МОНАРХІЯ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ І ЇХ РІЗНОВИДИ.

ВВЕДЕННЯ

У світі існують лише 2 форми державного устрою, тобто державні політичні системи. Це монархія і республіка. Ці державні політичні системи можуть існувати у декількох видах з різними видами управління, тобто внутрішніми правовими системами. Характерною рисою всіх видів республіки є відсутність постійного реального провідника суверенітету і підміна його тимчасовим.

РІЗНОВИДИ МОНАРХІЇ І ЇХ РИСИ

Абсолютна монархія : державна політична система, яка передбачає концентрацію всієї повноти влади у державі в руках однієї особи, яка є легітимним Монархом. Таким чином, внутрішньою правовою системою у такої державі є автократія (одноособове правління). Всі абсолютні монархії в історії і сучасності є унітарними державами (тобто не поділеними на окремі території з внутрішньою правовою автономією). Типовим прикладом абсолютної монархії є Російська Імперія.

Позитивні риси:

- непогана державна політична система для попереднього розвитку великих держав у перехідний період, тобто після великих війн та потрясінь.

- Найліпша державна політична система для найменших держав на всі часи.

Негативні риси: - для великих держав при зволіканні зі зміною устрою на обмежену монархію є небезпека необмеженого авторитаризму, що приведе до гальмування економічного розвитку країни і підігріє внутрішні негативні процеси.

Обмежена монархія: державна політична система, яка передбачає розподілення владних повноважень між різними гілками влади, а голова такої держави - легітимний Монарх, є символом єдності нації, гарантом суверенітету держави і верховним арбітром між всіма гілками влади. Внутрішня правова система таких держав – демократія, загальне виборче право. Велика кількість обмежених монархій в історії і сучасності є державами з федеративним устроєм (тобто поділеними на окремі території з внутрішньою правовою автономією). Типовими прикладами обмеженої монархії є Австро-Угорська Імперія, сучасні Сполучене Королівство, Іспанія, Бельгія, Нідерланди.

Позитивні риси:

- найліпша державна політична система з існуючих у світі, бо передбачає спадковість головування в країні і демократію одночасно. Таким чином усувається брудна політична боротьба за верховну владу , що позитивно відображається на розвитку країни у всіх внутрішніх аспектах , підвищує відповідальність виборної гілки влади, затверджує почуття гідності нації. З точки зору зовнішньої політики такі держави мають найвищий авторитет і чіткий, стабільний політичний курс, що робить такі країни найпривабливішими для інвестицій і розвитку бізнесу без підвищеного ризику.

Саме тому найрозвинутіші і найстабільніші країни світу мають саме таку державну політичну систему.

Негативні риси : відсутні

РІЗНОВИДИ РЕСПУБЛІКИ І ЇХ РИСИ

Демократична республіка: державна політична система, яка передбачає виборність всіх, без виключення гілок влади на обмежений період. Внутрішня правова система таких держав – демократія, загальне виборче право. Такі держави існують як в унітарному, так і федеральному вигляді. За формою управління такі сучасні демократичні республіки бувають : президентські, парламентські, і парламентсько-президентські.

Негативні риси:

- демократична республіка де-факто може існувати лише одразу після її фактичного і юридичного створення у строк першої каденції і як виключення до кінця другого строку повноважень своїх виборних і призначених органів. Відсутність постійного голови держави і заздалегідь спланована та введена у ранг закону тимчасовість обраного, народжує обмеженість відповідальності всіх гілок влади. Таким чином, обрані у владу намагаються, як найменше утриматись на наступний термін, і як найбільше, отримати всю повноту влади у державі. Це призводить до зіткнень інтересів владних груп, які вже під кінець строку першої каденції і призначення утворюють стійки фінансово-промислові угрупування з контролем над певними сферами впливу. Таким чином це викликає нестабільність у країні, різки зміни політичного курсу, використання силових методів розв’язання конфліктів, не виключаючи поліцейські методи переслідування опонентів і попередників. Все це робить таку країну непривабливою для інвестицій, ризикованою для розвитку бізнесу, неповажною у світі. Саме тому більшість найнестабільніших і найбідніших країн світу і розвиваються за подібною схемою, особливо у Африці і Південній Америці. Ті країни ніяк не можуть позбавитись демократичної республіки, бо постійно потерпають від державних переворотів і проголошень нових демократичних республік. За іншою схемою розвиваються країни Європи і Азії з подібною схемою правління. Більшість з них вже перейшла до більш серйозної форми, так званої олігархічної стадії розвитку демократичної республіки. Тобто, де-юре демократична республіка перетворюється на де-факто аристократичну республіку, таким чином потрапити до влади можуть вже лише виключно впливові і багаті магнати – можновладці. У такої стадії ці країни стають більш стабільними і поважними, але це тільки на короткий термін, бо боротьба за головування у державі триває перманентно, що наприкінці призводить до встановлення фактичної диктатури ( СРСР, сучасні Росія і Туркменістан, Іспанія до 1975 року, Франція після 1945 року, Германія у 1933 році, та ін). Тільки у разі перетворення такої демократичної республіки в цієї стадії розвитку на обмежену монархію може врятувати стан справ і перетворити войовничих олігархів на мирних аристократів де-юре, вгамувати закулісні баталії, уникнути терору і диктатури. У підсумок варто зазначити, що демократична республіка, навіть у останній стадії розвитку є найбільш непридатною для процвітання країн політична система. Виключення складають лише США, завдяки активній віковій міграціонній політиці, військовому потенціалу та відсутності історичної нації і національної культури, як такої, і Швейцарія, за рахунок вигідного розташування, що зробило її віковим фінансовим центром. Тільки вони історично склалися як республіки. Не виключенням є Франція (вже п’ята республіка), Германія, Австрія, Італія та інші. Насправді, це країни з дуже хворою економікою, які тримає на поверхні лише національний дух і культура, які зазнали тисячолітнього розвиту при монархіях. Історія розставила свої крапки і всі демократичні республіки гинули дуже швидко. Вони з’їли самі себе.

