Назва «Країна червоного дракона» не встигла набути громадянства на шпальтах наших газет і тому необізнаний читач цілком може подумати, що йдеться про Далекий Схід. А тим часом йтиметься про один із найдавніших християнських країв Європи. Саме так називають свою землю валлійці - мешканці Уельсу, півострова на заході Великої Британії. На їхньому національному прапорі зображено на біло-зеленому тлі великого червоного дракона - як відгомін легенд, які сягають іще часів короля Артура і його лицарів Круглого столу.
Площа гористого й зеленого валлійського півострова - близько 20 тисяч квадратних кілометрів (це - трохи більше двох третин нашої Київської області). Населення - близько трьох мільйонів, із яких етнічні валлійці, нащадки стародавніх кельтів, що три тисячі років тому залюднювали майже всю центральну Європу, складають не більше третини.
Без сумніву, ці валлійці люблять свою історію й пишаються нею. І у їхньому викладі все минуле Британських островів виглядає «уельсоцентричним». Адже саме тутешні кельтські племена кімрів не пустили римських завойовників у свої гори (римляни обмежилися контролем над вузькою смугою узбережжя). Саме кімри першими на Британських островах охрестилися ще на початку п’ятого століття - й Святий Давид (або по-валлійському Деві Сант) є відтоді патроном їхнього краю. Саме валлійці у десятому столітті скликали перший у Британії парламент, який уніфікував закони для всіх тутешніх князівств.
Хоч як це парадоксально, але саме роздрібненість дозволила валлійцям протягом 216 років успішно опиратися норманам, які 1066 року завоювали Англію протягом одного дня, перемігши при Гастінгсі (і це теж підкреслять вам усі ваші тутешні гіди). Нормани (як раніше римляни) теж закріпилися на узбережжі, розбудувавши мережу замків, що досі приваблюють туристів. Але валлійські гори й далі було для них закрито. Ці гори (за нашими мірками - скоріше високі пагорби, такі, як у передгір’ях Карпат) скоро прикрасилися іншими, хоч і значно меншими від норманських, замками місцевих валлійських володарів. І навіть поразка одного з них не означала завоювання всієї країни.
І тільки коли валлійці об’єдналися наприкінці ХІІІ століття в єдине князівство, це фатально закінчилося для їхньої свободи: загибель князя означала поневолення всього краю. Щоправда, й тут валлійці здалися переможцеві на почесних умовах: їм було обіцяно, що англійський король поставить над ними такого володаря, який буде народжений в Уельсі й не знатиме англійської.
Едвард ІІІ «дотримався» своєї обіцянки: принцом Уельським 1301 року було проголошено його сина, який щойно народився в поході на валлійській землі й жодної мови відтак ще не знав. Відтоді упродовж понад семисот років спадкоємці британського трону носять титул «принців Уельських».
Ледве чи така «королівська милість» припала до вподоби волелюбним валлійцям. Вони ще не раз повставали, і 1400-1408 років визволеним краєм таки правив принц валлійського роду, Оуен Глендоуер. Але сили в змаганні були надто нерівні, і врешті-решт 1536 року Уельс втратив навіть статус автономного князівства й був повністю інкорпорований до складу Англії як третьорядна окраїнна провінція. За лихою іронією долі, це сталося за царювання династії Тюдорів, що походила від роду колись непокірних валлійських володарів...
Відтоді й до ХХ століття Уельс був фактично позбавлений власної політичної історії. Міста ставали дедалі більш англійськими, села - далі жили тихим патріархальним життям. Цю тишу збурило лишень відкриття величезних вугільних покладів неподалік від Кардиффа, що зробило валлійський південь найбільшим вуглевидобувним і сталеплавильним регіоном Британії. Вчорашні селяни йшли на шахти (часто ще в дитячому віці) - й рідко доживали до старості через 12-годинний попервах робочий день і часті катастрофи (в Уельсі досі пам’ятають про катастрофічний вибух метану, який 1913 року в одну мить забрав життя понад 400 шахтарів).
