МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
АВАНГАРДУ І ТРАДИЦІЇ
GALL'ART

Мілан Кундера

Трагедія Центральної Европи

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

Суперечності Европи, яку я називаю Центральною, допомагають нам розуміти, чому за останніх 35 років драма Европи була сконцентрована там: велике угорське повстання 1956 p та кривава різанина, що сталася після цього; Празька весна та окупація Чехо-Словаччини в 1968 p.; польські заворушення 1956, 1968, 1970 та останніх років. Кожне з них окремо користувалося підтримкою майже всього населення. І в усіх випадках жоден з місцевих режимів не зміг би захистити себе більше трьох годин без підтримки Совєтського Союзу. Сказавши це, ми вже не можемо вже вважати, що те, що сталося в Празі або Варшаві, є драмою Східної Европи, радянського блоку, комунізму; то драма Заходу – того самого Заходу, який, обкрадений і переміщений, усе ж таки наполягає на тому, що він захищає свою ідентичність.

Ідентичність народу, ідентичність цивілізації відбито та сконцентровано в тому. що створив розум, в тому, що відоме як “культура”. Якщо цій ідентичності загрожує відмирання, культурне життя стає відповідно інтенсивнішим, аж поки сама культура не стає живою вартістю, навколо якої збираються люди. Ось чому в кожному з заворушень Центральної Европи колективна культурна пам’ять та сучасні творчі намагання взяли на себе таку велику і вирішальну роль – значно більш й набагато вирішальнішу, ніж у будь-якому иншому европейському масовому потрясінні.

У Центральній Европі, на східному кордоні Заходу, кожний народ був особливо чутливий до загрози від російської могутности. Причому не лише поляки Франтішек Палацький, великий історик і найвидатніший чеський політичний діяч XIX сторіччя, написав 1848 p знаменитий лист революційному парламентові Франкфурту, в якому виправдовував подальше існування Габсбурзької імперії як єдино можливого бастіону супроти Роси, “цієї держави, яка, вже сьогодні, досягнувши величезних розмірів, збільшує свою силу поза можливості будь-якої західної країни”. Палацький попередив проти імперіалістичних амбіцій Росії: вона намагалася стати “світовою монархією”, вона шукала світового панування. “Російська всесвітня монархія, – писав Палацький, – була б неймовірно величезною загрозою, незмірною та безмежною катастрофою”.

Палацький уважав, що Центральна Европа повинна бути сім’єю рівноправних націй, кожна з яких, поважаючи инші нації, забезпечивши собі надійне існування під захистом сильної, об’єднаної держави, могла б також плекати свою індивідуальність. І ця мрія, хоч ніколи повністю не здійснена, залишила за собою глибокі сліди та впливи. Центральна Европа палко бажала бути сконденсованим варіантом самої Европи в усьому своєму культурному розмаїтті – мала суперевропейська Европа, зменшена модель Европи, що була б складена з держав, створених за одним правилом найбільша різноманітність у межах найменшого простору. Як могла Центральна Европа не бути заляканою, зіткнувшись з Росією, заснованою за протилежним принципом найменша різноманітність у межах найбільшого простору?

І дійсно, ніщо не могло бути таким чужим Центральній Европі та її пристрасті до різноманітности, як Росія одноманітна маса, що все уніфікує та централізує, сповнена рішучости перетворити всі народи своєї імперії (українців, білорусів, вірменів, латишів, литовців та инших) в єдиний російський народ (або, як звичайно висловлюються в цьому столітті узагальненої словесної містифікації, в “єдиний совєтський народ”).

Але чи не є мій підхід у протиставленні Росії та західної цивілізації занадто абсолютний? Чи Европа, хоч і поділена на Схід і Захід, все ще єдина одиниця, базована на стародавньому грецькому та юдео-християнському мисленні?

Безсумнівно. Упродовж усього XIX сторіччя Росія, приваблена Европою, все ближче й ближче тягнулася до неї. І зачарування було взаємне. Рільке стверджував, що Росія була його духовною батьківщиною, і ніхто не уникнув впливу великих російських романів, що залишаються невід’ємною частиною загальноевропейської культурної спадщини.

Так, це правда, заручини на тлі культури між двома Европами залишаються величним і незабутнім спогадом. Але не менш правдивим є й те, що російський комунізм енерґійно відживив стару антизахідну одержимість Роси, брутально спрямувавши її проти Европи.

Росія не є моїм фахом, і я не маю бажання блукати серед її величезних складностей, з якими я не дуже обізнаний. Я просто хочу ще раз наголосити на східному кордоні цивілізації – більше, ніж деінде – на Росію дивляться не просто як на ще одну европейську державу, але як на окрему цивілізацію, як на иншу цивілізацію.

Центральна Европа як родина малих народів має свою власну візію світу, візію, базовану на глибокому недовір’ї до історії. Історія, ця богиня Гегеля та Маркса, це втілення рації, що судить нашу долю, це історія завойовників. Народи Центральної Европи – не завойовники. Їх неможливо відокремити від европейської історії, вони не можуть існувати поза нею, але вони репрезентують хибний бік історії, вони – її жертви та невдахи. Джерелом їхньої культури, їхньої мудрости, “несерйозного духу”, що насміхається над величчю та славою, є цей незаплямований погляд на історію. “Не забувайте, що тільки опираючись історії як такій, ми можемо протиставитися історії нашого дня”. Я б не бажав нічого кращого, як вигравіювати цей вислів Ґомбровіча над вхідними воротами до Центральної Европи.

Отже, саме в цій смузі малих націй, які “ще не загинули”, вразливість Европи, вразливість усієї Европи, була найпомітніша раніше, ніж деінде. Фактично в нашому сучасному світі, де влада має тенденцію до все більшої концентрації в руках нечисленних великих держав, всі европейські країни ризикують стати малими народами, розділивши долю центральноевропейських народів. Під тим оглядом доля центральної Европи передує долі Европи в цілому, і її культура набуває величезної актуальности.



 

GALL'ART
Авторский проект Ивана Пелыпышака
та Олега Гуцуляка
2004