ФЕНОМЕН ТРИПІЛЬСЬКО-КУКУТЕНЬСЬКОЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОЇ СПІЛЬНОСТІ. ЕТНІЧНІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ

Фрагмент з книги "Етнічна історія давньої України". - П.П.Толочко, Д.Н.Козак, О.П.Моця, В.Ю.Мурзін, В.В.Отрощенко, С.П.Сегеда. - К.,2000.

Доба енеоліту (мідно-кам'яного віку) тривала в Україні біля 1500 років (кінець V — початок III тис. до н. е.). Вона співпадає з пізньоатлантичною фазою голоцену, коли склалися оптимально сприятливі умови для життя людей поміж Дунаєм та Доном. Нова епоха остаточно закріпила перемогу відтворюючих форм господарства над привласнюючими. Впровадження металевих (мідних) знарядь праці значно розширило технічні можливості людини. Мідь у зливках та готових виробах надходила до меж сучасної України. Вона мала велику цінність, стаючи універсальним еквівалентом обміну. Виразнішою стає господарча спеціалізація різних природно-кліматичних зон: скотарство у степовій смузі, землеробство в лісостепу, мисливство та рибальство у Поліссі.

Розвиток та поглиблення землеробських традицій в Україні беззастережно пов'язується з господарчою діяльністю племен трипільської культури. Історія її появи, розквіту та зникнення складає каркас і головний зміст енеоліту України. Осмислення ролі інших культур цієї доби відбувається у контексті їх більших чи менших зв'язків із Трипіллям. Ретельно розроблена відносна й абсолютна хронологія трипільської культури (О. О. Кандиба-Ольжич, Т. С. Пассек) є еталонною для енеоліту загалом. Трипільське домобудівництво вражає своєю масштабністю, а кераміка та дрібна пластика — художньою досконалістю й естетичною довершеністю. Ця культура ніби випередила свій час і тому має бути розглянута й оцінена як феномен.

Пам'ятки трипільської культури почали досліджуватися польськими археологами в Прикарпатті у II половині XIX ст. У 1893 р. В. В. Хвойка провів розкопки поселення «неолітичної доби» на вул. Кирилівській у Києві, а згодом дослідив ще низку аналогічних пам'яток на Київщині, зокрема й поблизу с. Трипілля. Доповідь щодо виділення трипільської культури була зроблена В. В. Хвойкою на XI археологічному з'їзді в Києві у 1899 р. На 10 років раніше поблизу м. Ясси в Румунії було відкрите поселення Кукутені, а згодом виділена кукутенська культура, аналогічна трипільській. З часом науковці об'єднали ці два явища в культурно-історичну спільність Трипілля-Кукутені.

Походження цієї спільності пов'язане з регіоном румунського Прикарпаття, де вона сформувалася у V тис. до н. е. на генетичній основі культури Боян, за участі сусідніх неолітичних культур Карпатського басейну та Прикарпаття. Згодом ранньокукутенські племена перетинають р. Прут і заселяють Прутсько-Дністровське межиріччя, досягаючи сучасної України. Тут, у контакті з носіями неолітичної буго-дністровської культури, формується ранньотрипільська культура, або ж Трипілля А (4000—3600 рр. до н. е.)[17]. Нині р. Дністер є умовним кордоном поміж культурами Кукутені та Трипілля. Далі трипільські племена заселяють Дністро-Бузьке межиріччя, а на середньому етапі (Трипілля В — 3600—3100 р. до н. е.) виходять на правий берег Дніпра на ділянці Канів — Трипілля. Максимального поширення трипільська культура досягає на етапі С (3100—2500 р. до н. е.)[18], коли її носії перетинають в районі м. Києва р. Дніпро й залюднюють пониззя р. Десни на сході. На заході вони заселяють Волинь, а на півдні виходять до Чорного моря в межах сучасної Одеської області. Наприкінці свого тривалого розвитку Трипілля розпалося на п'ять окремих культур (софіївську, городсько-касперівську, західноволинську, вихватинську, усатівську), які загадково зникають, не полишаючи по собі переконливих ліній розвитку.

