ПРО "СЕПАРАТИСТІВ" ТА "ФЕДЕРАСТІВ"

Привид блукає Україною...

"Примари" федералізму і різноманітних регіональних автономій блукають Україною протягом останнього десятиліття і мало в кого викликають подив. Щоправда, до останніх років це були здебільшого проекти, що асоціювалися з "рукою Москви", позаяк обстоювали права на автономію чи цілковите відокремлення головне російськомовних регіонів Сходу та Півдня України. Найбільш гучними були невдалі плани створення Новоросійської та Донецько-криворізької республік, а також реалізація автономії в Криму. Дещо оригінальнішою була лише ідея відокремлення Закарпаття, однак і там місцевий сепаратизм постав наприкінці 1980-х років завдяки насамперед неприхованому сприянню московського компартійного керівництва та масованій участі місцевої партноменклатури. (Між іншим, активна, принаймні моральна, підтримка Москви триває тут досі - чого варта лише псевдонаукова апологія "окремішності" карпатських "русинів", уміщена в історичному журналі "Родіна" (№3 за 2002 p.), засновниками якого є Уряд та Адміністрація президента РФ.) До того ж, певні витоки ідей незалежності "Подкарпатской Руси" можна віднайти й у передвоєнному закарпатському москвофільстві. Тому нещодавній ажіотаж у пресі навколо ідей "Галицької автономії", "Західноукраїнської республіки" і т.п. міг декого здивувати. Адже основними пропагандистами подібних сепаратистських проектів є люди, що недвозначно наполягають на власній українськості (насамперед україномовності), орієнтації на Європу та несприйнятті Росії. Ці діячі стверджують, що регіональна автономія є нібито єдиним шансом призупинити процеси русифікації на лінії Збруча та порятувати від зросійщення принаймні Західну Україну. Пропонується навіть замінити сучасний український алфавіт латинкою, щоб "...наблизитись до європейських стандартів". І коли раніше подібні ідеї випливали, як правило, в карикатурному вигляді (найскандальнішим пропагандистом галицького сепаратизму був художник-карикатурист Влодко Костирко), то останнім часом популяризація проектів незалежності західних областей України стала претендувати на певну солідність і навіть інтелектуальність. І справді, навряд чи хтось міг сприймати серйозно графоманську маячню панів Костирка і Хавича. Але з часом сепаратистська позиція бульварних газеток "Поступ" та "Експрес", які компенсували нею свою неспроможність здобути визнання на схід від Збруча, ставала все більш нав'язливою, відповідні проекти почали частіше обговорюватися на львівських радіо- та телестудіях. Популярний в інтелектуальних колах львівський журнал "ї" присвятив проекту федералізації України окремий номер. І, зрештою, дискусія навколо галицьких федерапістичних проектів вийшла на міжнародний рівень після публікації Володимира Павліва в польській газеті "Polityka", що мала числені передруки та викликала бурхливі відгуки. Морквина для віслюка

Де ж коріння і які перспективи такого нібито нового явища, як галицький (або "західноукраїнський") сепаратизм (alias автономізм, федералізм)?

Насправді "західноукраїнський" сепаратизм - явище не зовсім зрозуміле і навіть хибує на самозаперечення. Навряд чи яка-небудь мисляча людина зрозуміє, чому західноукраїнські діалекти хочуть законсервувати в якості літературної норми поза ареалом іх виникнення та поширення, чому починають оперувати штучним, неприродним і неоковирним етнонімом "західноукраїнці" (при всій різноманітності регіональних сепаратизмів в Україні щось не чутно про "південносхідноукраїнців" чи "причорноморськоукраїнців"). Природніше нашим західноукраїнським сепаратистам було б узяти приклад зі своїх "подкарпатських" колег і назвати себе якимись там "карпатороссами", а за літературну норму взяти один Із верховинських діалектів (однак вони знають, що ні на Галичині, ні на Буковині, а тим більше на Волині, населення цього не сприйме).

