Індоарійські таємниці України:
фрагмент

ҐРІХАСТХА — ҐЕХАСТА — ҐАЗДА

Індійці у всі часи славилися вмінням систематизувати й класифікувати речі, факти, явища, події, поняття, філософські категорії за допомогою чисел, зокрема, „четвірок”. Чотири світові періоди, чотири різновиди живих істот, чотири лики бога-творця Брахми, чотири боги-охоронці чотирьох сторін світу, чотири жерці при найважливіших обрядах і ритуалах, чотири священні веди, чотири способи політики, чотири роди війська (їх сьогодні уособлюють шахові фігури), чотири різновиди зброї, чотири суспільні стани, чотири обов’язки й чотири цілі людини, чотири етапи людського життя… Перелік можна продовжувати, але те, що нас цікавить, вже увійшло в цей список. Це — чотири стани давньоіндійського суспільства й чотири етапи людського життя, які пов’язані між собою. Бо саме перший період людського життя стосується навчання, освіти. Саме він — чи не найголовніший у житті людини, бо формує її, виховує особистість.

Індійська релігійно-філософська система розглядає людину в двох вимірах — як творіння природи і як творіння суспільства. Другий вимір і виводить на поняття чотирьох періодів людського життя — так звані чотири ашрами. У релігійно-філософському плані ашрама — відтинок життя, упродовж якого людина виконує певні функції, досягає певних цілей, повертає борги суспільству й богам. Чотири етапи-ашрами це: період навчання — брахмачар’я, період життя в шлюбі, родинне життя — ґріхастха; період лісового відлюдництва — ванапрастха; період життя поза суспільством — саньяса. Іноді два останні періоди об’єднуються, ітоді людське життя має три етапи…

Історичні джерела свідчать, що слов’яни знали й чотириетапний поділ людського життя, і ці чотири етапи порівнювалися з чотирма порами року й чотирма сторонами світу. Дитинство — весна і схід, юність — літо й південь, зрілість — осінь і захід, старість — зима й північ. Така ж класифікація властива давнім індійцям.

Індійська традиція вважає навчання, освіту, учнівство — одним із найголовніших елементів життєвого циклу людини. Освіта мусила дати людині позитивне знання — відья, прирівнюване добожественного. Недарма й чотири священні веди вважаються божественними, вони відносяться до категорії „почутих” із небес. В основі санскр. vidya „знання”, „божественне зання” лежить та сама дієслівна основа vid із значенням „знати”, „відати”, що й у величезній кількості українських і взагалі слов’янських слів: відання, відомий, оповідання, сповідь, свідомість, свідок, провидець, відомство, вість, звістка, вісник, довідка, досвід, завідувач, відьма тощо. Санскрит знає і слово jnyana, тотожне українському знання, але цим терміном частіше означаються емпіричні, набуті досвідом знання.

Освіта мала підготувати індивіда до наступних життєвих етапів, до мінімуму звести прагення і бажання, які могли б увійти в суперечність з інтересами групи, громади чи стану, з якого віг походить. Освіта мала розвинути в людині якості, які стали б основою її гармонійного життя в певному соціальному середовищі.

Давньоіндійське суспільство ділилося на чотири стани або варни: жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, землеробів — вайш’їв і шудр, залежних від трьох перших станів, які вважалися вищими. Саме три вищі стани могли й мусили вивчати священні веди, а їхні діти — здійснювати упанаяну, обряд посвячення в учні, один із найголовніших обрядів життєвого циклу. Назва упанаяна походить від санскр. upa+ni — „приводити”, бо батько приводив хлопчика до оселі вчителя — ґуру. Цей обряд символізує їхнє друге, духовне народження, яке вважалося навіть вищим і важливішим, аніж народження біологічне. Тому три вищі стани означалися не тільки терміном арії, але й терміном двіджа — „двічінароджені”…

Основні елементи упанаяни: пов’язування священного шнура (яджнопавіта) через ліве плече, вручення йому подорожнього посоха з дерева, придатного для жертвоприносин, повторення священної мантри (молитви) ґаятрі (інакше — савітрі). Це фрагмент із гімну „Ріґведи”, зверненого до бога Сонця — Савітара. Ця мантра вважається „Матір’ю вед”, її можуть промовляти тільки двічінароджені.

При упанаяні деякі обрядові дії і формули схожі на весільні. Після упанаяни вчитель-ґуру мусить деякий час провадити повстримне подружнє життя, оскільки він „завагітнів” учнем. З упанаяни починалася ашрама брахмачарина, що означало життя в оселі ґуру, прилучення до ведійських обрядів і тестів, дотримання особливих обітниць, збирання милостині для вчителя, підтримування священного вогню тощо. Відбування упанаяни й постійне носіння „жертовного шнура” через плече — необхідна умова приналежності до двічінароджених. Це давало право брати участь у ведійських ритуалах. Хто не пройшов упанаяни, називався вратья — „відпалим від савітрі”. Його могли прийняти в середовище аріїв тільки після певних покут і упанаяни…