Позитивні риси:

- відсутні, якщо не рахувати той досвід життя у важких умовах, який отримує народ, що живе у такій політичній системі.

Аристократична республіка: державна політична система, яка передбачає виборність всіх гілок влади з певного кола осіб – аристократії. Внутрішня правова система – полікратія, обмежене виборче право. Типовими прикладами аристократичної республіки є римська, венеціанська, генуезька і флорентійська. Нетиповими прикладами, тобто з характером підвищеного авторитаризму, є Річ Посполита з обраними квазі - королями , Французька Республіка з першим консулом Наполеоном Бонапартом, Гетьманат Скоропадського. Жодної аристократичної республіки де-юре у світі за наших часів не існує (Світліша Республіка Сан-Марино є Князівством з регентським правлінням)

Негативні риси:

- постійна боротьба за владу міх аристократичними угрупуваннями, що є причиною постійного коливання політичного курсу і гальмування економічного розвитку.

Позитивні риси: відсутні

Монархія як вид державного устрою.

Обмежена монархія - еталонно-демократичний устрій.

Монархією називається вид державного устрою, який передбачає верховну владу у певній державі, що уособлює в собі Монарх - Суверен. Як правило, монархічна влада передається спадково, згідно законів про престолонаслідування у тій династії, яка є правлячою. Монархія може бути абсолютною чи обмеженою. В абсолютній монархії вся повнота влади без обмежень належить монарху. Обмежена монархія відрізняється від абсолютної тим, що влада розподілена між монархом та виборчим органом, що закріплено у Конституції подібної монархічної держави. Обмежені монархії - це політичний устрій еталонно-демократичних держав Европи, де внутрішня система заснована на загальному виборчому праві. Часто дилетанти називають обмежену монархію конституційною. Це невірно. Навіть абсолютні монархії мають конституцію - це не заважає їх монархам мати повну владу. У Європі за наших часів існує три абсолютних монархії: Ватикан, Князівство Монако, Велике Князівство Ліхтенштейн. При тому, перша є теократичною (релігійною) монархією Римо-Католицької Церкви. Ц і абсолютні монархії мають свої Конституції. З обмежених монархій у Європі існують наступні: Сполучене Королівство, Королівство Іспанія, Королівство Бельгія, Королівство Нідерланди, Королівство Швеція, Королівство Норвегія, Королівство Данія, Велике Герцогство Люксембург. Крім них існує так звана дуалістична монархія - Князівство Андорра, яка традиційно управляється соправителями - римо-католицьким Єпископом міста Ургела та Президентом Франції. Ще одна теократична монархія римо-католицької церкви обмежена виборчим органом(Генеральним Капітулом) - Суверенний Мальтійський Орден - єдина у світі визнана у правах держава, яка не має території у певних кордонах. І остання - Республіка Сан -Марино, яка юридично є монархією у ранзі Князівства та управляється двома Регентами-Капітанами. Як бачите, список дуже поважний. Майже всі найстабільніші та найрозвинутіші країни Європи.

Tреба усвідомити, що таке Монарх, як він стає таким, якими правами користується та які обов'язки має. Для цього проведемо коротенький правовий екскурс.