Саме на валлійських вугіллі й сталі було засновано морську могуть Британії початку ХХ століття. Але «велика депресія» 1930-х й закінчення «доби пари» призвели до занепаду тутешньої промисловості. Шахти Уельсу було націоналізовано ще 1947 року, але й це не порятувало їх від закриття - китайське вугілля виявилося значно дещевшим. На сьогодні, хоча поклади надзвичайно якісного вугілля аж ніяк не вичерпано, на весь край залишилася одна-єдина копальня. Але в пам’ять про численні страйки й робітничі заворушення минулого Уельс досі зберігає традиційно ліві політичні симпатії. Консерваторам досі перемагати тут надзвичайно складно.

Кельтське відродження

Втім, політична карта Уельсу суттєво різниться від решти Великої Британії. Окрім «традиційних» лейбористів, консерваторів і ліберальних демократів, за симпатії виборців тут змагається також Плайд Кімру. Ця назва валлійською мовою так і перекладається - «Партія Уельсу». Саме на запрошення цієї партії в Уельсі на початку травня перебувала делегація Української республіканської партії «Собор» у складі голови партії, народного депутата України Анатолія Матвієнка, заступника голови партії, письменника Володимира Шовкошитного, першого посла України в Великій Британії, члена Центральної Ради УРП «Собор» академіка Сергія Комісаренка та автора цих рядків.
У ІІІ виданні «Великої радянської енциклопедії» Плайд Кімру названо «націоналістичною партією». Навряд чи це визначення (як і чимало інших визначень «БСЭ») можна назвати точним. Партія ніколи не ставила вимоги ані незалежності Уельсу, ані виключного статусу валлійської мови. Це було б цілковито нереально - адже коли Плайд Кімру було засновано 1925 року, навіть ідея автономії Уельсу серйозно ніким не сприймалася, а валлійська реально залишалася «мовою хатнього вжитку» частини селян, і просто не мала багатьох понять, якими була багата блискуче стилістично вироблена англійська.
То ж вимоги Плайд Кімру були скромніші - поступове відродження власної мови, урівняння її в офіційних правах із англійською, регіональний розвиток краю. Причому соціально-економічні постулати програми партії лишалися завше достатньо «лівими» - іншого в давньому й депресивному промисловому регіоні й бути не могло.
Боротьба Плайд Кімру за валлійську мову складалася з багатьох локальних, але важливих битв. У 40-ві й 50-ті активісти партії вимагали, щоб офіційні документи їм вручали по-валлійському (скажімо, свідомо паркували велосипеди в недозволеному місці й не йшли до суду, аж поки повістку їм не перекладали рідною мовою). У 60-ті вони замальовували з балончиків англомовні дорожні вказівники, - й домоглися, що їх повсюдно стали писати двома мовами. Наприкінці 70-х тодішній лідер Плайд Кімру оголосив безстрокове голодування, аж поки уряд не виконає своєї обіцянки відкрити валлійські теле-, й радіоканали (і, як наслідок, упродовж 35 годин на тиждень мовлення на місцевому телебаченні йде сьогодні по-валлійському).
Подвижникам цієї не надто героїчної зовні боротьби вдалося зробити неможливе - упродовж останніх десятиліть повернути до життя мову, яку вважали померлою. Ще 1967 року уряд Великої Британії визнав офіційну рівність валлійської й англійської мов на теренах Уельсу. Від 1995 року валлійську вивчають у всіх тутешніх школах. Більше того, навіть у суцільно англізованому південному Уельсі відкрито близько десятка середніх шкіл, де всі дисципліни (окрім англійської!) викладають по-валлійському. Ці школи не відчувають нестачі учнів і більшість цих учнів мають англійські прізвища.
Отже, валлійська - єдина з кельтських мов, що уникнула сьогодні загрози суто «музейного» існування (саме на нього виявилися приречені ірландська й мова острова Мен, - не згадую тут про зникому, витиснуту в шотландську глушину гельську). Але перебільшувати успіхи кельтського відродження теж не випадає: хоча відсоток людей, що розуміють валлійську і вряди-годи можуть її вживати, з кожним роком збільшується (і в осяжній перспективі може досягнути майже половини трьохмільйонного населення краю), однак відсоток людей, що практично розмовляють нею, бодай у побуті, так само неухильно скорочується - з тих самих причин, з яких скорочується відсоток українофонів серед української молоді.
