З ІСТОРІЇЇ ПЕРШОЇ ПИСЬМОВОЇ ЗГАДКИ ПРО ГАЛИЧ В "ДІЯННЯХ УГРІВ" УГОРСЬКОГО АНОНІМА

Дописемна, долітописна історія стародавнього Галича ще довго буде досліджуватись археологами і дискутуватись істориками та краєзнацями. В даній статті ми пропонуємо один невеликий давній текст, який стоїть на початку письмової історії Галича і який визнаний найпершим підтверджуючим документальним джерелом для організації державних святкувань 1100-річного ювілею міста. Як це часто було і є в нашій українській історії, коли про нашу найдавнішу історію ми взнаємо з іноземних джерел, так і першу згадку про Галич ми вперше знаходимо на сторінках твору "Діяння угрів", написаного угорським літописцем, який був хроністом (нотарем) і священником угорського короля Бели ІІІ (1172-1196). Цей твір писався з метою створення історичної концепції завоювання Київської Русі і зокрема Галича і Галичини, яку намагалися в ХІІ-ХІІІ століттях прилучити на державному рівні до угорської держави. Тому "Діяння угрів" треба безперечно використовувати як історичне джерело, але сприймати як політичний твір. Не вдаючись зараз у складні галицько-угорські політичні відносини і не коментуючи самого тексту, хочемо лише подати повністю цей цікавий документ. який на Україні ще не друкувався українською мовою (Дослівний переклад тексту з латинської здійснено В. Шушаріним (1). А український переклад автора даної статті). Щоб краще зрозуміти сам сюжет твору, дуже коротко зупинимося на самій передісторії Угрів.

Про життя угорських племен до вторгнення їх у кінці ІХ ст. в Середнє Подунаввя є дуже мало історичних даних. Константин Багрянородний (візантійський імператор 905-959 рр.) писав, що угри до приходу в Карпатський басейн жили десь на території північнопричорноморських степів (2). Спочатку (20-30 рр. ІХ ст.) в місцевостях Леведія, а потім переселилися в Ателкузу. В останній країні Константин Багрянородний називає такі основні ріки, як Варух (Дніпро), Куву (Буг), Трулл (Дністер), Брут (Прут), Серет. Археологічних памяток угорців на цих землях поки що не виявлено (3). Але з легенд відомо, що, виконуючи якісь угоди з Візантією, угри в ІХ ст. нанесли жорстокого удару по болгарському царству. на нижньому Дунаї. Через деякий час болгари разом із союзними їм печенігами відповіли страшними за наслідками набігами. Вибравши час, коли все угорське військо було в далекому поході, печеніги не лише розорили їхню країну, але взяли в полон всіх молодих жінок. Вернувшись, угорське військо було змушене покинути ці землі, на яких їх уже ніхто не чекав, і шукати нову батьківщину. Ще раніше, до переселення в Леведію і Ателькузу, угорці жили десь на сході, в країні, яка називалася ще в VIII ст. "Велика Угорщина". В епоху Середньовіччя серед угорців побутувала легенда, що на сході існує Велика Угорщина, яка є їхньою батьківщиною. Тому в 1235-1236 роках угорський монах-домініканець Юліан вирушив у далеку дорогу до легендарної країни предків. Як не дивно, він знайшов її біля Волги. Але це відкриття запізнилось, оскільки західні угорці знайшли східних, щоб скоро взнати, що їх не стало. Татаро-монгольська навала пройшла і через землю уральських угорців. Частина угорських воїнів була включена до армії Золотої Орди, а решта народу змішалася з сусідніми народами, в основному з башкирами. Так, троє з дванадцяти відомих історично башкирських родів носили ті ж імена, що й три із семи угорських родів, які прийшли на Дунай. Це, очевидно, стало причиною того, що Плано Карпіні і Рубрук, які здійснили подорож до Золотої Орди в 1246-1253 рр., називали Башкирію "Великою Угорщиною". На Урал угорці також звідкись прийшли. Сліди цих праугрів і до цього часу вчені шукають в Західному Сибіру, в Казахстані і Узбекистані... Але повернімось до ІХ ст. Вихід угорців з Ателькузи розпочався близько 895 року, коли на Русі правив князь Олег. В 896 р. , як визнає угорська наука і це є загальнодержавним святом (1996 року в Угорщині широко святкували 1100-річчя своєї країни), угорські війська зайняли Паннонію (завоювавши землі Великої Моравії). Угорським повідомленням не протирічить і давньо-руський літописець. Правда, ця подія подана під 898 роком. "У рік 6406 (898) ішли угри мимо Києва горою, що зветься нині Угорське. І, пройшовши до Дніпра, стали вежами, бо ходили вони (так) як половці. І. прийшовши зі сходу, ринулись вони через Гори великі, що прозвалися Угорськими, і стали воювати словян і волохів, які тут жили. Бо сиділи тут раніше словяни і волохи, прийнявши землю словянську. А потім угри прогнали волохів і унаслідували землю ту. І сиділи вони зі словянами, підкоривши їх собі, і відтоді прозвалася земля (ця) "Угорською" ..." (4).

