МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
АВАНГАРДУ І ТРАДИЦІЇ
GALL'ART

Олександр Хімченко

БОТІЧЕЛЛІ 2004

***

Він був сліпий, як божество і, здається, ховав лице
за маскою, схожою на респіратор, дихаючи зрідка
начебто боячись задихнутись приморською свіжістю

В своїй інвалідній колясці він був воістину всюдисущим
як божество. Його возила дівчинка років тринадцяти
схожа з ангелом-сохранителем, згідно моєї уяви

Ми зустрічалися часто над морем, де набережна
вказувала межу стихії. Тільки ми - наче крик і відлуння
приходили боротися з морем (де пошесть туристів? ) 
 
Інколи я чув його голос - наче в старшого Гамлета -
так хрипуча потойбічність...
він без сумніву  мав би успіх як медіум

Здебільшу він тільки зітхав -  людина
що втратила все раніше, ніж осліпла
ніж стронізувалась у цій колісниці 

Я захоплював його тут і вночі, коли він
спостерігав перегони сузір`їв
можливо, закладаючи душу небесному букмекеру

Тільки ми - ізраїлі - мореборці - над морем
я, що не вклав б на лопатки й сонета
і він, божество, що програло всі ставки

Він щось хрипотів, наче згадував імена,
та я не міг розібрати - седмиця днів його творення?
чи дівоче наймення, співзвучне і рані і ранку?

ми в часі, у вирі неба, ковзали між зірками
сповзаючи, як до мурашиного лева , у досвід
і дні і пісок вислизали у низ, випереджаючи на епоху миті

Я знаю, - чого боюся найбільше - ось зніме він маску
і в цій істототі, в цій нездійсненій долі
я впізнаю себе - через стільки то років і втрат...


ЯК    СКАЖЕНИЙ  СОБАКА

Моя ніжність
як пухнастий котячий виплодок
була непомітно розібрана жінками
що вартують любові
але спродані за презирство
 
мої думки, щоби вбратись у слово
кожної ночі корчилися од дотику
розпеченого паперу, як маковії у антіоха
але під ранок їх чиста дівочність
все ж була неполамана

вершини гір і чого завгодно
злизували лайно з моїх черевиків
недосяжніші
за здійснене пророцтво

я так часто і чесно вірив
що став скептиком, як санітар анатомки
і тепер препарую, байдуже розкинувши
нутрощі всіх можливих релігій
на чаювальному столику моргу

долонями та ступнями
я був прибитий, був пришитий
до стількох міст , що відригували
честь назватись мені батьківщиною
що з імен моїх залишилось - ностальгія
останнє, на яке обертаюсь
щоб повидитись на того, хто стрілить

пестощі світу
пожрали мої вуста
  і тепер я цілуюсь
   як скажений собака -
  слиною і зубами.


БОТТІЧЕЛІ     2004


Щось вгадувалось, щось було не так
чи то суглоби часу були вивернуті, як у катівнях данських
чи то море, пасткуючи, видавалось наївним
як одежа, скинута богом...
щось подібне до передчуття
віяло над прокушеними губами...
губи мироточили, мов рани святого...
він не звертав уваги
він надихався її переляком, 
її почуття, як обідрані гілки лози
трепетали, наче шмагаємі тілом дитини;
її невинність? - танула в цигарковому димі
мов точність в імпрессіонізмі
він оволодів нею просто, без надмірного лібералізму
як бастилією - тільки жінка, скільки їх було -
не надаючи слову - проникнення - поетичних інтерпретацій
втрачаючи дівочність, вона згадувала кожну постіль
загалом, вона була досвідченіша за клеопатру...


завікненний, майже увічнений, шепіт припливу і стогін
моря, що вже відступало, насолоджене сушею
все посилювався, поки не став неймовірним гудінням:
Це війна? - питала вона; голі, як істинні ангели
не крилами, щоправда, губами, ногами, краплями крові і поту
обійнявшись, вони вдивлялися в горизонт 
що погромником синагожним дерся крізь штори
в їх схимнуту келію за десятку в годину
щоб застати зненацька і налякати, як повернута юність...
захопило зненацька лиш море... Це ураган? - стогнала вона
Можливо - Цунамі? - Буває й таке... - 
він не прагнув  втішати - його єство ще продовжувало
ритмічне проникнення в тіло ночі 
десь між минулим і нездійсненим
Лячно, боже ж, як лячно! - Не страшніш, ніж по першому разу
 - він відповів без уточнень
йому марились левіафани -  жонглюючий Яхве;
скажені авіаносці, кров в колізеях Багдаду
зорепад в Мексиканській затоці, каліграфія Іоана...
їй - ненароджені діти, недокохані ночі...