Важко сказати, як долатимуть цю небезпеку наші валлійські господарі. Адже й сьогоднішнє становище здається неабияким успіхом проти того, що було вчора. Поки ж партія ретельно підкреслює: валлійцями є всі, хто живе в Уельсі. Й, з огляду на те, що нащадки кельтів перебувають тут в абсолютній меншості, така тактика видається єдино правильною (інша неминуче прирікала б валлійську мову й культуру на животіння в етнографічному гетто). Сьогодні ж валлійську залюбки вчать вихідці з Англії, а серед активістів Плайд Кімру можна знайти й прибульців з колишніх британських колоній із виразно східною зовнішністю. І переважна більшість населення краю, незважаючи на походження, ідентифікують себе насамперед валлійцями, а вже в другу чергу - британцями.
Втім, наступний великий здобуток Плайд Кімру лежав уже в політичній площині: у травні 1999 року валлійці вперше за багато століть обрали власний парламент - Національну асамблею. Звичайно, цього вдалося досягти завдяки політиці лейбористського уряду щодо розширення повноважень не лише Уельсу, а, головним чином, Шотландії та Північної Ірландії. Але, з іншого боку, якби валлійська громадська думка не сформувала на той час запит на свій місцевий парламент, ледве чи Лондон розщедрився б на такий «подарунок».
На відкриття асамблеї чотири роки тому прибули королева Єлизавета ІІ та її син Чарлз, принц Уельський. Свою чималу «тронну» промову принц виголосив лише по-валлійському, і, як з помітним задоволенням згадували наші колеги з Плайд Кімру, майже бездоганно долав труднощі складної кельтської лексики й фонетики, роблячи помилки хіба що в дуже простих випадках...
І ніхто не засуджував принца за ці помилки - адже валлійська не має нічого спільного з англійською. Замість «сенк ю» тут кажуть «діолх», замість «ґуд морнінґ» - «бора да», а замість простого «пліз» - щось подібне до «осс ґвеллух ун та». Причому на слух це звучить вельми співочо - недарма Уельс славиться піснями й знаменитими фольклорними хоровими фестивалями.

Політики й вибори

Національна асамблея отримала вельми скромні повноваження. Зокрема, вона (на відміну від шотландського парламенту в Единбурзі) не має права встановлювати власні податки, а лишень перерозподіляє бюджет, затверджений у Вестмінстері (інша річ, що бюджет цей у 13 разів перевищує сьогодні річний бюджет України). Але боротьба за місця в асамблеї велася вельми серйозна - у складі перших 60 обраних депутатів були 7 членів лондонської палати громад і один лорд (що представляв Плайд Кімру і був обраний першим спікером відродженого валлійського парламенту). І, хоча британські закони дозволяють таке поєднання мандатів, більшість власників двох крісел саме з міркувань завантаженості відмовилися згодом саме від лондонського - на користь свого, Кардиффського.
До речі, зарплатня члена Національної асамблеї (42 тисячі фунтів на рік) не набагато менша від зарплатні члена Палати громад у Лондоні (48 тисяч). Причому в обох випадках ці цифри незрівнянні з доходом керівника підрозділу успішної компанії (порядку сотні тисяч). Про менеджерів і директорів наразі не йдеться - там річні доходи можуть сягати мільйона. Але в Британії люди йдуть у політику назагал не заробляти гроші, а, хоч як це дивно виглядатиме для більшості громадян «країни Кучми й Медведчука» - насамперед працювати заради людей.
Нашим провідником по сучасному, нічим зовні не примітному будинкові валлійського парламенту був депутат від Плайд Кімру Філ Вільямс, що якраз складав свої повноваження. До певної міри він міг би служити за взірець місцевого політика - ентузіаста, перейнятого насамперед проблемами служіння місцевій громаді й своїм виборцям. Цей депутат не був ані бізнесменом, ані лобістом великих компаній. Він - професор двох провідних валлійських коледжів, який у свої 64 роки вирішив уже не балотуватися, аби більшою мірою присвятити себе улюбленій астрофізиці (не пориваючи водночас із партією, де він відповідає за вироблення політики).
