"ФАКТИЧНО САМІ":
Трохи про Ірену Карпу

Про творчість Ірени Карпи навряд чи можливо писати в звичному стилі :"народилося там-то, почала співати тоді-то, записала стільки-то таких-то альбомів". Писати про неї можна лише у контексті емоцій, що Ірена викликає (чи швидше провокує).

Сприйняття чи то її літературного доробку, чи то пісень гурту "Фактично самі" завжди супроводжується бурхливими емоціями. Або різко негативними (яких більшість), або різко позитивними. Певно, що Ірена є найбільш контраверсійною та провокативною фігурою нашого мистецького життя.

Тому навряд чи можна найближчим часом сподіватись на те, що її пісні з'являться на вершинах наших сахаринових хіт-парадів. Ще менш ймовірно те, що її літературні твори коли-небудь вивчатимуть у рамках шкільних програм з літератури. Проте саме така провокативність і епатаж роблять її чи не єдиним цікавим явищем вітчизняного сонного і нецікавого мисецього "житія". "Житія" складеного в основному з різного штибу зразків "псевдосакральної агіографії". "Житія" стовпів українського рок-н-ролу, застиглих у просмерділій нафталіном мелодиці 70-80х років, і ще більш огидних зірок українського попсу, славних продовжувачів традицій "заслужено-народної", орденоносної совєтської естради. Житія живих класиків і посткласиків української літератури, що насолоджуються уявними лаврами і реальними постаментами, спорудженими з центнерів спаскудженого ними паперу.

Справді, важко уявити Карпу у ролі безбарвного ерзацу "рок-альтернативи", яку самовіддано виконують різноманітні "Мертві зайці" та "Королівські півні". Ще важче уявити її на місці мармеладового плагіатора, що корчить з себе Джима Морісона перед огрядними товстосумами у палаці "Україна". Про солодкотілих пластмасових естрадних "дєвочєк" я вже не кажу.

Важко її уявити і такою, що органічно вписується у снобістську тусовку наших літераторів, які продукують свої твори задля принесення морального і фізичного задоволеня один-однму.

Карпа цікава саме як заперечення. Як провокація. Як епатаж. Адже її твори провокують головну ознаку життя - емоції. І не так важливо - позитивні вони чи негативні. Можливо вона мені й не подобається - ні як співачка, ні як літераторка. Зрештою я можу її не сприймати взагалі. Однак я захоплююсь нею, як провокаторкою живих, не штучних емоцій. Саме ця провокація робить її схожою на інших руйнівників наших мистецьких традицій. Мабуть найбільше на Михайла Семенка. Перший український футурист у своєму тотальному заперечені, можливо сам того не знаючи, нагадував давніх єретиків-хіліастів. Тотальне знищення "царства свтіту цього" і всіх його проявів починалося для нього у царині естетики. Там само починався для нього і світ "космічного комунізму".

І хоча хіліасти отримали своє заслужене містце на смітнику історії ідей. Але саме у дискусіх з ними з'явились чи не найцікавіші витвори людської думки.

Не знано звідки, але той гіпересхатологічний пафос місцями проявляється і у Карпи. Як написано на обкалдинці одного з альбомів "Фактично самих" : "хотілося написати музику світлу і легку так щоб страждання світу цього долинули до господа нашого і скінчився вік князя темряви і настав новий вік де правитиме добрий пастир і хижаки їстимуть траву і злаки і москаль не піде війною на сусіда а визнаватиме себе рівним донести цю вістку добра до сильних світу цього завдання нашого покоління тих хто поховав рок-музику вбий у собі рокера стань на дорогу нового житя хай не буде того всього на світанку нової ери".

Зрештою то все, що я хотів написати про Карпу. Якщо хочете дізнатись про неї щось більше заглянте на її сайт actuallyalone.iuma.com. Або знайдіть десь в продажу часопис "Четвер" № 19/20 (vol.1). Або купіть десь диск "Фактично самих". Хоча б для того, щоб потім з роздратуванням викинути його через вікно…