Прерогативи суверена

У Європі понад дві тисячі років існують традиції та правові норми, на яких побудована монархія. Від часів Віденського Конгресу 1814 року, де-які з них офіційно потрапили в міжнародне право і прийняті ним та приміряються для визначення статусу суверенного Монарха. Таким вважається особа, яка має прерогативи суверена, а саме:

jus majеstatis (право величі) - право іменуватися та кваліфікуватися як монарх за особистою знатністю у безперечному визнанні суверенними монархами. У випадку позбавлення суверенітету це право не втрачається;

jus gladii (право меча) - право на застосування збройної сили. Тобто, безперечне право контролювати виконання Законів та підзаконних актів у межах території власної держави, вимагати їх виконання та карати за їх невиконання, оголошувати війну і підписувати мир з будь - якою суверенною державою від імені своєї держави. Термін, який застосовується для визначення суверенітету в цілому. При втраті jus gladii втрачається суверенітет;

jus imperii (право імперії) - право правління взагалі. Тобто, право на володіння територіями у певних кордонах, їх об'єднання та роз'єднання, надання їм юридичного статусу та його зміну, видання Законів та підзаконних актів, чеканення грошової одиниці та здійснення грошового обігу. Це право існує тільки при наявності суверенітету, тобто, при наявному jus gladii. Разом jus gladii та jus imperii складають суверенне право активного та пасивного законодавства. Синонімами сукупності цих прав (для монархії) є терміни - Престол, Трон, Корона;

jus honorum (право честі) - право нагородження відзнаками Честі. Тобто, право створення нагород, почесних звань та титулів і дарування їх на власний розсуд. Діє самостійно при наявному jus gladii. У випадку визнання позбавленого суверенітету монарха як font honorum (суб'єктом права честі) з боку інших суверенних монархій, це право лишається стосовно тих видів почестей і у той формі, які визнані. При чому, щодо спадкової монархії, встановлено також -

jus sanguinis (право крові) - право успадкування кровними нащадками. Тобто, право успадкування прерогатив суверена кровним нащадком Суверенного Монарха чітко, згідно закону про престолонаслідування, який видав або затвердив попередник у стані суверенітету (при наявному jus gladii).

Навала Великого Узурпатора - Наполеона Бонапарта на Європу, що перекреслила політичні карти та призвела до зникнення багатьох старих та появі нових держав, падіння Корсиканця, надало поштовх дипломатам та юристам у виведенні нового правового явища - медіатизації. Цей термін у міжнародному праві означає позбавлення спадкових монархів їх суверенітету. Саме Віденський Конгрес вперше передбачив правові наслідки медіатизації як минулої, так і надалі. Так, наприклад, за його Рішенням, частина медіатизованих Бонапартом монархій, які входили до складу Священної Римської Імперії Габсбургів, не були відновлені. Їх володарі не повернули суверенітет стосовно територій, але, за Рішенням Конгресу вони зберігали jus majеstatis відносно своїх титулів та кваліфікації (форма звернення) та jus honorum відносно лицарських орденів та нагород, які належали їх родинам за jus sanguinis. При цьому, вони втрачали jus honorum відносно обдарування дворянством та дворянськими титулами. Їм лишилася лише можливість регулювання титулів у власному Монаршому Домі. Повний лист-список медіатизованих Монарших Домів Європи видав Віденський Конгрес. Від 1814 року діє наступна правова норма - право на наділення дворянством та присвоєння дворянського титулу мають виключно суверенні монархи, тобто ті, які володіють jus honorum в активній формі. Інші дворянські статуси та титули визнаними не будуть. Світ знає тільки один пост-віденський випадок з визнанням дворянських титулів, які пожалував позбавлений суверенітету монарх. Це був Король Італії Умберто ІІ. У 1946 році, в результаті референдуму Італія змінила державний устрій на республіку. Умберто ІІ був незгідний з результатом референдуму, але вимушений був покинути Італію назавжди. Він поїхав до Швейцарії, не зрікшись Корони. Ватикан та Суверенний Мальтійський Орден, обурені результатами референдуму, які вони вважали і зараз вважають підтасованими мафією з метою розподілу Італії на зони впливу, прийняли рішення визнавати Умберто ІІ Королем Італії та визнати його, як валідний font honorum (джерело почестей) стосовно нобілітації( наділення дворянством та дворянськими титулами) на все життя Короля. Вони керувалися принципом, що уряд республіканської країни не має правової та моральної можливості на втручання в будь-якій формі у внутрішні справи легітимного Монаршого Дому Італії, бо республіканський устрій не несе з собою проведення нових таїнств коронації та миропомазання, затверджених та виконаних канонічною церквою . Таким чином, посягання на прерогативу монарха є посяганням на волю самого Бога. Ці рішення були прийняті Ватиканом та Суверенним Мальтійським Орденом як суб'єктами міжнародного права та затверджені у відповідних правовстановлюючих документах, що мають силу Закону, тому є інструментом визнання всіх дворянських титулів, присвоєних Королем Умберто ІІ від позбавлення суверенітету до смерті за принципом post factum шляхом правової активізації jus honorum Короля. У разі, якщо б на зміну Умберто ІІ прийшла нова правляча династія та інший монарх був би коронований та миропомазаний канонічною Церквою, Умберто ІІ, безперечно, втрачав би всі види jus honorum стосовно нобілітації Королівства Італії незалежно від ставлення до цього інших суверенних монархій.