Професор Вільямс міг би правити й за взірець сучасного валлійця. Сам він вивчив досконало рідну мову лишень у зрілому віці - але вельми пишається тим, що його предки ще в ХІ столітті були володарями одного з князівств, яке затято боронилося проти норманського наступу (хоч у жилах самого професора біжить трохи й норманської крові - і він пишається цим так само). Професорів пра-пра-прадід у других у ХІХ столітті став автором пісні, що згодом зробилася національним гімном Уельсу і рядок із якої викарбовано сьогодні на обідкові «валійського» варіанту монети в один фунт - і це ще одна підстава для гордощів, - як і те, що саме в професоровому виборчому окрузі народився нобелівський лауреат фізик Джозефсон, що саме з Уельсу - автори сучасних систем соціального страхування й медичного забезпечення, що, нарешті, валлійська збірна з регбі не пасе задніх у «Кубку п’яти націй», граючи проти Англії, Франції, Шотландії та Ірландії.
А з якою гордістю показував професор своє дітище - скромну залу засідань Національної асамблеї, де, однак, кожне депутатське місце обладнано портативним комп’ютером (всі документи, що розглядаються на сесії і в комітетах, доступні в електронному варіанті відразу двома мовами - валлійською й англійською), і скромні холи й коридори, де стіни, однак, перетворено на справжню галерею творів сучасного валлійського мистецтва! Професор підкреслив: його парламент - найінформатизованіший у світі. І він мав реальні підстави пишатися цим - для нього, представника маленького народу, це справді було дуже важливо.
Чотири роки тому Плайд Кімру виборола 17 мандатів, а лейбористи - 27. Лейбористи й утворили уряд у коаліції з 6-ма ліберальними демократами. Але напередодні нових виборів Плайд Кімру наголошувала: за роки лейбористсько-ліберального урядування зарплатня в Уельсі впала з 89 до 86 відсотків від загальнонаціонального рівня, третина дітей живуть у злиднях (щоправда, валлійські злидні дуже відмінні від українських), рівень медичного обслуговування знижується, а бюрократія - зростає. Лейбористи натомість ставили собі в заслугу модернізацію Уельсу, інтенсивний розвиток високих технологій.
Звичайно, місцеві вибори не сягали гостроти парламентських - насамперед тому, що не стояло найгостріше для тутешніх виборців питання податків. Але активісти-добровольці у скромній штаб-квартирі Плайд Кімру намагалися додзвонитися до кожного прибічника партії в тих округах, де ситуація виглядала непевною. А кандидати до останнього дня проводили кампанію від дверей і до дверей, а вже в день виборів раз у раз нагадували виборцям: прийдіть і проголосуйте! Незважаючи на це, явка на дільниці цього разу була не більшою від 40% - можливо, на це вплинула й не надто добра погода.
Агітаційна кампанія в Британії відрізняється від української - насамперед своєю коректністю й дешевизною. Навіть кандидатам до Палати громад дозволено витратити щонайбільше 10000 фунтів - і вони вкладаються в цю суму, бо інакше можливі серйозні неприємності. Зате держава бере на себе обов’язок безкоштовно доставити поштою по листівці від кожного кандидата кожному(!) його виборцеві (подружжя отримує дві листівки, бо не обов’язково політичні симпатії чоловіка й дружини збігаються).
Звичайно, трапляються й тут випадки «чорного пі-ару». Я сам тримав у руках листівку від провінційного кандидата ліберальних демократів, де всіх його опонентів звинувачено в тому, що вони проживають поза межами округу, в столичному Кардиффі (щодо кандидата від Плайд Кімру це була явна неправда). Але, оскільки всі листівки тут повинні містити докладні вихідні дані (й покарання за їхню відсутність цілком відчутне - 6 місяців тюрми), то такі випадки тут порівняно нечасті, а неправдиву інформацію легко спростувати через суд.
Виборча система Уельсу різниться від загальнобританської. 40 депутатів Національної асамблеї тут обирають по тих самих мажоритарних округах, що й до Вестмінстеру, в один тур. Решту 20 (і це - велика новація для консервативної Британії) розподіляють за пропорційною системою, використовуючи формулу бельгійського математика Д’Хондта. Особливість її полягає в тому, що «пропорційні» місця розподіляються з урахуванням як числа голосів, поданих за партійні списки, так і числа мандатів, здобутих партіями в округах. Застосування цієї системи призводить до певного «вирівнювання» результату, коли партія-переможець отримує в парламенті дещо нижчий відсоток місць, аніж отримала б за мажоритарною системою відносної більшості, але вищий, аніж мала б за суто пропорційним розподілом голосів. Обернене стосується партій, що програли вибори.
