Як робляться великі проекти,
або Пост-харизматичний синдром

Я постійно, або інколи, перебуваю в м. Станіславі (Івано-Франківську), котре знаходиться десь за 100 км, від маленького гуцульського містечка Рахова, що в Карпатах, біля котрого, більше 100 років тому назад, "стара цісарська матінка" Австро-Угорщина, "знайшла" географічний центр Європи, і поставила там знак - стовп, що символізує цей центр. Відповідно, я часто буваю досить близько до "центру Європи", значно ближче, ніж до Києва, Відня, Варшави, Москви, чи - Парижа, (там я вже був).

Це не зобов'язує ні до чого. Я завжди можу купити, або не купити, квиток, і сісти на "ковбойську" "Червону руту", і за пару годин прибути до "Центру Європи" - Рахова, котрий після "ситих буржуйських європ", здається таким милим і своїм.

Можу залізти на гору, (біля центру Європи), зарізати барана, засмажити його на вогні, попити горілки і попоїсти. Це можна зробити масово, або вдвох. А можна назбирати "мухоморів", поскидати їх у казанок, поставити на вогонь, залити водою, зварити юшку і посьорбавши її відчути себе "кастанедою" - з'являться фіолетові ведмеді, чи зелені чоловічки, які будуть бігати по галявині і лементувати: "Show must go on Ярку!"

Перебуваючи на таких коротких "вакаціях", часто станеш на горі і подумаєш: "насрати на ваше велике мистецтво", як казав старий гуцул, - " з високої полонини".

А на горі добре. Можна розібратися і на голяса побігати по траві, або ж - "потрахатися" з жінкою, або "трахнути" корову чи коня, для повноти єднання з природою та ландшафтом.

А потім, на третій день, повернутися до Станіслава, ностальгійно вбрати жіночі колготки, та й зазнимкувати (себе).

І помилуватись фото - повний постмодерн.

"Alter ego" & K, так вам і треба.

Ярослав Яновський.

 ***

Чому би просто (прямо) не сказати всім, що я найкраща! Бо ця думка тішить моє самолюбство, навіть тоді, коли я розраховуюся за маленьку славу свого нікчемного тіла, вдаючи, що воно найкраще, тим же тілом. Лежачи на операційному столі, точніше, - в операційній, - на гінекологічному кріслі, розсунувши ноги, тремчу зі страху, бо бачу інструменти і добре знаю, що оте залізо зараз розтинатиме мою плоть, як лезо ножа розрізає плоди, солодкі й соковиті, а кров, наче сік литиметься на ті ж інструменти, на підлогу, і потече містом, заллє вулиці...

А ось і анестезіолог, посміхається так лагідно, і очима, ковзає туди, де завжди хоче побувати, не лише поглядом, кожен чоловік, вводить у мою набряклу вену голку. Він обіцяє розбудити мене, так само, як це робить мій чоловік. І звідки йому знати, як це насправді відбувається в мене з моїм чоловіком. Дивно, що я слухаю його безглузді теревені, в момент, коли в мозку панує біль і, навіть, немає бажання, щоби, бодай подумки, послати анестезіолога, лікарів і, взагалі, всіх чоловіків разом з їхнім бажанням втикатися, врізатися тим своїм "жезлом" у мене... Невже, після такого, я знову розсуватиму ноги?!

А "райський газ" вже діє, бо я чую в собі його запах, чую як він тече мною, то - анестезія, повна амнезія... Підлітаю десь під стелю, здається, що чую скрегіт леза хірургічного ножа в тілі, але немає більше болю. Зате є кольори, багато барв, що рухаються, ось воно яке - віртуальний світ підсвідомості, аж подих захоплює. Я тут і мене - нема. Це і є мистецтво - бути присутнім тоді, коли насправді - відсутній. Ніяких думок, лише мандруєш, літаєш тими кольорами - шалено швидко, глибоко і... так приємно.

І після такого, далі п'ю алкоголі, далі трахаюся, знимкуюся, акціоную, і далі хочу цим жити!

Весела Найденова.