Щоб вже кінцево усвідомити основні принципи виникнення та ліквідації, чи заміни монархії, розглянемо приклад Наполеона Бонапарта. Безперечно, Наполеон був узурпатором - тобто особою, яка не мала юридичного права на Престол, але силою зброї домоглася такого права і визнання у ньому. Та Корсиканець став безперечним Сувереном. І ось чому. Наполеон не був винним у страті Короля Франції Людовика XVI, не намагався присвоїти собі фантастичні титули та не претендував на Королівську Корону Франції, на яку не мав юридичних прав. Навпаки, Наполеон, отримав зручну нагоду задушив республіканську гідру, яка вижирала французький народ. Наполеон повернув французам національну ідею, яку республіканський уряд втоптав у бруд. Наполеон, безперечно, діяв на свій страх і ризик, коли силою зброї, погрожуючи анексією володінь Папської Держави, вимусив Папу Римського коронувати його, чим надати легітимності як монарху. Але, навіть Наполеон абсолютно чітко усвідомлював неможливість своїх правових домагань королівської Корони Франції. Він використав правову колізію та спершись на мільйон французьких багнетів, прийняв від Папи Римського почесний титул Імператора Всіх Французів, а не феодальний титул Короля Франції, що належав Бурбонам як спадкова власність. Звичайно, правові прорахунки Наполеона з прийняттями та даруваннями різних королівських титулів Європи, як наприклад, у випадку з Мюратом (нелегітимно проголошеним Королем Наполю), враховані міжнародним правом у Рішеннях Віденського Конгресу. Але через коронацію, яка була проведена за всіма правилами канонічною церквою та через визнання суверенними монархами Європи свого нового статусу, Наполеон отримав прерогативи суверена, яких позбувся тільки у 1815 році.

Незважаючи на те, що сам Наполеон І був позбавлений суверенітету, його нащадки, згідно черги наслідування, зберегли jus majеstatis стосовно титулу Імператора, що потім було використано французькими монархістами при реставрації Французької Імперії на чолі з Наполеоном ІІІ.

Якщо монархію змінює нова монархія, остання стає правовим нащадком першої, позбавляючи першу всіх прав. Виключенням є тільки узурпація Престолу низкородною особою. Якщо монархію змінює республіка, остання не стає правовим нащадком першої та не позбавляє монарха можливості на реставрацію Престолу у міжнародно-правовому полі, якщо такий монарх є титулярним монархом титулярних територій на цій землі.В разі, якщо монарх був позбавлений влади в результаті насильницьких дій, він може вимагати повної реституції порушених його майнових та немайнових прав. Його нащадки мають ті ж права на підставі jus sanguinis, але тільки ті нащадки, що наслідують згідно закону про престолонаслідування, який був виданим, затвердженим , або діяв за останнього монарха у цієї династії в бутті його Сувереном, тобто, до позбавлення реальної влади активного та пасивного законодавства, а саме активного jus gladii. Позбавлений суверенітету монарх не має юридичної можливості змінювати закон про престолонаслідування. Він може лише змінювати порядок головування у власному Монаршому Домі, що відрізняється від права на реставрацію та зайняття Престолу.

Елекція монарха з предендентів

Якщо хоча б маленька частина території певної республіканської держави у певних кордонах має легітимного (передбаченого законом про престолонаслідування) титулярного монарха, тобто, потенційного претендента на реституцію своїх порушених майнових та немайнових прав то у випадку зміни державного устрою такої країни на спадкову монархію єдиним легітимним претендентом на Престол всієї такої новоутвореної монархії, котрий буде, беззаперечно, визнаним всіма суверенними монархами як рівний, буде лише цей титулярний монарх. У разі, якщо така республіканська країна, що змінює державний устрій на спадкову монархію була збудована та теренах кількох суверенних монархій, при елекції нового монарха керується принципом незаперечності, який передбачений законами про престолонаслідування, що діяли у кожній з цих монархій до останнього дня їх суверенного існування. Пріоритет на зайняття Престолу у таких випадках надається найбезперечнішому з претендентів. Якщо всі вони мають однаковий рівень безперечності, пріоритет віддається володарю jus majestatis вищої кваліфікації (глоріфікаційна форма звернення). Якщо кваліфікація знатності претендентів рівна, можуть бути задіяні механізми публічного рішення цього питання шляхом загального голосування. Якщо монархію змінює нова монархія, остання стає правовим нащадком першої, позбавляючи першу всіх прав. Виключенням є тільки узурпація Престолу низкородною особою. Якщо монархію змінює республіка, остання не стає правовим нащадком першої та не позбавляє монарха можливості на реставрацію Престолу у міжнародно-правовому полі, якщо такий монарх є титулярним монархом титулярних територій на тій землі. В разі, якщо монарх був позбавлений влади у результаті насильницьких дій, він може вимагати повної реституції порушених його майнових та немайнових прав. Його нащадки мають ті ж права на підставі jus sanguinis, але тільки ті нащадки, що наслідують згідно закону про престолонаслідування, який був виданим, затвердженим або діяв за останнього монарха у цієї династії в бутті його Сувереном, тобто, до позбавлення реальної влади активного та пасивного законодавства, а саме- активного jus gladii. Позбавлений суверенітету монарх не має юридичної можливості змінювати закон про престолонаслідування. Він може лише змінювати порядок головування у власному Монаршому Домі, що відрізняється від права на реставрацію та зайняття Престолу.

