Лагідний тероризм

У пересічного глядача одразу ж виникне запитання: до чого тут тероризм? В провінційному містечку Богом забутої країни та ще й на художній виставці. Адже мова має йти принаймні про образотворчість, або хоча б про творчий шлях репрезентованих митців, чи про пошуки "Культурного героя". Тай справді, говорити про тероризм після 11 вересня банально та небезпечно. Так само як і читати про нього. Модерне мистецтво в минулому столітті досить тонко реагувало на хвилі насильств і випродуковувало артефакти, соціальна реакція на які була схожою на вибухи бомб: чорний квадрат, авіньйонські дівки, акції Да-Да, маніфестовані маніфести, сюрреалістичний соцреалізм, поранений Бойс, дорогі Документи, правлені у Венеції палімпсести і вся нудьга, що супроводжує нас дотепер. Але все це було лише в'ялою рефлексією на реальні жахи та художніми намаганнями витворити чергову фікцію "невимовної легкості буття" та "скромної чарівності буржуа". Бо ХХ століття принесло стільки насилля, скільки до цього людство не знало ще. Про це чув кожен.

"Лагідний тероризм" - таку назву має проект, що вже декілька років поспіль через акції, виставки, виступи в ЗМІ впроваджується в суспільстві та відбувається в колективній свідомості. Тероризм став настільки звичним елементом існування, що ми вже не вважаємо його чимось жахливим.

А такі його складові як корупція, шантаж, обман, зрада, насильство чи смерть супроводжують наше існування впродовж усього дня, а інколи й у ві сні. Сьогодні ми вже навіть не одразу реагуємо на його монотонно-послідовне вторгнення в нашу свідомість, не помічаємо ран, нанесених тілам, не відчуваємо болі від його байдужої жорстокості.

Ми тупіємо.

Мовчимо.

Забуваємось.

Його тоталітарне розповсюдження - обов'язкова реакція на світ, де все досконаліша техніка і медіа привчають нас обмінюватися інформацією, а не спілкуватися, де демократію нав'язують насильно, яко панацею від усіх негараздів, а слово "любов" найчастіше можна почути у фільмах жахів або вичитати у палп фікшн. І знову переглядаючи (прослуховуючи, прочитуючи) новини з повідомленнями про "нові жертви" насильств, випадковостей чи просто старості, навіть не встигаєш подумати, що ти сам вже там. Терор від бен Ладена, терор від президента, терор від дружини, терор від хуліганів, від податкової, від папарацці, від імпрез, від побуту, від приятелів вже наскрізь просякає нас ...

Але хто вони, ці герої (чи покидьки), одним словом, хто є терористами?

Тероризм - справа людей, які, по суті, зневірилися у житті і повірили в утопічні ідеї можливості зміни політичного стану в суспільстві, але котрі не володіють задля цього силами. Заміфологізована свідомість екстремістів вимагає не сумнівтися у своїй абсоютній правильності. з нетерпимості і фанатизму логічно промальовується наступна риса - потяг до універсальної деструкції. Нищення і руйнація для деяких терористів стає хворобливою манією, бажаним психологічним станом. Загалом тероризм має витоки в наших віруваннях у існування абсолютного знання. Кожен з нас впевнений, що знає, що таке "добро" і що таке "зло", що таке "краса" і що таке "потворність", що таке "правда" і що таке "брехня". І тому кожен потенційно готовий стати терористом.

Адже однозначність цих знань зобов'язує нищити протилежне, покращуючи цим самим "життя для народу". в сучасному секуляризованому світі гностична особа самонадіяно претендує на ролю супермена (чи існують ще герої поза кіно?). І добре, коли це бажання залишається в рамцях мистецької дозволеності (гри), де іронія та гротеск є природніми або й обов'язковими. Ще краще, коли перманентне перебування в середовищі, переповненому насильством, викликає потребу рано чи пізно дистанціюватися від нього, спромогтися осмислити попередній досвід, структурувати його, зрефлексувати ... і неважливо, чи в ролі художника (терориста, продуцента нових. вишуканих форм насильства), чи в ролі глядача (жертви, співпереживаючої жорстокість), чи в ролі байдужої особи, котрій все пофіг, окрім власної смерті.

Цей страх єднає нас.