Кількість угорського народу на початку була відносно невеликою. Згадаймо, за легендою, і без жінок. Угорці легко змішались з місцевим населенням, в основному з словянами. В ХІ ст. угорські королі прийняли на свої землі тюрок-печенігів, які були вигнані з Північного Причорноморря половцями. А через 200 років (ХІІІ ст.) і самі половці сховались тут від монгольського нашестя.

З кінця ІХ ст. Угорська держава стала сусідом Галицької Русі. Для кінця Х-початку ХІ ст. , на жаль, в нас відсутні історичні дані про галицько-угорські відносини, які, безперечно, були як мирними, так і частіше у вигляді військових конфліктів. В кінці ХІ ст. (1092 р.) засвідчено похід на Русь угорського короля Ласло (Олександра) І Святого. В 1099 році війська угорського короля Коломана І і Святослава Ізяславича Київського були розбиті під Перемишлем галицько-половецькими полками. В 1123 р. король Іштван (Стефан) ІІ разом з польсько-чеськими і галицькими військами, допомагаючи Ярославу Святополковичу, йде на Володимир. В 1139 р. король Бела (Владислав) ІІ посилає війська на допомогу Ярополку Володимировичу під Чернігів. В 1144 р. угорські війська Белуша (угорського паладина і хорватського бана) були надіслані на допомогу Володимирку Галицькому. Протягом 1148-1152 рр. при Гейзі ІІ угорські війська здійснили 6 походів на Русь. При Белі (Владиславі) ІІІ (у дворі якого писалося "Діяння угрів") проти Галицького князівства було здійснено чотири походи (1188, 1189, 1190, 1197 рр.). В 1188 р. Бела ІІІ присвоїв собі вперше і титул "Короля Галичини". На початку ХІІІ ст. угорські королі також не раз намагалися знову заволодіти Галицьким князівством. Зокрема король Андрій ІІ прийняв титул "короля Галіції і Лодомерії". В Галичі в цей час часто перебували сильні угорські гарнізони, а галицькі князі змушені були "сидіти" при далекому угорському дворі як заручники. В 1214 р. було створено Галицьке королівство, яке віддано у володіння пятирічного сина Андрія ІІ - Коломана (до 1227 р.), зарученого з трьохрічною дочкою польського короля Лєшка (Олександра) Соломією. В 30-х рр. королем галицьким був ще один син Андрія ІІ - Андрій, який і помер в Галичі в 1233 р. Окремі спроби приєднання Галичини до Угорщини були і в ХIV ст. Зокрема, після 1370 р., коли польським королем став Людвіг (Людовік) Угорський і Галичина була віддана під управу угорських герцогів (воєвод). В 1387 р. Галичину на багато століть (до кінця ХVIII ст.) було включено до складу Польського королівства. І лише в 1772 р. було відновлено суверенне Королівство Галичини та Лодомерії, яка увійшла в унію зі Священною Римською імперією німецької нації, корону якої носив австрійський король. Ось такою схематичною була непроста історія галицько-угорських відносин. Але так трапилося, що нас поєднує одна подія, одна дата (996/998 рр.) - рік "завоювання угорцями своєї четвертої батьківщини" і рік першої згадки про Галич.

