МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
АВАНГАРДУ І ТРАДИЦІЇ
GALL'ART

Віктор Горобець

"ЗАЛІЗНА МАСКА" З РОДУ МАЗЕП-КАЛЕДИНСЬКИХ

Історія людської цивілізації вельми багата на приклади стрімкого падіння з найвищих висот влади і слави у провалля безсилля і забуття. Навіть представники найаристократичніших родин, саме походження яких, здавалось би, повинно було гарантувати їм довіку владу, багатство й пошану оточуючих, за злою іронією долі часто-густо завершували свій земний шлях у повній невідомості, серед холодного каміння каземату чи дрімучих лісів заслання.

Так склалося, що це випало на долю й представника відомої української родини Мазеп-Калединських, небіж гетьмана Івана Мазепи, Андрія Войнаровського. Того самого Войнаровського, котрого всесильний дядько готував до найвищої місії — вперше в українській історії без будь-яких гетьманських виборів успадкувати від нього владу, започаткувавши тим самим нову правлячу династію в Європі.

Готуючи Андрія до цього відповідального завдання, Іван Степанович передусім створив йому умови для здобуття блискучої європейської освіти, спочатку в Києво-Могилянській академії, а згодом у кращих німецьких університетах. Досвідчені вихователі прищепили юнакові витончені манери та надали аристократичного лоску. Аби Войнаровський користувався підтримкою російських придворних кіл, пронирливий дядько намагався навіть засватати за свого небожа сестру царського фаворита Олександра Меншикова. Ту саму, котру «світлійший князь» збирався видати заміж не за кого-небудь, а за Петра І! Мабуть, через це Меншиков і не поспішав породичатися з українським гетьманом.

Вочевидь, Андрій не вельми переймався відмовою князя. Адже звиклого до європейських манер молодого шляхтича більше вабили жінки на кшталт тієї, котру він, подорожуючи Європою, зустрів у Дрездені, при дворі саксонського курфюрста Фрідріха Августа — графиню Аврору Кенігсмарк, великосвітську красуню, котра до того ж володіла майже всіма європейськими мовами, мала чудову бібліотеку, писала вірші французькою, добре малювала, зналася на музиці і навіть була автором однієї, за відгуками музикантів, досить непоганої опери. Раніше Аврора мала вельми близькі стосунки з правителем Саксонії Фрідріхом Августом і навіть народила йому сина. На початку 1700 року, за свідченням шведського посла при дрезденському дворі, між нею та юним українським аристократом виник любовний зв’язок, який трохи згодом отримав досить несподіване і трагічне продовження...

Восени 1708 р. Європу сколихнула звістка про те, що український гетьман залишив табір царя Петра І і перейшов на бік його супротивника, шведського короля Карла XII. Вельми цікавим для нас є той факт, що англійський посол у Москві Чарльз Вітворт доповідав у Лондон таке: «Тут усі вважають, що головним дорадником і помічником гетьмана був його сестринець Войнаровський, людина молода, але освічена і здібна». І якщо англійський амбасадор трохи й перебільшував роль Войнаровського у тих подіях, то принаймні фактом є те, що саме гетьманський небіж був одним із тих небагатьох козацьких старшин, яких Мазепа посвятив у свій таємний задум. І саме Войнаровському випало важливе завдання контролювати переміщення поблизу українських кордонів російських військ на чолі з князем Меншиковим, і саме його звістка про наміри улюбленого генерала царя йти до гетьманської столиці Батурина, змусила Івана Степановича «зірватися як вихор» і спрямувати свої полки на з’єднання зі шведським королем.

Після цього Андрій Войнаровський виконує обов’язки зв’язкового між гетьманом і королем, бере участь у боях під Веприком і Гадячем, де за виявлену відвагу заслужив від Карла XII досить схвальні оцінки. Після поразки шведського короля під Полтавою влітку 1709 р. Войнаровський супроводжує дядька на еміграцію. І саме йому випадає скорботна місія закрити очі Івану Мазепі в смертну годину.

На гетьманських виборах 1710 р. кандидатура Войнаровського називається в числі ймовірних претендентів на гетьманство. Однак молодий шляхтич претензії на спадщину свого визначного дядька обмежив лише майновими запитами, а від булави відмовився добровільно. Там же, в Бендерах, Андрій одружився із Ганною — вдовою з відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України Мировичів.

У наступні роки Войнаровський як заможний і впливовий політемігрант багато подорожує Європою, торуючи шлях між Адріанополем і Вроцлавом, Стамбулом і Бендерами, Віднем і Стокгольмом. При монарших дворах Європи український аристократ проводить антиросійську пропаганду, шукає союзників для боротьби за визволення України, і водночас спілкується з вишуканим аристократичним товариством. Особисті знайомства Войнаровського поширюються мало не на всі європейські двори, а серед його боржників значиться досить багато відомих і вельми впливових державних діячів, політиків і дипломатів, у тому числі й сам король Швеції Карл XII.