Монархія і церква

Традиційно обов'язковою для Європи умовою легітимності монарха є акти коронації, миропомазання та інтронізації. Перші два акти будуть легітимними тільки у тому разі, коли їх проводить Канонічна Церква за всіма правилами та обрядами, за рішенням або дозволом вищої керівної ланки такої Церкви. Обов'язковою нормою таких актів має бути їх юридичне закріплення у державно-церковному правовому акті інтронізації. Після 1917 року на теренах колишнього СРСР існує така правова колізія, що Церква юридично відокремлена від Держави. Таким актом відокремлення , розпуском Синоду, як державної інституції та реставрацією інституту Патріархії, як самостійного, Ленін юридично позбавив Канонічну Православну Церкву можливості проведення легітимних актів коронації та миропомазання монархів на престол. Канонічна Православна Церква не є державним суб'єктом, таким чином не є частиною суверенного суб'єкта активного та пасивного законодавства у міжнародному праві, а є самостійною Церквою свого права. Відсутній необхідний для такого Акту союз Трону та Олтаря.

Таким чином, ця можливість є тільки в одної самостійної церкви у світі - Вселенської Апостольської Церкви (католицької), яка представлена у міжнародному праві своїм суверенним головою - Папою Римським, монархом Святішого Престолу та суверенної держави Ватикану.

Інші Церкви у Європі, які провадять такі акти, є державними Церквами суверенних монархій за їх Конституцією. Наприклад, в Сполученому Королівстві - англіканська, в Норвегії - лютеранська, та ін.

Гетьманат в міжнародному праві

У 1918 році Генерал Скоропадський за допомогою германських військ, а потім, переметнувшись, білогвардійців, проводячи активну антинаціональну проросійську політику, дорвався до влади та став фактичним диктатором центральної і східної України, ще й був проголошений "Гетьманом". Безперечно, нічого спільного з юридичним терміном Гетьман генерал Скоропадський не мав. Напевно, йому та його оточенню подобався красивий історичний термін. Гетьман (від німецького - hauptman):

1. тимчасовий правитель території - домініону, яка не має статусу спадкової монархії та знаходиться у васальній залежності від монархії-митрополії.

2. виборна посада, військовий начальник на час війни ,чи походу у Речі Посполитій та у козацьких військах.

Звичайно, так званий Гетьманат Скоропадського монархією не був і такою у міжнародному праві не визнається, а був однією з форм диктатури. Як ми вже говорили, обов'язковою умовою легітимності монархії є її визнання суверенними монархами як такої, та, згідно традиційного історичного права для християнських держав, проведення спеціального церемоніалу, пов'язаного з прийняттям таїнств. ГЕТЬМАНАТ НЕ Є І НЕ МОЖЕ БУТИ МОНАРХІЄЮ.

Спадковість влади в монархіях

З правової точки зору монархія наших часів передбачає династичність верховної влади. Щодо теократичних монархій, яких у Європі дві - Ватикан та Суверенний Мальтійський Орден, відмітимо, що вони, фактично є монархіями самого Бога, та земна влада в них передається електоральним шляхом вже майже більше тисячі років і це є їх традиційним правом. Згідно Канонічного Права, їх монархи - Папа Римський та Великий Магістр, відповідно, як вищі особи кліру Римо-Католицької Церкви, не мають права на одруження та не можуть мати дітей. Цим обумовлений виключно електоральний спосіб передачі влади.

Але нашим основним предметом розгляду є звичайні монархії.

У сучасному світі, де застосовуються норми міжнародного права , династичність верховної влади як спосіб неперервності, законності та незаперечності усуває політичну боротьбу за владу та гарантує стабільність у монархічній країні. Законному монархові непотрібно ошукувати своїх підданих, намагаючись вкрасти якомога більше, щоб забезпечити своїх дітей та онуків на безбідне життя десь на островах Карибського басейну. Це уділ республіканських тимчасових правителів. Монарх та його нащадки забезпечені та гарантовані на безбідне існування у власній державі назавжди, а красти в себе самого та своїх нащадків монарх не буде - ні до чого.

Норми сучасного міжнародного права абсолютно виключають можливість зайняття монархічного престолу самозванцями. Монархом не може бути хто завгодно та популярність і гроші тут нічого не вирішують. За наших часів, Монархом може стати лише повністю легітимний (передбачений законами про престолонаслідування) кровний нащадок-спадкоємець легітимного (повністю визнаного у встановленому порядку) суверенного правлячого монарха, тобто. такого, який володів прерогативами суверена у повному обсязі, користувався ними та був долучений до спеціальних церковних таїнств. Тільки він буде, беззаперечно, визнаний іншими суверенними монархами Європи і світу, а після цього, і іншими суверенними державами іншої форми правління.