море вкинулось в крик - штори закам`яніли
титанічне плескання хвиль - море знов сотворило:
на сухотний пісок вимило найбридкіше - 
драглисту речовину, в чиїй блювотній пульсації
в цих сатанинських ритмах
вгадувалась Афродіта
недонароджена
викидень гармонії та краси

вони відвернулись
забили гвіздками штори
цього разу він викохував її 
майстерніше й довше
як наказував космополітен
на шістсот шістдесят шостій сторінці
з кресленнями і діаграмами
але їх почуття
все ще були не тут.... 


Дні  падають в воду
повні подій, як каміння
дні падають в воду 
обпалюючи гарячим - Прощай!
повіки і вії
і осліплені, - ми скидаємо одяг
щоби вбратись у себе самих
тільки в справжніх

так, дні падають в воду
залишаючи мертвими пляжі
так, їх осінь бере , як Анубіс
щоби вийняти серце і мізки
щоб віднести в свою піраміду
в той Абідос туманів

все така ж, все така ж, як на сконі дитинства
мій дзвіночок, отруєний сріблом
як завжди, як завжди
нерозбірлива у ночівлях
але все ж мої калічні руки -
 твоя найнадійніша гавань
де залякана і спустошена
намагаєшся перебути
цей ураган, а чи інший

один, один на землі я знаю
що кохання твоє - також осінь
чиї зрадливі вуглики
 вигорають в долонях
і здурманеним димом
з розуму зводять
що й без того - 
                       давно вже зхирів...


Сіоністочка, фортеп`ян Саломея
де ж тепер і кому твої пальці станцюють Тору?
клавіша - слово, клавіша - стогін
стогоном - відкриваєшся 
саме так, як давніше мені?
Губи твої назавжди
в цілунках моїх затавровані...
одержимою Аріадною в лабіринтах інстинкту (основного?)
так й по день цей, зблудивши, мандруєш
за нитками, щоб врешті зв`язати
почуття і думки, навіть - вчинки
 Ще бережеш, Еврідікочка,
в глибині мигдалевих - видовжених так жорстоко
цих очей - де зелене є зелено
цвіт моїх запізнілих обернень? 
Все ще  бездушно і пристрастно
видивляєш у очі засклені того
хто голову втратив -
той шо втратив тебе - посміхається...
на посрібленій таці -
голова і екзотики-фрукти - натюрморт 
серед яблук пізнання -
приз нічних твоїх танго...
і йорданські хмарини сховали
почуття від самої тебе
там де пустка впадає в пустелю
де міста над землею кружляють
де з чужинських монет 
перековані гриви для левів
від самої тебе почуття, Саломеєчка, 
не від мене, лише не від того
хто давно вже відніс своє серце
на вершину Теночтітлана -
на ступінчатий храм забуття
і поклав його в руки сонцю 
як і пам`ять жертовну
про тебе, 
                      про нас.



У бармена найсухіші у світі руки - 
скільки він не проливає на них з дрижачого 
наче при кінечному землетрусі, шейкера
ні крапля, ні нескінченість крапель не здатні зволожити бармена руки
сахари пісок - ось що ці руки
коли він випадково мене зачіпає
здається - уже в геєнному казанку припікаюсь
очі бармена - такі ж як і руки
гляне - викидує на зневоднений берег
де пити - лиш кров із відкритої вени


що ж бачив такого в житті цей бармен
зберігаючий ще подобу людини (не людськості)
де мандрував він, вічність пробувши за стійкою бару
допоки доля не висмоктала його 
як супер- москіт
Питання?
о ще би, - питання!
тисячу вечорів я вдивлявся у бармена
три танкери бренді і оковитої з колою
втонуло в моїх океанах
туману моїх цигарок вистачило би
на три термоядерних грудня
допоки не стало здаватись:
   цей бармен також вирячився на мене -
   доходячи до безумства 
собі задає близнючне до мого питання:
що сталось такого з цим хлопцем
що висохли руки його
і очі
й душа? 
і навіть душа...




К Л Е П С И Д Р А

Три  тисячі - рівно три тисячі
спалахів чи сполохів на кордоні
де хтось мружить приціл біля Тузли
хто це - усама бенГогіМагог, плюс, весь тероризм
чи пригоршня світляків
вмираючих на дівочних долонях?