Високий, у праісторичних вимірах, рівень розвитку трипільської культури породив фантастичні у своїй основі уявлення щодо праукра-їнської цивілізації [19]. Вони посилилися у зв'язку з відкриттям у 60—70 рр. поселень-гігантів на Черкащині [20], площею 200—450 га, на якій споруджувалося до 3000 жител і проживало 10—15 тис. осіб. Виникла дискусія: чи не були ці грандіозні скупчення жител найдавнішими містами? Відповідь, зрештою, є негативною, оскільки не вдалося виявити спеціалізованих адміністративних та культових об'єктів. Та й вік цих гігантів виявився напрочуд швидкоплинним — 70—100 років. По тому, мешканці полишали поселення, завбачливо спаливши усі тисячі житлових споруд. Деякі дослідники вживають до поселень-гігантів термін «протоміста» [21]. Реально ж за рівнем соціально-економічного розвитку трипільське суспільство лишалося первісним. Землеробство та скотарство ще не давали стабільного надлишку продукції, необхідного для утримання адміністративного апарату. Знаряддя праці продовжували виготовлятися з каменю, кістки та дерева, а мідні вироби лишалися надто дорогими для масового вжитку й малоефективними.

Рис. 6. Трипільська культура за часів розквіту та її сусіди.
1 — трипільська культура раннього етапу, 2 — трипільська культура початку середнього етапу ( А — район формування культури, Б — верхньодністровська група, В — середньобузька група, Г — східний ареал культури) , 3 — культура Болград-Алдень, 4 — культура буго-дністровська, 5 — скелянська культура середньостогівської спільності).

Рис. 7. Поселення трипільської культури Коломийщина І на Київщині (реконструкція Т. С. Пассек).

Транспортні засоби складалися з волокуш та запряжених волами саней в усі пори року. Екстенсивний характер землеробства виснажував землю, нищив ліси й змушував населення переселятися на ще незаймані землі, яких ставало дедалі менше. Розпорошення носіїв трипільської культури на виснаженій землі стало однією з об'єктивних причин її загибелі [22].

Наукою сформульовані три універсальні ознаки державності й цивілізації: наявність міст, писемності та гончарного круга. Трипілля ж вийшло на рівень протоміст (?), гончарських печей та знакової системи [23], тобто зупинилися десь на підході до цивілізації. Тут можна було б поставити крапку, коли б не нав'язливі спроби деяких науковців з літературним ухилом і просто літераторів накинути Трипіллю державність, зробити з блискучої, але первісної за сукупністю ознак культури такий собі локомотив світової історії.

Рис. 8. Двоповерхове житло трипільської культури з Тимкового ( реконструкція Н. Б. Бурдо ).

По-своєму витлумачивши тези Ю. О. Шилова [24], письменник С. П. Плачинда твердить від імені «незалежних істориків та краєзнавців нової формації»: «Вперше Україна як держава постала в ран-ньотрипільській Оратті початку V тис. до н. е.», а далі закликає «активніше готуватися до семитисячоліття української державності у 2000 році» [25]. Тут можна простежити технологію творення міфу про українсько-трипільську державність. Варто лише порівняти тексти згаданих авторів. Ю. О. Шилов ліпить Аратту з позицій етнічного росіянина-інтернаціоналіста, наголошуючи на євразійській системі зв'язків у цій «державі». С. П. Плачинда, як свідомий українець, прибирає вже з Оратти інтернаціоналізм та євразійськість і наголошує лише на ідеї української державності. Ю. О. Шилов пише, що Аратта, як держава, сформувалася в Подунав'ї, куди впродовж VI — першої половини V тис. до н. е. переміщується центр індоєвропейської спільності. Отже, держава не українська, а індоєвропейська й виникла поза межами України. С. П. Плачинда бере з цього пасажу лише цифри, механічно переносячи їх до Наддніпрянщини, куди, за Ю. О. Шиловим, лише згодом пересувається центр індоєвропейської Аратти.

Насправді ж історична Аратта не має ніякого стосунку до наших земель. Така держава справді згадана в клинописних текстах Месопотамії часів Саргона Аккадського (кінець III тис. до н. е.). Вона розташовувалась далеко на схід від Месопотамії, ближче до Індії [26]. Нещодавно московський історик О. Кіфішин «вичитав» слово «Аратта» на глиняній табличці з малюнками культури Кереш з Подунав'я [27]. Це прочитання не підтримали філологи, проте Ю. О. Шилов поспішив скористатися сумнівним джерелом. У підсумку народився черговий псевдонауковий міф. Ось як оцінив його німецький дослідник Б. Брентьєс: «Запропонований том [28]... має трагічний аспект. В нього вкладена, очевидно, робота та життя автора і багато фантазій об'єдналися в основну помилкову тезу, яка стверджує, що Аратта, відома з шумерської міфологічної літератури, є Північне Причорномор'я і прабатьківщина аріїв» [29].