У середині літа 1716 р. Войнаровський, залишивши сім’ю у Вроцлаві, прибуває до тогочасного європейського «Вавилона» — ганзейського міста Гамбурга, де за роки тривалої Північної війни густо перемішалися різні мови й культури, політичні вподобання й віросповідання. Що привело сюди українського аристократа — невідомо, але саме в цей час у нейтральному Гамбурзі перебувала колишня пасія Войнаровського — графиня Аврора Кенігсмарк — і їхня зустріч навряд чи була випадковою.

На той час колишня фаворитка Августа Саксонського після безуспішних спроб примирити останнього з Карлом XII та, врешті-решт, позбавлення шведським монархом корони її колишнього коханця, оселилась у «вільному місті» Гамбурзі й відкрила тут модний салон. Найаристократичніше тогочасне товариство Європи вважало за честь побувати в салоні витонченої графині Кенігсмарк. Не міг собі в цьому відмовити й Андрій Войнаровський. Вже перша зустріч давніх знайомих пробудила в них, здавалося б, давно забуті почуття, і в місті відверто почали пліткувати про початок бурхливого роману колишньої королівської фаворитки та відомого політичного емігранта з України.

Щоправда, не лише амурні справи вабили Войнаровського до салону графині. Тут він близько заприятелював з англійським дипломатом Матесоном. А на той час саме Британія була чи не найбільш з усіх європейських країн стривожена просуванням Росії на Захід. З донесення Матесона стає зрозумілим, що українець активно підтримував побоювання англійського правлячого кабінету стосовно експансії Петра І у Північній Європі, а також наполегливо переконував дипломата в тому, аби його уряд підтримав «козацьку націю, нині знищену у своїх правах і вольностях. Англія знає, яке це страждання для всієї нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією волелюбною».

Свою антиросійську кампанію Войнаровський проводив якраз у той час, коли в британському парламенті гостро дебатувалося питання вибору тональності у відносинах із Росією, а англійська ескадра адмірала Норіса увійшла в Балтійське море. За таких умов зближення української політичної еміграції з Лондоном неабияк дратувало Петра І. Для того щоб не допустити повторення політичної осені 1708 р., коли українські сепаратисти зуміли віднайти собі союзників у боротьбі з Росією, царедворці вирішують не більше і не менше, як захопити Войнаровського силою, користуючись із того, що Гамбург у військовому відношенні був надто слабкий, щоб збройно протистояти цьому. Зрештою, воюючи зі шведами та їхніми польськими союзниками, російська армія дійшла до Мекленбурга, а це вже зовсім поруч із Гамбургом.

Для захоплення небожа Мазепи в полон росіяни вирішили використати свою платну агентуру під командою місцевого німця Фрідріха Біттігера, котрому пообіцяли в разі успішного проведення операції, крім звичайного утримання, довічно виплачувати додатково ще п’ятсот рублів. Підбадьорений щедрістю царя, Біттігер підкупив покоївку Войнаровського, найняв цілий штат шпигунів, котрі вдень і вночі стежили за переміщеннями українця. Загалом же шпигунська діяльність Біттігера, скерована на підготовку викрадення Войнаровського, обійшлася царській скарбниці майже в тисячу дукатів. Як на ті часи — неабияка за розмірами сума!

Проте задумана Петром І гра була надто для нього важливою, аби покладатися лише на спритність німців. Саме тому до Гамбурга було відряджено групу царських офіцерів на чолі з довіреною особою монарха гвардійцем Олександром Рум’янцевим. Тим самим Рум’янцевим, котрому декілька років потому випаде досить невдячне з морального боку завдання: викрадення з Відня та припровадження до каземату Петропавлівської фортеці сина царя Олексія Петровича, а ще через деякий час — ув’язнення майже всього корпусу вищої української старшини.

Та всі ці «геройства» О. Рум’янцева були ще попереду. Тепер же, 11 жовтня 1716 р., щойно Андрій Войнаровський після обіду в графині Кенігсмарк вийшов з її будинку і попрямував до своєї карети, як його схопили люди Рум’янцева. В кареті із закритими вікнами арештанта негайно відправили до будинку російського дипломатичного представництва в Гамбурзі.

Вже наступного дня звістку про трагічну долю українського політемігранта жваво обговорювала громадськість міста. Того ж таки дня, 12 жовтня, про прикрий інцидент, що стався в цьому ганзейському місті, доповіли своїм урядам дипломатичні представники Швеції, Франції, Іспанії, Англії та Голландії. А
17 жовтня про брутальний акт російської влади писали майже всі провідні тогочасні європейські газети: іспанська Gaceta de Madrid, французька Gazette de France, голландські Gazette de Leyde і Hollanstke Mercurius, англійська The Moderator Intelligencer. Провідний європейський часопис La Clef du Cabinet, що його, за твердженням Вольтера, з однаковою цікавістю читали і у Відні, і в Мадриді, і в Лондоні, і в Парижі, у присвяченому арешту А.Войнаровського матеріалі із сумом констатував: «Споконвіку Гамбург був вільним містом... Тепер його вольностям прийшов кінець».