ні, скоріше за все, це лице твоє
це лице так блищить
це лице, відображене тричі по тисячі 
в кожній із баночок
 із під масла-крема-бальзама
в цій вавілонській вежі
в апофеозі твоїх ватерлоо
найпевнішого проміж способів 
в твої дев`ятнадцять-сорок
грати молодшу... на мить...

три тисячі облич твоїх
в баночки - наче джини в лампи
три тисячі баночок , що вагоміше смерті - 
ти настільки в захваті від себе
що могла пропустити подію і важливішу
за небуття

в кожній з трьох тисяч цих склянок
завіконний горбчик скльовує зкрихчені дні
і в кожній із них відлітає
птах - він не знає тебе
тільки смах твоїх днів 

старість і ти - несумісні
ти була в мої вісімнадцять двадцятиліткою
до тридцяти я тебе обігнав
на цілу декаду із років
ти живеш тільки одним - тією штукенцією
три тисячі банок - крізь них лише світ уявляє тебе
а в баночках щось є сяйливе
із баночки в баночку перетікає
наче в матрицях перевтілень
час полонений у склянки
час - ця іллюзія
руху
трьох тисяч віків чи життів
трьохтисячолітнього царства
любові
самої тебе.


Ніч складається вся із тебе
камінчик до камінця
так клинописно будувалися вавілонські трампліни
метра не вистачило до сьомої супер-сфери
хтось підказав будувати інакше - слово до слова

ти виходиш із ночі, наче із одягу
так виповзала з моря двоякодихаюча
перша із афродіт
і ніч також виходить із падаючих, наче міфи, одеж
на твій беззаконний берег,

наднові - гудзики
набирають яскравості
вони наближаються до вибуху тіла
цим закінчиться ніч
 і почнеться вже інша
поділена навпіл
- пафос життя -
                                   як клітина
ніч із спалаху тіла почнеться

ніч - вже зовсім не химера
ніч -зодягла іпостасі твої  і манери
ніч - вавілонський стовпець 
весь збудований тільки із тебе

 коли твоя тінь вцілувалась у передмістя лос-анжелесу
сто днів пломеніли пожари

тепер твоя тінь - башта , що пада в обійми
мартенівською прохолодою на руки мої
як на замріяну Пізу
стоязико, стомовно - кожним стогоном світу
рушаєш на мене
вавілонську нескорену ласку
(коло небес,здичавілих від хіті)...



Не було в засніженому чи в заніженому Віфлеємі
супермаркета з різдв`яним спродажем
антисвятковість - куди не заглянь
тільки кедри стояли в снігу
щоправда - скоріше в уявному, чим в холодному
провінція цивілізації - дикість -
жодного шансу дістати ангела із фольги
шоколадного сатну
чи зірку з програмованою світимістю
ялинкових прикрас для пустих, але ще не посушених словом
смоковниць
на розум й прийти не могло - вивісити шкарпетку біля печі
відвідати дитячу виставу
де три бородатих п`яниці грають в царів
що блукають без карти щороку
як москальські туристи в Карпатах
така ось антиномія -
відсутність стількох необхідних речей
що нас надихають на праведність чи веселість
не завадила - як через тин - через вічність
стрибнути в ясла рафаелеокому карапузу
і з першим же  криком наобіцяти
всевсевсевсе
від спасіння душі
до різдв`яного спродажу 
                        в гіпермаркеті по вовчинецькій.


Повоєнне середньовіччя - тріснута штукатурка
вигадливістю візерунка наздоганяє вінок сонетів
покриті мохом і часом, ляльки святих
один в один повторюють наші обличчя


 лице твоє, кольором тільки
схоже з місяцем
що метастазує в туман 
лице моє -
відчайдушність правовірного скептика -
я саме встромляю в рану
цього дня свою стесану думку


дзигар на башті
міряє міри
кесарю - псяче
а часові - решту
що ж тобі чи мені?
що лишається ще комусь
чиї руки ще ниють від ліпки ?


ти і я
гетто герметички - Праги
Голема кроки - легкіш за дитячі
господи, господи, чи не тебе я
намріяв із глини, чому ти повстав проти мене?
чому тобі мало мене чи, приміром, її 
що подруга тільки вітрам і бажанням?
чому переліплюєш нас по своїй
тльки пустій і старечій
подобі
на ангелів схожими -
  душами, що втрачають тілесність
тут, в помирному часі
між  обдертих святих ?