Таким чином, тема державності Трипілля є вичерпаною. Набагато активніше дискутується проблема можливої етнічної належності носіїв трипільської культури. За 100 років обговорення з цього приводу висловилися десятки поважних науковців різного фаху. В. В. Хвойка називав її «давньоарійською», Е. фон Штерн — догрецькою, фракійською у своїй основі. Комплексний підхід до цієї проблеми продемонстрував М. С. Грушевський ще тоді, коли джерелом до вивчення Трипілля правили «...лише кілька відокремлених гнізд, більш менш припадкове викритих, переважно лихо розсліджених і лихо описаних» [30]. Залучивши матеріали порівняльної лінгвістики, антропології, етнології, історик доходить висновку, що трипільська культура відповідає добі індоєвропейської мовної спільності, перед її розрізненням на окремі мовні групи. Адже ця спільність, да даними лінгвістів, проживала в умовах неоліту, а з металів знала тільки мідь. Водночас виразно скотарський ухил господарства індоєвропейців не дозволив М. С. Грушевському прямо ототожнити носіїв трипільської культури з індоєвропейцями [31]. Вважаючи гіпотезу самостійності (автохтонності) Трипілля, висунуту Ед. Мейером, «мало правдоподібною», М. С. Грушевський, як і Хв. Вовк, схилявся до передньосхідних, аж до Месопотамії, витоків цієї культури.

Після визвольних змагань 1917—1921 рр. серед українських археологів, особливо на вигнанні, вимальовується тенденція вписати трипільську культуру в контекст етнічної історії України. Це була швидше емоційна реакція на невдалу спробу відновлення української державності у повному обсязі, ніж осягнення принципово нової фактологічної бази. Такий підхід не був позбавлений концептуальної логіки: «Гадаємо, що історія України починається з палеоліту ..., що всі послідовні великі культури на Україні являють собою етапи формування та розвитку українського народу аж до нинішнього часу» [32]. Але ж чи всі щаблі цієї історії були українськими?

В. М. Щербаківський твердив, що слов'яни-українці жили в Україні від доби неоліту [33]. Проте навряд чи міг він зарахувати до їх числа трипільців, які «...створили тут, на Україні, ... громадянство малоазійсько-еламського типу...» [34]. Н. Полонська-Василенко не заперечує спроб пов'язати трипільців з українським народом, проте вже на наступній сторінці своєї книги згадує інший загадковий народ, який близько III тис. до н. е. з'явився на теренах Європи й «... опанував усю ту територію, де розгорталася трипільська культура» [35].

З наведених цитат видно, що спроби прив'язати Трипілля до України в етногенетичному плані наштовхуються на спротив власне трипільського матеріалу, чужорідного за своїм походженням. Для фахівців прихід і зникнення Трипілля є проблемою, а не заковикою, яку можна й не брати до уваги, лаштуючи етногенетичні ланцюжки. Надалі дискусія щодо етнічної належності населення трипільської культури велася в межах окреслених вище точок зору. В. М. Даниленко, здається, був останнім, хто захищав гіпотезу автохтонності Трипілля, ви-водячи його з неолітичної буго-дністровської культури [36]. Б. О. Рибаков не виключав причетності трипільців до індоіранської гілки індоєвропейців, припускаючи, що певна частка носіїв цієї культури стала субстратом для праслов'ян [37]. Д. Я. Телегін активно обстоює фракійську етнічну належність трипільців, мотивуючи свою позицію співпадан-ням ареалів Трипілля й фракійської гідронімії [38]. Зазначимо лише, що на останню претендують також іще декілька культур з наступних періодів праісторії.

Останнім часом переважає погляд на трипільську культуру як на неіндоєвропейську взагалі. Такому поворотові сприяли дослідження М. Гімбутас, яка наочно співставила комплекси матеріальної та духовної культур ранніх осілих землеробів та мобільних скотарів. Ознаки ін-доєвропейськості виявили останні, а трипільці належать до перших [39]. Втім, припускається можливість індоєвропеїзації для найпізніших локальних груп (культур) трипільського населення, входження їх до праслов'янського субстрату.

Поступово накопичується антропологічний матеріал для характеристики трипільської людності. На жаль, знахідки раннього та середнього періодів репрезентовані лише поодинокими похованнями. Серійні матеріали походять з низки пізньотрипільських могильників. Вони засвідчують неоднорідність антропологічного типу населення в межах варіантів європеоїдної раси. Переважає середземноморський тип, а традиційний для теренів України протоєвропейський становить меншість [40]. Показово, що протоєвропейці переважають у прикордонних могильниках (Чапаївка, Усатове) та серед жіночих серій (Вихватинці на Дністрі).