Незрозуміло чому починають говорити про "середньоєвропейськість" галичан, і як аргумент наводять творчісь Пауля Целяна, Бруно Шульца чи Леопольда Захер-Мазоха, які мали стосунок до "західноукраїнської" культури не більший, аніж Кіплінг до культури індійської. Постійно наголошується на "європейській" зовнішності Львова та Чернівців, хоча при тому забувають, що вона виникла і була неушкодженою поки ці міста звались Львувом (Лємбергом) та Черновіцамі і майже не мали українського населення, після того ж, як галицько-буковинські аборигени майже повністю витіснили звідти поляків, румунів, німців та юдеїв, ці перлини "бабці Австрії" перетворились на скупчення руїн, якими вони нині і виростають перед численними туристами.

Чомусь наші апологети західноукраїнської європейської ідентичності забувають, як сприймає корінне населення галицьких, буковинських чи закарпатських заробітчан-"європейців" навіть в сусідніх "середньоєвропейських" Словаччині, Польщі та Угорщині, не кажучи вже про "історичну праматір" Австрію чи далекі Італію і Португалію. Здається, навіть турки-мусульмани виграють в їхніх очах перед нашими земляками. Пересічні європейці особливо не помічають різниці між жителями Галичини і Донбасу, ставлячись до них однаково упереджено, а то й негативно. Наразі для них уся Україна є своєрідною "Африкою" в центрі Європи, і подолати такий стереотип можливо лише всій Україні, а не окремим її частинам. Qui bono?

Отже, "європейськість" Західної України є досить незграбною міфологемою, що руйнується при першій же спробі звернення до реальності. Кому ж потрібна ідея "Західноукраїнського єврорегіону" (цю химерну дефініцію придумав "піонер" сепаратистів Олег Хавич)?

Для початку пригадаємо, як наприкінці 80-х - початку 90-х виникли перші зародки "україномовного" варіанту розчленування України. Першою ластівкою була кинута в запалі на якомусь з мітингів на Ів.-Франківщині у 1988 році фраза лідера УХДФ Січка про те, що, мовляв, Східна Україна ще не доросла до ідей самостійності і треба ці ідеї реалізовувати на терен! України Західної. На цей заклик тоді ніхто не звернув уваги, оскільки динаміка визвольного руху повільно, але впевнено поширювалась і на Сході. Знову зазвучали дещо схожі натяки, але у більш завуальованій формі, після виборів 1990 року, коли націонал-демократи здобули впевнену більшість лише у радах трьох галицьких областей. Вони навіть отримали певну легалізацію у формі "Галицької асамблеї". За іронією долі основним пропагандистом і реалізатором "квазіавтрномістської" "Галицької асамблеї" виявився східняк бл. п. В'ячеслав Чорновіл. Він та інші провідні діячі національно-демократичного руху тоді дивилися на Галичину, як на регіон, де без особливо важкої роботи можна знайти собі електорат та масову базу для власних партій. Робота на Східній Україні вимагала більших зусиль і викликала активну протидію місцевої влади.

Сумним наслідком цих дій націонал-демократів стала локалізація українського національно-визвольного руху початку 90-х в межах "галицького демократичного заповідника". Значною мірою це збігалося з намірами компартійної бюрократії представити ідею національної незалежності України виключно як "западенську", "галицьку", тобто таку, що не має коріння на Сході. Посилювали таке бачення ситуації серед східноукраїнських обивателів і численні багатотисячні мітингові "десанти" з-за Збруча, що ними націонал-демократи намагались ліквідувати диспропорцію у темпах поширення незалежницьких ідей. Пропагандистський ефект від таких акцій був мінімальним, зате старий, ще совєтський, стереотип "самостійника-западенця" остаточно закріпився в масовій свідомості Східної України.

Після здобуття Україною незалежності "Галицька асамблея" непомітно зникла, проте залишилось так зване "Галицьке українське гетто", що ним постсовєтська бюрократія обмежила ареал реального впливу націонал-демократичних партій. В той час, як на Західній Україні влада постійно підкреслювала своє українське обличчя, за Збручем, за активної чи, здебільшого, пасивної підтримки чиновників (попри їх косметичну, зовнішню, українізацію) процеси зросійщення набирали масштабів значно більших ніж до 24 серпня 1991 року.

Утворену таким чином регіональну різницю не могли вже ігнорувати й зовнішні щодо України чинники. По-перше, такий сценарій цілком відповідав поглядам деяких московських політичних аналітиків, які розуміли, що розмежування України Збручем (як і будь-яке розмежування України) послабить і нейтралізує Україну як головного конкурента Росії на постсовєтському просторі. А в перспективі дозволить повернути свої колишні території принаймні на схід від Збруча. Цей погляд навіть знайшов відображення у деяких російських підручниках геополітики.