Місто  розтягується в розпливчасту фотку
начебто чиясь камера підловила
мить , що саме перетікає в майбутнє

щоби містом пройти в цю міжмиттєвість
потрібен вергілій - це щонайменше


так, та ми вже не йдемо
ми вчепились мобілками в колючий дріт
невидимих комунікацій
подорожуємо в метастазуючому інтернеті
навіть для простого - амебного слова
потрібна надскладність кноського лабіринту
сотового зв`язку
тільки там, в цих нетрях мережі
імпульсами зіткнувшись
починаємо розуміти свою тілесність
настояну на любові
тільки так -
в межимиттєвому місті
ні на що не достане нам часу
наче ми - душі, що марафонять
зі всіх ніг і зі всіх легень
не встигаючи за тілами


але й тут, це віднайдене слово -
голос твій  видається за ехо
за нестерпно чужинське ехо
як чужий , що проріс в астронавті
ехо , зблудивше між ніччю і осінню
висякла тінь афродіти
в пошуках губ...


  ТОЧНО   БЕШЕНЫЙ   ПЕС


Нежность моя
будто пушистый кошатник
была незаметно расхватана женщинами
что достойны любви
только проданы за презренье

мои мысли, чтобы принарядиться словом
каждую ночь корчились от прикосновений
раскаленной бумаги, как Маккавеи у Антиоха
но под утро их девственность
оставалась целкой

вершины гор и чего угодно
слизывали дерьмо с моих подошв
оставаясь недостижимей
детальных пророчеств

я так часто и честно верил
что стал скептиком, как санитар анатомки
и теперь препарирую, равнодушно раскинув
потроха всех возможных религий
на чайном столике морга

ладонями и ступнями
я был пригвожден, был пришитым
к стольким городам, которых рвало
от чести назваться мне родиной
что с имен моих - ностальгия
последнее, на которое оглядываюсь
чтоб смотреть на брошенный камень

ласка мира
        пожрала мои губы
          и теперь я целуюсь
                   как бешеный пес
                                слюной и зубами...





Он был слепым, точно бог,  и, кажется, прятал
больше нежель лицо под маской, похожей на респиратор
он редко дышал, боясь задохнуться приморьем

В своей инвалидной двуколке воистину вездесущий
как божество.Его возила девчушка лет тринадцати
схожая с ангелом-сохранителем, согласно моих представлений

Мы часто стыкались над морем, где набережная
межу прочертила стихии. Эхо и крик - только мы
приходили бороться с морем - где же орды туристов?

Иногда я слышал его - голос будто у старого Гамлета
такая сиплая потусторонность
он бы имел успех в качестве медиума

В основном он только вздыхал - человек
все утративший раньше, чем зренье
чем воцарился в божественной колеснице

Ночью он наблюдал скачки созвездий
возможно, закладывал душу букмекеру неба
но выигрыш смотрел сквозь него

Только мы - израили - мореборцы  - над морем
я, бессильный сонет уложить на лопатки
и он, божество, просадившее  ставки

Он что-то хрипел, будто припоминая
я не мог разобрать - повороты судьбы
иль девчоночье имя, созвучное ране и утру

"Быстрей, чем старение женщины, нас разносят ветра
наши кликухи стерли на партах 
жизнь оказалась уже, чем планы на жизнь"

карабкаясь в небе, будто в воронке
мы вместе сползаем, в опыт, как ко льву муравьев
и слизкое время скользит под ногами

боюсь - вот снимет он маску
и в этом несостоявшемся существе
я узнаю себя, за столько то лет и потерь

как создающий творенье…
Дни опускаются в воду
полные нами, как грузом
дни опускаются в воду
обжигая горячим - Прощай!
ресницы и веки
и ослепшие, мы отлепляем одежды
чтоб облечься в себя, в настоящих

да, дни падают в воду
оставляя умершими пляжи
да, их осень берет, как Анубис
чтобы вынуть и сердце и мозг
чтоб  запрятать в свою пирамиду
в тот Абидос туманов

все такая же, все такая же
как на исходе детства
мой серебряный колокольчик
все по-прежнему
неразборчива в отношениях
все равно у меня на груди
                                                 - твоя гавань
где испуганная и усталая
пытаешься переждать
тот ураган  или этот


один, один на земле я знаю
что любовь твоя - та же осень
чьи неверные угольки
догорают в ладонях
и дурманящим дымом
сводят с ума
и без тебя
нестерпимо больного…


Город расплывается фотографией
будто чья-то камера подловила
мгновение, что перетекает в мгновенье
реинкарнацию бытия