Узагальнюючи результати етнокультурних спостережень, доходимо висновку, що трипільське населення було прийшлим в Україні. М. С. Грушевський, згадуючи попередників слов'янських народів, розподіляє їх на предків та асиміляторів [41]. У носіях трипільської культури раннього та середнього періодів слід вбачати асиміляторів. Лише на пізньому етапі розвитку якась натуралізована частина трипільців долучилася до категорії предків. Ось це й є та тонесенька гіпотетична ниточка, що зв'язувала Трипілля з праслов'янами, а отже і з українцями. Слід також пам'ятати, що між останніми трипільцями й першими історичними слов'янами пролягла безодня часу (понад 3 тис. років), яка вмістила практично всю історію стародавнього світу. Трипілля зникло ще на зорі цієї історії, ще до будівництва перших пірамід.

Є ще галерея пластичних образів трипільців — тисячі жіночих і десятки чоловічих статуеток. Реалістичніші з них відтворюють обличчя людей Сходу, підтверджуючи висновки антропологів щодо переважання середземноморського та вірменоїдного типів, довгоголових чи круглоголових, але неодмінно з великими горбатими носами [42] — далекі посланці з Близького Сходу.

ЛІТЕРАТУРА

17 - Збенович В. Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины.— К., 1989.— С. 180—183, рис. 85.
18 - Давня історія України,— Т. 1.— С. 236—237. Використання каліброваних радіовуглецевих дат дозволяє розширити й подавнити діапазон розвитку трипільської культури (V — поч. III тис. до н. е.). Див.: Бурдо Н. Б., Віденко М. Ю. Основи хронології Трипілля-Куку-тені // Археологія.— 1998.— № 2.— С. 17—29.
19 - Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє // Розповіді про Трипілля.— Нью-Йорк, 1978.
20 - Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культури на Украине // Тезисы докладов.— Тальянки, 1990.— 222 с.
21 - Шмаглій М. М., Віденко М. Ю. Трипільські протоміста // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 52—63.
22 - Круц, В. О. Питання демографії трипільської культури // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 30—36.
23 - Ткачук Т. М. Знакова система трипільської культури // Археологія.— 1993.— № 3.— С. 91—100.
24 - Шилов Ю. Аратта — держава трипільців // Русь Київська.— Січень-березень 1994.— С. 13.
25 - Плачинда С. Коли постала держава Україна // Столиця.— 1998.— № 12 (57).— С. 10.
26 - Віденко М. Ю. У пошуках держави Аратти // Археологія.— 1995.— № 2.— С. 104—118.
27 - Кифишин А. Г. Геноструктура догреческого й древнегреческого мифа // Образ. Смысл в античной культуре.— М., 1990.— С. 31.
28 - Мається на увазі: Шилов Ю. А. Прародина ариев.— К., 1995.
29 - Brentjes В. Reviews: Ju. Shilov, Prarodina Аriev, istorija, obrjady, i mify / / Сеntral Аsiatic Journal.— 1998.— 42/1.— 8. 161.
30 - Грушевський М. Історія України-Руси.— К., 1913.— Т. 1.— С. 46.
31 - Там само.— С. 32—63.
32 - Міллер М. О. Студії з ранньої історії Приозів'я. Український морський інститут.— Женева, 1946.— С. 15.
33 - Щербаківський В. Формація української нації.— Подебради, 1937.
34 - Щербаківський В. Етнографічний тип українця.— Прага, 1941.
35 - Полонська-Василенко Н. Історія України.— К., 1992.— Т. 1.— С. 53—55.
36 - Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї.— К., 1974.
37 - Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.— М., 1981.— С. 212
38 - Телегін Д. Я. Про роль носіїв неолітичних культур дніпродвінського регіону в етногенетичних процесах: балти іслов'яни // Археологія.— 1996.— № 1.— С. 35—36, рис. 3.
39 - Gimbutas М. Рroto-Indoeuropean Culture: the Kurgan Culture during 5, 4 and 3th millenia B. C. // Indo-Europe and Indoeuropeans.— , 1970.— Р. 155—197.
40 - Давня історія України.— Т. 1.— С. 374—377, рис. 152.
41 - Грушевський М. Зазн. праця.— Т. 1.— С. 60.
42 - Мовша Т. Г. Нові дані про антропоморфну реалістичну пластику Трипілля // Археологія.— 1973.— 11.— С. 3—21.

(recult.by.ru/docs/eidu/eidu_02.htm)