Негайно відреагувала на цей насильницький акт і європейська дипломатія. Природно, що найрізкіша заява прозвучала із Стокгольма, адже український шляхтич не лише був особисто знайомий із Карлом XII, а й у чині полковника гвардії перебував на службі в шведського короля. Французька дипломатія наголошувала на тому, що «між Францією і царем немає війни, а тому думку Його Християнської Величності, як думку нейтральну, потрібно особливо взяти до уваги». Дипломатія ж австрійська звертала увагу на норми міжнародного права і застерігала щодо неприпустимості застосування російською владою будь-яких насильницьких дій по відношенню до Войнаровського. Зрештою австрійський цісар як номінальний зверхник над усіма німецькими землями звернувся з офіційною нотою протесту і до владних інституцій Гамбурга.

Понад місяць тривала ця війна дипломатичних демаршів. Складалося враження, що нерви Петра І не витримають, і він або віддасть наказ про звільнення небожа свого особистого ворога гетьмана І. Мазепи, або ж направить до Гамбурга драгунські полки фельдмаршала Б.П. Шереметєва, які весь цей час перебували в повній бойовій готовності й будь-коли могли швидким маршем дістатися в один із центрів тогочасної європейської демократії та назавжди «розв’язати» цю заплутану міжнародно-правову колізію. Проте, як невдовзі з’ясувалося, нерви в російського монарха були міцними, а, крім того, оточення царя відшукало ще один варіант вирішення проблеми...

Вагітна на той час цариця Катерина, котра супроводжувала Петра І в поході й ось-ось мала розродитися, прислала до Гамбурга свою гофмейстриню. Офіційним завданням придворної дами був пошук помешкання для прийняття пологів у Катерини. Однак своє перебування в Гамбурзі вона використала передусім для того, аби за наказом цариці зустрітися з Авророю Кенігсмарк. Під час зустрічі вона переконувала графиню в наявності доброї волі стосовно Андрія Войнаровського як у Катерини, так і в Петра І. Цариця передала подрузі Войнаровського запевнення в тому, що коли останній добровільно з’явиться перед очима царя, той його не лише не покарає, а й дозволить вільно поселитися в будь-якому куточку Європи.

Вранці 5 грудня 1716 р. мешканці Гамбурга з подивом довідалися про те, що українець попросив магістрат німецького вільного міста видати його російському цареві Петру І. Зрозуміло, що батьки міста, котрі весь цей час почувалися як на бочці з порохом, з радістю пристали на пропозицію Войнаровського. Того ж дня, о четвертій годині, а по суті, зважаючи на пору року, раннього зимового вечора, українського політемігранта в закритій кареті під вартою російських драгунів вивезли з Гамбурга на схід. Майже водночас до вільного німецького міста прибуло вінценосне подружжя з Росії. Наступного дня цар мав зустріч із графинею Кенігсмарк і вчергове запевнив її в тому, що Войнаровський може розраховувати на його приязне ставлення вповні. Проте, як відомо, кожен вкладає в це доволі невизначене поняття «приязнь» власний зміст...

Для Андрія Войнаровського «приязнь» царя втілилась у майже семирічне ув’язнення в похмурому казематі Петропавлівської фортеці. Після тюремного ув’язнення, восени 1723 р., було підписано указ про його звільнення з Петропавлівки, але звільнення не на волю, а — до... дрімучих сибірських нетрів.

Лише до Тобольська українця супроводжував його вірний слуга Якубовський. Далі ж до кінцевого пункту призначення, а ним було визначено далекий Якутськ, Войнаровський, «пригнічений найжахливішим нещастям» (як зазначала з цього приводу його дружина Ганна Мирович-Войнаровська в листі до шведського короля), поїхав у супроводі лише своїх конвоїрів.

Тут, в Якутську, заживо похований в дикій і безлюдній глушині, Войнаровський промучився наступні двадцять років свого життя: без грошей і друзів, великосвітських розваг і товариства витончених жінок, розкошів та пошани оточуючих, без будь-яких перспектив щодо можливості повернення «в світ». Саме тут, вочевидь, він і зумів остаточно збагнути неймовірну проникливість і жорстоку житейську мудрість згадуваного Данте Аліг’єрі: «Немає більшого болю, як у дні печалі згадувати хвилини щастя...»


http://www.zn.kiev.ua/ie/show/482/45592/


 

GALL'ART
Авторский проект Ивана Пелыпышака
та Олега Гуцуляка
2004