чтобы пройти городом в междумгновенье
нужен Вергилий - по меньшей мере

но мы не идем, мы не движемся
вжались мобилками
в колючую проволоку невидимых коммуникаций
путешествуем в метастазирующем Интернете
даже для простого  амебного слова
требуется сверхсложность Кносского лабиринта
сотовой связи
только там, в трущобах сети
импульсами сойдясь
начинаем  осязать собственную телесность
настоянную на любви
только так, мы находим друг друга…
в этом междумгновенном Сити -
ни на что не выгрызешь времени
точно мы - только души, что марафонят
со всех крыл или ног
за болидами тел

все равно и в сети обретенный твой голос
кажется эхом чужого дыханья
как чужой, что пророс в астронавте
заблудившимся осени эхом
что, как дряхлая тень Афродиты
просит губ
но не помнит, как брать…


Сионисточка, фортепьян Саломея
где теперь и кому твои пальцы станцуют Тору?
клавиша - слово, клавиша - стон
стоном - шепчешь
также как мне?
Губы твои навсегда
а поцелуях моих заклейменные…
Одержимою Ариадною в лабиринтах инстинкта (основного?)
так ли, заблудши, скитаешься
за связующей нитью
Все ли хранишь, Эвридикочка,
в глубине чуть миндальных - по овалу продолговатости
этих глаз, где зеленое - зелено
цвет моих запоздалых оглядок?
Так ли глядишь равнодушно
в застекленный зрачок
потерявшего голову?
потерявший тебя - улыбается
на серебряном блюде -
голова и экзотики фрукты
натюрморт среди яблок познанья-
приз ночных твоих танго …
Иорданские тучи укрыли
от тебя, от самой твои чувства
там где пустошь впадает в пустыню
там где город кружит над землею
от тебя, от самой, Саломеечка,
от меня их не скрыть
от того, кто отнес свое сердце
на вершину Теночтитлана
на ступенчатый храм забытья
и вложил его в зубы солнцу
жертву - память
про нас.


Не было в оснеженном, в изнеженном Вифлееме
супермаркета с рождественской распродажей
антипраздничность - куда ни заглянь
только кедры стояли в снегу вполне живописно
правда , снег - скорее воображаемый, чем холодный
окраина цивилизации - дикость - никакой возможности
достать ангела из фольги
звезду с электронной регулировкой светимости
елочных побрякушек для простых, еще не иссушенных словом, 
смоковниц, шоколадного Санту
в голову не могло и придти вывесить носок для подарка
посетить детский утренник, где три пьяных актера
играют в туристов-царей
ежегодно  плутая в пустынях без карты
алогизм - отсутствие стольких необходимых вещей
что одни позволяют себя ощутить
праздничным и спасенным
не помешало прыгнуть - как в классиках - через вечность
в ясла младенцу
и первым же криком наобещать
всевсевсевсевсе
от спасенья души до рождественской распродажи
в гипермаркете по вовчинецкой.


БОТТИЧЕЛИ      2004

Что-то угадывалось…подле губ… на плече…
перестрелка теней? прах истлевшего лета?
что-то было не так и казалось не тем
может, век снова вывихнут на датской дыбе?
или море устроило западню
наивное, как одежда, сброшенная богом
Его это не беспокоило
он упивался ее испугом
чувства ее, трепетали как прутья лозы
стегаемые кожей ребенка
ее девственность таяла в сигаретном дыханье
как точность в импрессионизме
он овладел ею просто - без лишнего либерализма
как Бастилией - просто женщина - сколько их было
не придавая слову - проникновенье
поэтических интерпретаций
в общем, она была чуть поопытней Клеопатры


шепот моря стал диким гулом
голые, точно ангелы, что обнялись
нет, не крылами - губами, ногами
каплями пота и крови
они всматривались в горизонт, рвущийся из-за шторы
точно варвар в роскошное пиршество Рима
чтоб напугать и застигнуть
Врасплох их застигло лишь море
Это ураган? - она дрожала - Возможно…
Цунами? - Бывает и так … - он не умел утешать
его тело еще ритмично вонзалось в тело ночи
между будущим и позабытым
вне настоящего
Мне страшно! - вздыхала она
 - Не страшней чем по первому разу…- он ответил, не уточняя


Ему грезились левиафаны - Яхве-жонглер
приливная волна дождливого сорокадневья
звездопад в Мексиканском заливе
иракские Колизеи  …. каллиграфия Иоанна
ей - не зачатые дети
не вылюбленная страсть


вопль
занавески  окаменели
всплеск - море снова родило
на дохлый песок
вымыло безобразную массу
в чьих содроганиях, в ритмах студня
угадывалась Афродита
недорожденная
выкидыш гармонии и красоты



Они отвернулись
пригвоздили к молчанию шторы
в этот раз он любил ее дольше и чуть искушенней
как предписывал космополитен
на шестьсот шестьдесят шестом развороте
с подробными графиками и чертежами
но чувства их
все еще были не здесь….