Виходячи з цієї правової норми, вкрай рідкісні випадки зайняття престолів представниками корінних національностей. Наприклад, при відсутності легітимного претендента трон Болгарії був запропонований Принцу Фердинанду Саксен-Кобург і Готському - нащадку німецького суверенного монарха. Після прийняття ним належних таїнств, він був визнаний всіма суверенними монархами як Цар Болгарський. Таким же чином відбувалися встановлення монархій у Румунії - Трон зайняла німецька князівська династія Гогенцоллернів-Зігмарінгенів та Греції - скандинавська династія Ольденбургів-Глюксбургів.. Навіть найближчий та найвідоміший приклад - Російська Імперія. Після смерті Петра ІІ (онука Петра Великого), правляча династія Романових припинила своє фактичне існування, не лишивши жодного легітимного претендента на Престол. Трон зайняла німецька принцеса Анна-Йоганна, яка була суверенним монархом у своєму герцогстві та перебувала у родинних стосунках з Романовими. Коронувавшись під іменем Анни Іоанівни, вона була визнана всіма суверенними монархами Європи, як Самодержиця Всеросійська. Після її смерті, через 10 років правління, група незадоволених російських офіцерів, побоюючись коронації новим Імператором Герцога Йоганна-Антона Брауншвейзького, легітимного спадкоємця Трону Анни Іоанівни, шляхом озброєного державного перевороту приводить до влади позашлюбну незаконнонароджену дочку Петра Великого - Єлизавету Петрівну.

За тих часів ще не діяли норми сучасного міжнародного права та не було ще Віденського Конгресу, який саме вперше й розглянув подібні питання у правовому аспекті. Успішно узурпувавши владу, Єлизавета коронувалася та силою російської зброї змусила визнати себе легітимним сувереном. Але сам Бог, напевно, наказав її за це та за мучення неповинного юнака Герцога Йоганна-Антона. Вона лишилася бездітною. Усвідомлюючи те, що трон Російський може лишитися без самодержця, Єлизавета запрошує до Росії прусського німця Герцога Шлезвіг-Голштейн-Готторпського Карла-Пітера-Ульріха, який перебував у родинних стосунках з Романовими. Крім нього, Єлизавета запрошує до свого двору німку Принцесу Софію-Августу-Фрідеріку Анхальт-Цербстську у якості майбутньої дружини майбутнього Імператора. Так, Карл-Пітер-Ульріх, що надалі коронувався під іменем Петра ІІІ та Софія-Августа-Фрідеріка, яка прийняла ім'я Катерина та потім стане Російською Самодержицею Катериною ІІ Великою, народили сина, який і поклав початок новій формації Російських Імператорів. Павло І, який погано говорив російською мовою та не любив її, який мав одну шістнадцяту частину російської крові, користувався прізвищем Романов лише підкорюючись традиції. Але це ні в якому разі не робить його менш легітимним сувереном Росії. Всі нащадки Павла І від його сина Олександра мали все менше і менше російської крові. Микола ІІ, практично не мав такої ані краплі.. Незважаючи на німецько-датську кров, що текла у жилах Романових нової формації, це не могло завадити та не завадило їм бути головними росіянами та стати православними святими.

Таким чином, ми бачимо - національність не є питанням, щодо елекції монарха. Єдиним питанням може поставати тільки легітимність походження.

Відречення від престолу

Необхідно наголосити, що Акт Відречення від Престолу може бути виданий тільки суверенним монархом у стані jus gladii. Лише у такому випадку цей документ може мати силу Закону щодо престолозаміщення. У світі існує багато прикладів, коли республіканські уряди та узурпатори (див.далі), дорвавшись до влади шляхом насильницького позбавлення неї легітимних монархів, і вже після позбавлення таких суверенів jus gladii вимагали від них та їх нащадків "добровільно зректися прав на Трон". Нерідко подібні "акти відречення" республіки та узурпатори отримували. З правової точки зору, такі документи не мають ніякої юридичної сили. Більш того, ніякий документ про відмову від майнових та немайнових прав, якщо він був укладений під психологічним чи фізичним тиском, правовим інструментом не визнається і вважається недійсним. Таким чином, легітимні спадкоємці монарха, позбавленого суверенітету республікою або узурпатором шляхом насилля, не можуть позбутися своїх прав на зайняття родового престолу та обов'язків перед народом своєї спадкової держави, навіть, якщо таким нащадкам цього дуже хочеться. Жоден з їх актів про відречення від таких прав та обов'язків не може мати юридичної сили, бо вони не володіють jus gladii і щодо їх прав і обов'язків регламентуючим актом є Закони про престолонаслідування та нормативні акти, які діяли за останнього суверена у їх родині до останньої хвилини перебування його при jus gladii.