У день голосування в четвер (всі вибори в Великій Британії відбуваються саме по четвергах!) ми в якості міжнародних спостерігачів стежили, як до виборчої дільниці під’їздили нечисленні виборці, отримали по два бюлетені за кандидата й партію, кидали їх до скриньки й від’їздили. Надвечір їх побільшало. Лунали навіть нарікання: в когось адресу дільниці змінили, й він не знав, де ж йому тепер голосувати. Але нічого схожого на наші нервові черги останніх виборів не було. Дві симпатичні співробітниці комісії більшість часу нудьгували.
О десятій вечора скриньки для голосування опечатали. Й тут почалося найголовніше, що відрізняє британські вибори від українських. Виявляється, голоси тут рахують не на дільницях, а в комісії виборчого округу (що нараховує близько 60000 виборців). За столами тут сидять півсотні лічильників, які на очах у преси, кандидатів і спостерігачів не кваплячись, але доволі оперативно сортують бюлетені в різні стосики, а потім перераховують їх. «Сумнівні» бюлетені (з двома позначками, чи з позначкою, поставленою не зовсім там) відкладають убік - і голова комісії, призначений місцевою радою, на очах у всіх ухвалює остаточний вердикт: зарахувати їх, чи ні. Це рішення може бути оскаржене в суді наступного дня. Причому, як сказав нам сам голова комісії, він керується принципом: зарахувати всі бюлетені, де, хоча й припущено формальної помилки, але волевиявлення очевидне.
Хоча за депутатське місце за «нашим» округом (його якраз залишив професор Вільямс) змагалися 12 кандидатів, серед яких екзотичні тут комуністи, «зелені» й расисти, основна боротьба точилася між Плайд Кімру й лейбористами. Яким же було розчарування наших друзів, коли стос лейбориста врешті-решт виявився на 21 бюлетень вищим. Але вони сприйняли це як вирок долі, а не як наслідок чиїхось махінацій. Що ж, виборці цього разу вирішили саме так. І не всіх молодих симпатиків партії (за лейбористів здебільшого голосують пенсіонери) вдалося витягнути на дільниці після робочого дня...
Ніч підрахунку голосів виявилася для Плайд Кімру нещасливою в усьому Уельсі. Хоча вони й зберегли становище найбільшої опозиційної партії, але втратили 5 мандатів, і консерватори з 11-ма мандатами наблизилися впритул. А лейбористи з 30-ма мандатами отримали добру нагоду сформувати однопартійний уряд на наступні 4 роки.
Проте й лейбористи в рамках всієї Великої Британії не мали підстав для радощів. На місцевих виборах в Англії, що відбувалися того ж дня, вони втратили понад 700 депутатських місць і контроль за рядом місцевих рад, зокрема і в другому за величиною місті країни - Бірмінгемі. Зате консерватори після нищівної поразки на минулих парламентських виборах зміцнили позиції, завоювавши в місцевих радах понад 500 додаткових місць (всього того дня виборювалося близько 22000 мандатів).
Але прийшов ранок - і країна прокинулася тією самою. Адже багатовікові демократичні традиції виключають ситуацію, коли життя людей залежатиме від одного лишень голосування.

Країна і люди.

Без перебільшення, Уельс - вельми мальовнича країна. Її вкривають невисокі гори, де на пасовиськах жують соковиту траву незліченні меланхолійні вівці. Антураж доповнюють охайні містечка в долинах із традиційними «пабами». Для втіхи туристів густо розставлено старовинні замки, перетворені на музеї. І все це з’єднано бездоганними за якістю автошляхами. Щоправда, клас авт, що ними пересуваються - значно простіший від України, ультрадорогих лімузинів тут не зустрінеш. Переважають машини середньої вартості й малолітражки, які до того ж майже ніколи не перевищують обмеження швидкості в 40 миль у містах, і в 70 - на трасі.
До речі, швидкість тут міряють радаром, а порушника фотографують автоматично. Але - промовиста деталь - фотографують лише ззаду. Бо інакше то було б зазіханням на приватне життя: а раптом мені не хочеться, щоб у поліції знали, кого я везу на передньому сидінні!