Пока расправляешь, пока выглаживаешь вовсю одичалые волосы
как божество - теченья и мальстремы моря
я выгрызаю на грифельных досках памяти
звероголовых божков Египта и греческих субкумиров
мраморные кудри и мраморные лысины под мраморным лавром
боги Египта надевали на лица звериный голод
боги Греции целовали каменно-отстраненно
все старались скрыть от познания подлинный
лик святости
истинный блеск их могущества, мудрости - фотовспышку
запечатлевшую в миг испепеления
не только богов
но и создавших их - смертных  
ты выскользаешь из кожи   поддельной платьев
выбегаешь из тюрем цивилизованности
пусть шелковой, пусть кошачье-домашней
цивилизации
среди шороха не листо, - а платье - тысячепада
не тысячу платьев снимаешь
тысячу тысяч тебя
чтоб осталась одна
что единственная
не лечимый ожог на моих и на чьих угодно
губах
смерч, продолжающий вечно
разбрасывать Канзас - окраины сердца
твои туфли расстегиваются
твои дороги падают с ножек - ласковыми ножами
и земля собирается со всех окраин земли
чтоб припасть к твоим обнаженным ступням
узким как бегство
оголенная женщина
как к раскаленной золе
к угольковому сердцу
ты снимаешь часы
где ручная эпоха вращает планеты
где вертятся, где колобродят
химерные шестеренки обезумевших отношений
время ты снимешь - коричневый ремешок
порывает все связи с эпохой
кроме связанных недрами тел
пока твои пальчики медлят
как комета Галлея в очереди на возвращенье
я вижу - часов ремешок впечатал
неистребимое тату на запястье -
выйдя из века
нельзя в него не войти
пока ты распрямляешь тело
как расправляют крылья каббалистические духи
вырвавшись из подземок подтекста
я вижу - поздно нам строить ковчеги
я вижу - моря подступили
прилив - над колокольней
построенной на Арарате
и внутри колоколов - ударяются стоязыко
левиафаны и прочая рыбность
и все затопили строки
гомерослепого эпоса
и первою песней пролилось
тело твое на меня
тело простое, тихое, скромное
без претензий на пафос
точно гекзаметр
тело твое…   


В благую эпоху
в карнавальное  благоденствие
под чутким крылом Кравчука
вместо электричества
фосфоресцировали наши тела
добавляя к созвездьям
к сосцам галактическим Геры
округлые сполохи тел

на площадях городов
огнепоклонники
мы громоздили кострища
священнодействуя
и в девчоночьих недрах костра
трепетало такое
что даже фомовые скептики соглашались - душа
и тут же опрокидывали
собственный довод

тело над телом
наши тела танцевали 
костер  - семиперым иконостасом
вздымал радуги ореолов
иконостас 
ибо сквозь него
мне открылось твое лицо
множество лиц
на каждый из дней
что мы добыли с тобой
на каждый что только задуман

сквозь  города мхи
ты грозила уплыть
хоть куда
хоть на небо
с кравчуковскими звездами
приходилось все время тебя держать
мертвой хваткой
губами за губы

впрочем - я привязал тебя
к трем песчинкам - чем не якорь колумбов
так - пара песчинок
десяток штрихов в портуланах
Христофор закрепил
свой континент
наделив Агасфера морей
координатами
как пристанищем


три песчинки
три беспредельных эпохи -
все что нам оставалось в ту пору
когда ностальгия по павшей империи
угадывалась даже в стонах любви
в те бессветные времена
валютчиков и базаров
когда фонари выключались
а звезды зажмуривались
чтоб не ослепнуть
от сияния наших тел…



Пепел
листьев пустые каркасы
истлевшие стоны

я обернулся

тихая
тише
ответь бессловесно:
что это было
любовь
или последняя битва
по версии Иоанна?


Александр Химченко
Родился в 1973г. Проживает в Ивано-Франковске.

(КОЛАЖІ АВТОРА)



 

GALL'ART
Авторський проект Івана Пелипишака
та Олега Гуцуляка
2004