З іншого боку, серед американської і західноєвропейської політичної еліти зростало бажання отримати чітку і стабільну межу, що відокремлювала б їх від непередбачуваного російського партнера. Україна, як один зі складників "зони нестабільності" між Росією та євроатлантичним співтовариством, явно суперечить реалізації цього бажання. У разі її інтеграції до Європейського союзу, український промисловий та, особливо, аграрний потенціал може скласти серйозну конкуренцію провідним товаровиробникам Західної Європи, а приплив дешевої української робочої сили викличе великі соціальні проблеми. Реінтеграція ж України з Росією знову посилить російські військові й економічні впливи на Балканах і в Центральносхідній Європі.

Одним із варіантів вирішення цієї патової ситуації є можливість розподілу України на сфери впливу по Збручу. З одного боку промислово нерозвинута, зі слабким аграрним комплексом Західна Україна не складе особливої економічної конкуренції країнам ЄС, а майже вся наявна робоча сила вже давно звідти емігрувала, з іншого - Росія не отримує важливого для неї виходу до Карпатсько-дунайського регіону. До того ж, Західна Україна віддавна роздерта різноманітними регіональними і конфесійними протиріччями. Як наслідок, ще не створений "Західноукраїнський євро-регіон" є вже фактично поділеним на взаємно антагоністичні Галичину, Закарпаття, Волинь, Буковину. І антагонізм, наприклад, між закарпатцями і галичанами є не меншим, ніж між тими ж "западенцями" й "східняками". Домінація одного з цих чотирьох регіонів призведе до активної протидії інших, і їх підпадіння під вплив сусідніх середньоєвропейських держав: Галичина і Волинь увійдуть до сфери впливу Польщі, Закарпаття - Угорщини, Буковина - Румунії. Таким чином Євроатлантичний блок безболісно поширить свої межі, не витрачаючи зайвих зусиль на "переплавку" в потрібному для себе напрямку нових територій, що могло б статися, якби до західного співтовариства держав увійшла ціла Україна. Так само і Росія не витрачатиме зайвих зусиль на "перетравлення" "бандерівських" регонів Західної України, так само безболісно проковтнувши Україну Східну, локалізувавши свідоме українство в західноукраїнському "гетто".

Отже, можна сміливо стверджувати, що ідея розподілу України "по Збручу" вигідна насамперед зовнішньополітичним чинникам, зацікавленим у послабленні, а то й ліквідації нашої держави. Також можна припустити, що "розкрутка" теми Західноукраїнської автономії здійснюється за прямої чи опосередкованої підтримки саме цих чинників. Решта аргументів на користь федералізації України: культурологічні, етнічні, релігійні та економічні не витримують критики і є спекулятивними. Федералізація України буде першим кроком до її розчленування, оскільки ще більше розмежує й без того недостатньо зконсолідовану націю, сприятиме посиленню відцентрових регіональних тенденцій. Певною мірою стимулюватиме ці тенденції і плановане "укрупнення" областей, яке не тільки посилить сепаратистські тенденції та роль регіональних олігархічних кланів, а й остаточно підірве потенціал розвитку "малих" регіональних центрів (таких як напр. Дрогобич, Ніжин, Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква і т.п.) та спричинить надмірну концентрацію населення в містах-мегаполіеах, посилюючи цим самим демографічний дисбаланс у регіонах.

Підсумовуючи викладене, можна зацитувати слова відомого галицького історика Ярослава Дашкевича, сказані ще 1991 року: "Галичину небезпідставно вважали і вважають українським П'ємонтом. Але П'ємонт в об'єднаній нефедеративній Італії ніколи не був окремою автономною землею і не мав особливих привілеїв. З політичної (і політологічної) точки зору і галицький, і новоросійський, і кримський сепаратизм - явища одного гатунку". Зрозуміло, що українські патріотичні сили повинні ставитись негативно до поширення подібних ідей та всіляко їм протидіяти, незалежно від того, якою мовою вони виголошуються - російською, українською чи есперанто.

(Інформаційний Бюлетень Правління СУМ, № 3(10) жовтень 2002)