Не менш мальовнича й столиця Уельсу Кардифф. Це порівняно невелике місто, із населенням менше 300 тисяч. Колись гамірний порт, що сто років тому змагався за товарообігом із нью-йоркським, із закриттям шахт занепав, і територію колишніх доків забудували протягом останнього часу офісами й підприємствами високотехнологічної електроніки (саме тут, до речі, розташовано й будинок Національної асамблеї). Але історичний центр уповні зберіг свій чар. Його ядром є замок, збудований норманами ще в ХІ столітті. Сьогодні тут - музей.
Але не менш цікавий і Національний музей, де зібрано не лише експонати валлійської природи, але й прекрасну колекцію малярства й скульптури. Причому, як з гордістю оповідають господарі, тутешня колекція імпресіоністів і скульптур Родена - одна з кращих поза межами Франції. Знаменита «Парижанка» Ренуара з найпершої виставки імпресіоністів 1874 року експонується саме тут.
А завдячує тим Уельс двом сестрам Девіс, дочкам відкривача тутешніх вугільних покладів. Вони звернули увагу на імпресіоністів ще тоді, коли у Франції вони були лишень задерикуватими молодими митцями, чиї нетрадиційні за манерою полотна коштували не надто багато. Згодом, уже у ХХ столітті, сестри заповіли своє коштовне зібрання рідному місту.
Втім, в Уельсі шанують не лише мистецтво й давню історію. Тут воліють зберегти пам’ять і про те, що було зовсім нещодавно. В долині Ронди нам показали музей, влаштований у закритій 1983 року шахті. А нашим гідом був справжній шахтар, який пропрацював тут усе життя. В цьому музеї показують не лише експонати й документи, а й відтворено саму атмосферу важкої шахтарської праці. Гостей (попередньо надівши на них каски) опускають навіть під землю, і проводять по справжній виробці (імітованій, як виявляється згодом, на зовсім невеликій глибині). Але сила емоційного враження від відвідин цього незвичного для нас музею - анітрохи не менша. Цікаво, коли щось подібне з’явиться в нашому Донбасі, що, як відомо, «порожняку не жене»?
Можна багато ще писати про Уельс. Про валлійськомовну школу, в якій нам пощастило побувати (вона вражає устаткуванням навчальних класів, просторими спортивними залами, й фітнес-центром на першому поверсі - для викладачів і учнів). Причому це - звичайна провінційна школа, анітрохи не краща й не багатша від сусідньої англомовної. Чи про розумний принцип забудови столиці: Кардифф розпросторюється від замку норманів на південь, захід і схід, але з півночі аж до норманських мурів підходить недоторканий зелений масив, що тягнеться аж до гір - і мешканці міста мають шанс перейти вулицю й опинитися не те щоб серед недоторканої, але принаймні незагидженої (на відміну від Києва) природи. Нарешті, про декілька чудових сучасних концертних зал для класики й для року (а ще - тут планують побудувати нову Національну оперу, бо Уельс славиться першорядними оперними голосами).
Але все це зводиться до одного: протягом тижня в «Країні червоного дракона» ми зустрілися з невеликим народом, який, однак звик шанувати власну гідність. А відтак шанує й гідність інших. Тому й уміє бути доброзичливим, а не озлобленим у власній меншовартості й заклопотаним пошуком «воріженьків», винних у тому, чому так погано жити.
Звичайно, сьогоднішній валлієць - уже не той упосліджений селянин, від імені якого кількадесят років тому чудовий поет Рональд Стюарт Томас звертався до прибульців-англійців:

(Принагідно: професор Вільямс був по-справжньому щасливий, коли довідався, що ці вірші існують в українському перекладі, й дуже жалкував, що дев’яностолітній поет, з яким він приятелював, не дожив кількох місяців до цієї звістки).
Але цей сучасний валлієць сам знайшов у собі силу підвестися над обставинами й нагадати світові й собі: він існує, і він - господар на цій землі. Тому мені хотілося б, щоб якомога більше українців дізналися про Уельс, з яким нас ріднить бодай наявність екзотичної літери «Ї» в наших абетках.

***
На бориспільському летовищі над стрічкою отримання багажу нас зустріла англомовна реклама «елітного клубу знайомств», який обіцяє всі послуги, потрібні «мандрівникам-чоловікам». Сучасна Україна відверто демонструє світові власне розуміння гідності, дещо відмінне від валлійського.