В 884 році від Різдва Христового, як мовиться про це в хроніках з річним викладенням подій, сім осіб, які мали князівську ознаку і які називалися "hetumoger" ("сім мадяр"), виступили з землі Скіфії в напрямку на Захід. В їх числі вийшов з цієї області вождь Альмош, син Юдьєка з роду короля Магога, чоловік, який залишив по собі добру память, і який був їх паном і порадником. Вийшов він з своєю жінкою і сином своїм Арпадом, а також з двома синами свого вуйка Хюлєка, Совардом і Кадочєй, і величезною незчисленною масою союзних народів. Багато днів йшли вони через пустинні краї: поки не ввійшли в землю Русі, яку називають Суздаль. Рухаючись таким чином, вождь Альмош зі своїми (супутниками) вступив в землю Русі, яку називають Суздаль.

Після цього досягли області Русів і, не зустрівши будь-якого спротиву, пройшли до самого міста Києва. А коли проходили через місто Київ, перепливши через річку Дніпро, то захотіли підкорити собі королівство Русів. Дізнавшись про це, вожді Русів сильно настрахались, бо вони почули, що вождь Альмош, син Юдьєка, походить з роду короля Атілли, якому їх предки платили кожен рік данину. Проте київський князь зібрав всіх своїх вельмож і, прадившись, вони вирішили розпочати битву з вождем Альмошем, бажаючи краще вмерти у бою, ніж втратити своє королівство і проти своєї волі підкоритись вождю Альмошу. В той же час київський князь відправив своїх послів, закликавши на допомогу сім половецьких вождів, своїх найвірніших друзів. Тоді ці сім вождів, імена яких: Ед, Едьомен, Ет, Бьонгер, Огад-батько Єртура, Вайта, Кетель-батько Алаптольми, зібрали немале число вершників, виступили проти вождя Альмоша, рухаючись швидкою риссю, ради дружби своєї з київським князем. І київський князь зі своїм військом виступив їм назустріч, а (потім), підсилившись завдяки допомозі половців, він почав рухатися з величезним числом воїнів проти Альмоша. Але вождь Альмош, якому допомагав Дух Святий, надів зброюЮ розташував військо в бойовий порядок, сидячи на своєму коні, обїжджав стрій, підбадьорюючи своїх воїнів. Затим він раптово зупинився перед всіма і сказав їм: (далі Анонім викладає виступ Альмоша, який він взяв цілком з "Діянь Александра Великого", вставивши у відповідні місця лише визначення угорців ("scithici"), русів ("Rutheni") і половців ("cumani") тощо). Воїни вождя Альмоша, вислухавши його мову, запалились величезною відвагою. В той же час зазвучали бойові труби з обох сторін, змішались (в битві) два війська, розпочавши жорстоку битву один з одним. І було вбито дуже багато русів і половців. Вищезгадані вожді русів і половців, побачивши, що їхні воїни переможені в битві, почали втікати і ради спасіння свого життя поспішно сховались в місті Києві. Вожді Альмош і його воїни переслідували русів і половців до самого міста Києва. Воїни вождя Альмоша рубали голі голови половців немов то були сирі гарбузи. Князі русів і половців, які ввійшли в місто, побачивши відвагу угорців. залишались там, немов німі.

Вождь Альмош і його воїни, одержавши перемогу, підкорили собі землі русів, і, забравши їх власність, на другий тиждень пішли на штурм міста Києва. І коли вони почали приставляти драбини до (міської) стіни, то князі половців і русів сильно настрахались, бачачи мужність угорців. І коли вони зрозуміли, що не в силах їм протистояти, тоді київський князь і інші князі русів і половців, які там знаходились, направили послів, прохаючи вождя Альмоша і його князів укласти з ними мир. Коли ж посли прийшли до вождя Альмоша і попросили його, щоб він не виганяв їхніх вельмож з місць, які вони займають, то вождь Альмош, порадившись зі своїми, відправив назад послів русів з вимогою, щоб князі ї їх вельможі віддали йому своїх синів в якості заручників, виплатили також у вигляді щорічного податку 10 тисяч марок, а крім того дали б їм продукти, одяг і інші необхідні речі. Князі русів, хоч і не по своїй волі, все віддали вождю Альмошу. Але вони попросили вождя Альмоша, щоб угорці покинули землю Галича ("terra Halicie"), пішли за ліс Ховаш ("uttra silvan Houos") на захід, в землю Паннонії, яка здавна була землею короля Атілли. І розхвалили угорцям землю Паннонії, сказавши, що вона прекрасна незмірно. Сказали також, що там зливаються дуже відомі водні джерела - Дунай і Тиса, - а також інші знамениті джерела, які переповнені прекрасною рибою. Цю землю, сказали вони, населяли словяни, болгари і волохи, а також пастухи римлян. Бо після смерті короля Аттіли римляни назвали землю Паннонії своїм пасовищем, оскільки їхні стада паслись в землі Паннонії. І по праву землю Паннонії називають пасовищем римлян, бо і донині римляни користуються благами Угорщини. Чого ж більше ?

