-угорських українців (1772-1880 рр.). - Відень, 1916. - С.43.
67 Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. - Львів, 2000. - С.29, 30.
68 Вахнянин А. Спомини з житя. - Львів, 1908. - С.42.
69 Олесницький Є. Сторінки з мого життя // Діло. - 1934. - 27 жовтня, 28 жовтня.
* Щоправда, безумовну більшість української фракції до початку 1880-х років становили русофіли. Розкол “Руського клубу” на дві фракції (москвофілів і народовців) відбувся восени 1892 р., що стало одним з основних наслідків польсько-української угоди (“нової ери”) 1890-1894 рр. (Див.: Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901 (нарис з історії українського парламентаризму). - Львів, 2002. - С.228, 230).
** Під час революційних подій 1848 р. австрійський уряд прихильно ставився до Головної руської ради, національного руху русинів-українців, хотів опертися на них у боротьбі проти польського революційного руху в Галичині, спрямованого на відродження польської державності. Однак після поразки революції в Австрійській імперії почався наступ реакції проти національного відродження, що супроводжувався посиленням у краї польських впливів. У результаті конституційних реформ 1860-х рр. австрійські власті пішли на союз із польською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав русинів. По суті, у Галичині було запроваджено польську автономію.
70 Макарчук С. Москвофільство: витоки та еволюція ідеї (середина ХІХ ст. - 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1997. - Вип.32. - С.85, 86.
71 Н?сколько словъ Николая Устыяновича // Слово. - 1861. - Ч.6. - 11 лютого. - С.26, 27.
72 Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині ХІХ - на початку ХХ ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - Львів, 1999. - С.267.
73 Одинъ именемъ многихъ [Наумович І.] Поглядъ въ будучность // Слово. - 1866. - Ч.59. - С.1-2.
74 Голодъ С. Московська аgитація. Допись зъ Підгіръя // Мета. - 1865. - №7. - 15 (27) травня. - С.207.
75 Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - С.210.
76 Руська народня партия и іі політична исповідь // Мета. - 1865. - №1. - 17 лютого (1 березня). - С.1, 2.
77 Там само. - С.8, 9.
78 Там само. - С.5, 16.
79 Кл.[имкович] Кс. Федерація и іі значеннє для Австриі // Мета. - 1865. - №4. - 31 березня (12 квітня). - С.100, 101, 104.
80 Там само. - С.106.
81 Кл.[имкович] Кс. На передодні рішущоі хвилі // Мета. - 1865. - №5. - 15 (27) квітня. - С.133.
82 Оглядъ політичній // Мета. - 1865. - №1. - 17 лютого (1 березня). - С.30, 31.
83 Кл.[имкович] К. Централізмъ московський // Мета. - 1865. - №6. - 30 квітня (12 травня). - С.161, 169.
84 Там само // Мета. - 1865. - №7. - 15 (27) травня. - С.195, 196.
85 Там само // Мета. - 1865. - №8. - 31 (12) травня. - С.230.
86 П.П. Уваги при читанню нововиданоі грамматики п.Григория Шашкевича // Мета. - 1865. - №15. - 30 вересня (12 жовтня). - С.460.
87 Слово до читателівъ “Мети” // Мета. - 1865. - №18. - 19 (31) грудня. - С.558, 559.
88 Слово редакциі // Нива. - 1865. - Ч.1. - 10 січня. - С.1.
* К.Климкович, зокрема, у вірші “Тарасови на в?чную память!” писав: “Хиба-жъ на св?т? мало насъ? Хиба-жъ и духъ козачій згинувъ? Хиба-жъ дарма ст?вавъ Тарасъ? Н?! Ще не вмерла Украина! (Русалка. - Львів, 1866. - Ч.10. - 5 березня. - С.74).
89 Терлецький О. Галицько-руське письменство 1848-1865 р. // Літературно-науковий вістник. - Львів, 1898. - Т.XXIV. - С.174.
90 Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Вип.34. - С.213.
91 Мудрий М. Спроби українсько-польського порозуміння в Галичині (60-70-і роки ХІХ ст.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип.3-4. - Львів, 1997. - С.68,70.
** Газета “Русь” обстоювала національну окремішність українського народу, виступала за полагодження українсько-польських стосунків у Галичині на засадах рівноправності, проведення адміністративно-політичного поділу провінції. Вбачаючи загрозу існування українців як окремого народу насамперед у росіянах (на другому місці були поляки, на третьому - німці), газета вважала головним завданням поборювання московських впливів, духовне відокремлення Русі-України від Росії. “...Велико- а мало-Руси - два оддільні народи, - писалося у першому номері “Русі”, - оддільні життємъ, обичаємъ народнімъ, оддільні мовою, оддільні заведеннями своіми и поняттями всего того, що ціхує осібну народность славянську” (Див.: Переднє зазивне слово // Русь. - Львів, 1867. - На показъ. - 28 березня. - С.1).
92 Мудрий М. Галицькі народовці в 60-х рр. ХІХ ст.: спроба модернізації української національної ідеї // Альманах “Молода нація”. - К., 1996. - Вип.3. - С.
* Сам факт видання газети “Русь” при сприянні поляків давав аргументи старорусинам звинувачувати народовців у пропольській орієнтації.
** Утвердження етноніму “Україна”, “українець” остаточно відбулося в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. і знайшло своє відображення у проголошенні на уламках Російської та Австро-Угорської імперій Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та в Акті про їх злуку 22 січня 1919 р. Особливо сприяла утвердженню терміна “Україна” наукова діяльність у Львові М.Грушевського та його історичної школи, зокрема фундаментальна багатотомна праця “Історія України-Руси” та популярні виклади розробленої ним української схеми у масових виданнях для народу. М.Грушевський створив нову схему вітчизняної історії, показав тяглість українського історичного процесу від Київської Русі аж до сучасності. “Сам вибір назви мав програмне значення, - стверджує Я.Грицак, - таким чином Грушевський інтегрував історію Київської Русі з модерною Україною, з одного боку, та Галицьку Русь з підросійською Україною - з іншого” (Див.: Грицак Я. “Яких-то князів були столиці в Києві?..”... // Україна модерна. - Львів, 2001. - Ч.6. - С.86.).