Зникнення правових наслідків Речі Посполитої

Щодо питання Речі Посполитої, наголосимо на тому, що Пруссія, Австрія та Росія припинили назавжди юридично-правове існування цього утворення і всі його наслідки, в тому числі і присвоєні шляхетські достоїнства. Так, від тієї пори було встановлено, що жоден дворянський титул, шляхетство і герб Речі Посполитої не буде прийматися та визнаватися, якщо такі не будуть затверджені відповідним чином з боку правлячих суверенів - монархів Пруссії, Австрії або Росії. Чим керувалися Катерина ІІ та Марія-Терезія абсолютно ясно і з юридичної і з фактичної точки зору. Нема монаршого двору - нема дворян. У 1772 році Ерцгерцогиня Марія-Терезія Габсбург своїм Декретом створила на територіях колишньої Речі Посполитої, які відійшли до Священної Римської Імперії, Королівство Галичини та Лодомерії, надавши цьому утворенню герб та Королівську Корону. Таким чином був утворений новий суб'єкт міжнародного права з власним законодавчим виборчим органом - ландтагом та головою держави - титул Короля Галичини та Лодомерії приймали всі Імператори Священної Римської Імперії (згодом Австрійської імперії та Австро-Угорщини) з родини Габсбургів. З часом Габсбурги приєднали до своїх володінь відвойовану в турків Буковину, надавши їй статусу та Корони Герцогства. Для адміністративного управління цими суб'єктами федерації Коронних земель Імперії призначався штатгальтер (генерал-губернатор). Ці суб'єкти міжнародного права територіально проіснували 146 років, аж до 1918 року і, як цікавий казус, не можуть припинити свого титулярного юридичного існування, навіть і за наших часів, що було обумовлено хаотичним приходом до влади у тих роках безлічі республіканських "халіфів на годину", які не стільки піклувалися про правові аспекти, скільки, своїми хваткими рученьками намагалися врятувати себе у владі. Саме Королівство Галичини та Лодомерії з Герцогством Буковинським й північно-східна частина Угорського Королівства (зараз Закарпаття) були останніми, визнаним у міжнародному праві утвореннями з юридичним статусом Монархії на територіях сучасної України. У наші часи ці території мають статус титулярної Монархії.

Ні Росія, ні румунський Король Міхай І Гогенцоллерн, що окупував частину Буковини, не надали титулярного статусу цим землям, ці землі не визнавались іншими державами як їх окремі титулярні території.Зараз з правової точки зору вони не мають безперечних немайнових спадкових прав на території України. Оперувати своїм jus majestatis сучасні Голштейн-Готторп-Романови не можуть, бо не мають його, а Міхай І , бо він не є осонвним у такому статусі для України . Але ж зараз все одно. Хоча б і мали такі права, вони не можуть не тільки конкурувати, навіть стояти поруч з Габсбургами ні в легітимності, ні в кваліфікації, ні в стародавності роду.

Стосовно тієї частини Речі Посполитої, яка відійшла Росії, Романови не були такими обачними, як Габсбурги, і не попіклувалися про надання цій частині Речі Посполитої спеціального статусу. Навпаки, образливо нарікши українців малоросами, російський імперський уряд пив кров та соки з своїх нових підданих. Коли на територіях, що відійшли Габсбургам, майже одразу в 1781 -1785 роках було відмінене кріпосне право,то на територіях, що відішли Росії, ще 80 років українських селян тримали за товар. Замість надання українським землям Корони та самоврядування, Російські Імператори створили Малоросійську Колегію, не стільки керівний, скільки фіскальний та каральний орган. З правової точки зору, Російська Імператорська фамілія, безперечно, була законним володарем, але ненадання спеціального статусу здобутим українським землям - серйозний прорахунок Росії.