Тоді вождь Альмош і інші представники княжої достойності, які називалися "hetumoger", а також половецькі вожді разом зі своїми родичами, слугами і служницями вийшли з Києва і в супроводі київських Русів прийшли до міста Володимира. Володимирський князь і його вельможі вийшли з дорогоцінними дарами до границь королівства ("regni") назустріч вождю Альмошу і добровільно відкрили йому місто Володимир. І вождь Альмош зі всіма своїми зостався в цьому місті протягом трьох тижнів. На третьому тижні володимирський князь віддав двох своїх синів разом з усіма синами своїх вельмож вождю Альмошу в заручники. І, крім цього, надав як вождю, так і його вельможам дві тисячі марок срібла, сто марок чистого золота з незчисленними хутрами і покривалами, а також триста коней з сідлами і вудилами, двадцять пять верблюдів, тисячу волів для перевезення вантажів і інші незчисленні дарунки. А на четвертому тижні вождь Альмош зі своїми прийшов в Галицьку землю ("in Galician") і тут вибрав собі і своїм місце для відпочинку... Коли все це почув князь Галицької землі, він вийшов назустріч вождю Альмошу босоніж з усіма вельможами і надав в користування вождю Альмошу різні дарунки. Відкривши ворота міста Галича, він запропонував йому гостинність, немов оєму господарю і віддав йому в якості заручника єдиного свого сина разом із синами вельмож свого королівства. Крім цього, він подарував як вождю, так і всім його воїнам десять найкращих скакунів і триста коней з сідлами і вудилами, три тисячі марок срібла і двісті марок золота, а також прекрасний одяг. Після того, як вождь Альмош пробув на місці свого відпочинку протягом одного місяця в Галицькій землі, її князь і інші його співтовариші, чиї сини були віддані в заручники, почали просити вождя Альмоша і його знатних, щоб вони пішли на захід за (ліс) Ховош, на землю Паннонії. Сказали вони їм, що земля ця надзвичайно хороша і що там зливаються відомі джерела, імена яких. як ми сказали вище, Дунай, Тиса, Вач, Марош, Кьорьош, Темеш і інші ...

Вождь Альмош і його вельможі, прийнявши порвади Русів, уклали з ними найміцніший мир. Князі же Русів, щоб їх не вигнали з їх місць, як ми вже сказали, віддали синів своїх в заручники разом з незчисленними дарунками. Потім князь Галицької землі віддав наказ, щоб попереду йшли дві тисячі лучників і три тисячі селян, які повинні були розчистити шлях через ліс Ховош до границі Унга. І, навантаживши всю тяглову худобу продуктами і іншими необхідними речами, забезпечив для прогодування домашніми тваринами в величезній кількості. Тоді сім представників княжої достойності, які називалися "hetumoger", і ті сім половецьких вождів, імена яких ми вище називали, разом зі своїми родичами, а також разом зі слугами і служницями за порадою і з допомогою Русів вийшли з Галицької землі в землю Паннонії. І пройшовши таким чином через ліс Ховош, вони віддалились в область Унг..."

ЛІТЕРАТУРА
1. Шушарин В.П. Русско-венгерские отношения в ІХ в. // Международные связи России до XVII в. - М., 1961. - С.135-145.
2. Константин Багрянородный. Об управлении Империей. - М., 1989. - С.298-299.
3. Седов В.В. Венгры в Восточной Европе // Археология СССР. Финноугры и балты в эпоху Средневековья. - М., 1987. - С.236-239.
4. Літопис Руський. - К., 1989. - С.14.