Отже початкові освіти передувало посвячення, упанаяна, що символізувало друге, духовне народження людини. Видимою ознакою того, що обряд відбуто був священний шнур, пов’язуваний через плече під праву руку. Цей обряд означав, що індивід став повноправним членом свого стану й суспільства й що він готовий до навчання. Хоча саме навчання для дітей із різного стану починалося в різному віці. Найраніше починали вчитися брахманські діти, за ними — кшатрійські, а останніми — хліборобські. Загалом упанаяна для хлопчика-брахмана здійснювалась у 8 років, кшатрія — в 11, вайш’ї — в 12. Вік учня мусив бути таким, щоб розум його був достатньо сприятливим і щоб вистачало часу для освіти…

Після упанаяни учень переселявся до вчителя-ґуру й до кінця навчання перебував під недремним оком наставника, котрий вважався його другим, духовним батьком. Сам учитель мав ставитися до учня як до рідного сина, навчати його чесно й сумлінно, передаючи без утайки свої знання. Брати за це плати не годилося, хіба що після науки учень підносив учителеві подарунок, який не сприймався як винагорода за навчительську працю. То був тільки вияв поваги і вдячности за отримані знання, які ціни не мають. Зі свого боку, учень мав виказувати вчителеві синівські відданість і слухняність. Якщо при ньому хтось нечемно відгукувався пор наставника, йому належало затулити вуха абр піти геть.

Учня, незалежно від того, з якого він стану, привчали до невибагливого життя. Учень допомагав вчителеві по господарству, пас схудобу, навіть збирав милостиню для нього. Учневі не слід було їсти м’яса, меду, вживати жувальний тютюн. Він мусив вставати до схід сонця, молитися, здійснювати належні ритуали, не спати вдень, скромно одягатися, ходити босоніж, не танцювати, не слухати музики, не намащуватися запашними олійками, не ховатися від сонця під парасолькою. Мав бути правдивим, уміти стримувати емоції і приборкувати почуття…

Після завершення навчання, яке тривало 12 або більше років, учень повертався додому, здійснював омовіння й відповідний обряд, що символізував завершення учнівства й перехід до наступного життєвого відтинку. Цим відтинком було родинне життя, а шлюб — найважливіший момент цієї ашрами. Завершивши учнівство й здійснивши обряд повернення додому, юнак мусив якомога швидше одружитися. Шлюбові передувала сувора система правил і заборон. Шлюб був релігійною необхідністю і соціальним обов’язком, він переслідував три цілі:

а) виконання релігійного обов’язку через жертвоприносини,

б) продовження роду, щоб забезпечити нормальне посмертне існування предків і в) чуттєва насолода (кама).

Стадія домогосподаря — ґріхастха — розглядалася як центр і основа всієї соціальної структури. Саме в ній індивід реалізувався як громадян, сім’янин, господар і батько. Статус домогосподаря, хазяїна з соціального боку — найбільш наповнений етап людського життя. на чоловікові-домогосподарі лежала особлива відповідальність перед Богом і суспільством, перед своїм станом, своєю горомадою і родиною…

Домогосподар мав займатися доброчинністю, наділяючи іжею всіх, кого може. Він здійснював жертвоприносини богам, предкам, духам і людям: їх належало сповняти щоденно вранці, опівдні й увечері, а також у суворо визначені дні, місяці, сезони…

Домашні ритуали регламентувалися ґріх’я-сутрами, творами, складеними ще в І тис. до н.е. Переважну увагу вони приділяли обрядам, здійснюваним при зачатті, під час вагітності, першому годуванні, пострижин, посвячення в учні, весіллі….

Релігійно-правові трактати детально обумовлювали вимоги до нареченого й нареченої. Для жениха важливим було те, щоб він закінчив навчання, знав веди, як мінімум — одну, а найкраще — три. Суворий підхід був до вибору дівчини. Дівчина, яка „засиділася в дівках”, тобто пробула в оселі батьків більше трьох років після досягнення статевої зрілості, вважалася шудрою, низькою. Безумовна вимога до нареченої — невинність і не перебування дося в шлюбі. Традиція приписувала ене брати наречених із родин, в яких не дотримувалися дгарми, не вивчалися веди, не народжувалися хлопчики, хворий бодай один член родини або мав фізичні вади.

Термін ґріхастха на означення другого етапу людського життя дозволяє пролити світло на одне загадкове українське слово — ґазда, яке наявне в багатьох слов’янських мовах і яке на сьогодні має плутане тлумачення. Воно вважається запозиченням з угорської мови, куди, в свою чергу, це слово знову-таки нібито потрапило зі слов’янських мов, воно ніби трансформація слов. господа. Проте господа має зовсім інше походження, аніж ґазда. Санскритський термін grihastha складається з двох компонентів — griha+stha. Де griha (варіант geha) — оселя, житло, родина, а stha — „перебувати”, „бути” (та ж основа, що і в укр. стояти, стійка, стоянка, станція, стан). Тобто термін дослівно означає „той, що перебуває в домі”, „домогосподар”, „одружений глава родини”. … Отже укр. ґазда виявляє спорідненість із санскритським терміном на означення другого періоду життя за давньоіндійськими уявленнями…

Це підтверджує, що в українців відбита не лише санскритська термінологія, пов’язана з чотирма суспільнимистанами, а й термінологія, пов’язана з періодами людського життя.

Степан Наливайко. Індоарійські таємниці України. — К.: Просвіта, 2004. — С. 313-32

(www.lab.org.ua)