Сучасний правовий стан Російської монархії

У теперішній час легітимних претендентів на реставрацію та заняття Російського Імператорського Престолу в його кордонах до лютого 1917 року немає, хоча нащадків у династії Шлезвіг-Голштейн-Готторпів-Романових чимало. Що ж сталося? Все просто. Престолонаслідування у Російської Імперії особами жіночої статі ще з часів Павла І було небажане. Олександр ІІІ зробив ще більш жорсткішим Закон про престолозаміщення, повністю заборонивши наслідування для всіх нащадків від морганатичних (нерівнородних) шлюбів і шлюбів, що не відповідають Законам Імператорського Дому. Останній суверенний монарх у Російській Імперії Микола ІІ затвердив всі положення стосовно престолонаслідування та вони діяли до позбавлення його jus gladii.Таким чином, юридично діють вони й зараз і ніхто не може їх змінити та відмінити. Так, звичайно, є нащадки - Князь Микола Романов, Княгиня Марія Володимирівна (онучка Князя Імператорської крові Кирила, який незаконно самопроголосив себе Російським Імператором) та деякі інші. Всі вони не мають і ніколи не зможуть отримати право на реставрацію Престолу в кордонах до лютого 1917 року, бо закон є закон. Усі монархи світу з великою натяжкою визнають дочку Володимира Кириловича від морганатичного шлюбу з Княгинею Леонідою Багратіді-Мухранською - Марію Володимирівну, Старшою (не Головою) в Монаршій Фамілії Шлезвіг-Голштейн-Готторпів-Романових. Вона ні в якому разі не є спадкоємицею престолу Росії, незважаючи на те, що її батько Володимир Кирилович неодноразово намагався видавати різні маніфести, проголошуючи зміни в законах престолонаслідування Російської Імперії. Юридичної сили такі акти не мали, бо Володимир Кирилович не володів jus gladii. Більш того, він сам був нащадком від незаконного шлюбу Кирила Романова з Принцесою Вікторією-Мелітою (див.Готський Альманах 1939 р). Що стосується Князів Багратіді, то вони не відносяться ні до суверенних, ні до медіатизованих Монарших Домів, бо у 1814 році (Віденський Конгрес) вони були лише простими титулованими дворянами Російської Імперії. Саме тому шлюб Володимира Кириловича з Леонідою Багратіді-Мухранською є морганатичним і потомство від нього ніяких монарших прав не має. Всі розмови про походження Багратіді від середньовічних Грузинських Царів з правової точки зору є пустим місцем. Закон про престолозаміщення може змінити лише суверен, а останнім сувереном Росії був Микола ІІ. Як здається, Марії Володимирівні не варто сильно за це переживати. ЇЇ законний чоловік - один з нащадків Імператора Германії та Короля Прусії Вільгельма Другого Гогенцоллерна, і в них є дуже знатний син - Георг (Гогенцоллерн-Шлезвіг-Голштейн-Готторп-Романов-Макленбург-Шверинський-Багратіон-Мухранський). Давайте на хвилину віртуально припустимо таке, що саме Георг є єдиним легітимним спадкоємцем Вільгельма ІІ (що, нажаль, не так). І ось Георг, як титулярний монарх безперечної титулярної монархії володіє правом на реставрацію вотчини своїх предків - Прусського Королівства десь у межах Калінінградської області, при чому, використовуючи наявність такого подарунку долі, як ця область у складі Росії в її непорушних кордонах, ставити питання про встановлення Російського Престолу на території всієї Російської Федерації в сучасних кордонах та обіймання його єдиним можливим претендентом, який має jus majеstatis, тобто їм самим. Справа ось у чому: Росія є суверенною державою в певних кордонах, при чому, Калінінградська область входить до складу цієї держави. А Калінінградська область і є законною частиною того самого Прусського Королівства (яке зараз є титулярним), право на реставрацію престолу котрого Великий Князь Георг і має (за нашим припущенням). Таким чином, спадкоємець Прусського Престолу є єдиною особою для сучасної Росії, яка, за jus sanguinis володіє jus majеstatis. Так, у разі прийняття рішення про зміну державного устрою в Росії на спадкову монархію, єдиним легітимним претендентом на Російський Престол може бути лише спадкоємець Прусського Престолу Великий Князь Георг, який, ще до того (за нашим припущенням) є головою Германської Імператорської Родини Гогенцоллернів. Але, це стосується тільки Росії в її певних визнаних кордонах на момент прийняття рішення про зміну державного устрою. Нажаль, насправді не Георг є таким можливим легітимним претендентом. Їм є Принц Георг Фрідріх Гогенцоллерн, 1976 р. н., Титулярний Германський Імператор та Титулярний Король Прусії.

Безперечно, трагедія династії Романових - тяжкий удар для Росії. Але, не все ще втрачене. Принц Георг Фрідріх Гогенцоллерн - чудовий вихід. А якщо, він вже у бутті сувереном надумає видати новий Закон про престолозаміщення і зректися на користь представника грузинської гілки Гогенцоллернів - Георга(сина Марії Володимирівни), це буде легітимний акт.

Сучасний правовий стан монархії в Україні

Єдиним можливим і безперечним претендентом на майбутній престол Соборної України є Імператорський і Королівський Дім Габсбургів. Обачний і прославлений Імператор Священної Римської Імперії Карл VI Габсбург передбачив майбутнє своєї династії. Він видав Закон про престолозаміщення - "Прагматичну санкцію", яка назавжди вирішила питання наслідування. Всі нащадки дочки Карла VI - Марії-Терезії, незалежно від статі і статусу шлюбу, мають право на престолозаміщення. Всі члени Дому Габсбургів, які носять титул "Ерцгерцог", або "Ерцгерцогиня" моють право на наслідування прерогатив суверена за чергою. Нарешті Україні хоч в чомусь підластило, ще й настільки! Титуловані особи вищого монархічного рівня визнані у міжнародному праві - Ерцгерцоги Отто Карл і Георг Габсбурги. Син та онуки, відповідно, останнього правлячого Імператора Австро-Угорщини Карла І Габсбурга. При чому, Отто Габсбург - творець единої Європи, голова Пан-Європейського Союзу та найстаріший член Європарламенту і має серед великої кількості інших титулів ще й титул Короля Галичини і Лодомерії та Герцога Буковини.