Великий князь Михайло Карачаєвський-Вовк
Я ПОКЛЯВСЯ НА МОГИЛІ СВОГО БАТЬКА, ЩО ПОВЕРНУСЯ ДО КИЄВА І ПОСЯДУ НА ПРЕСТОЛІ

Два роки тому Павло Глоба говорив, що в Україну має повернутися український князь-іноземць, мають повернутися монархи до Болгарії, Румунії та інших країн. Так і сталося: Симеон ІІ очолює уряд Болгарії, Михай І повернув свій маєток, а до Києва назавжди приїхав Великий князь Київський, Чернігівський та Карачева Михайло Карачевський-Вовк — державний діяч, дипломат, відома людина у світовому бізнесі. Він люб'язно погодився дати ексклюзивне інтерв'ю для нашої газети.

"МОЯ МАТИ, НАРОДЖЕНА В МАНЬЖУРІЇ, У ФРАНЦІЇ ПОБРАЛАСЯ З УКРАЇНСЬКИМ КНЯЗЕМ"

— Однією із найприбутковіших фінансових справ наприкінці ХІХ-початку ХХ століття у ділових колах світу вважалося будівництво Транссибірської магістралі. Тож не дивно, що уряди й фінансисти багатьох країн купували акції залізниці, створювали там свої постійні представництва, адже будівництво тривало з 1891 до 1916 року.

Сталося так, що коли моя бабуся — графиня Полін Ленорман де ля Тур — приїхала у місто Бухеду (Маньчжурія) як представниця від Франції, мій майбутній дідусь-поляк — полковник, граф Станіслав Ставиньський, кавалер французького Ордена Почесного Легіону — вже працював на будівництві головним інженером-шляховиком. Вони познайомилися на прийомі у польському посольстві і невдовзі побралися. Коли народилася моя мама — Ірина — родина переїхала до Києва, а пізніше до Парижа. Після смерті графа Станіслава Ставиньського бабуся вийшла заміж вдруге, за диригента хору Кошиця — Кирила Тарасовича Миколайчука.

Мій батько Микола — син Великого Князя Київського, Черніговівського та Карачева Олександра Осиповича Карачевського-Вовка та графині Марії Азарової-Храпової — був представником російського морського флоту в Бізерті (тепер Туніс, тодішня колонія Франції). Коли почалася революція, і потрібно було віддати флот більшовикам, він перейшов у французький військовий флот (завдяки цьому наш рід і вцілів) й оселився у Парижі, де зустрів мою маму.

Рід князів Карачевських-Вовків бере свій початок від Рюриковичів, а точніше, від Святослава - сина легендарних Ігоря та Ольги, продовжується через Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Святослава (князя Чернігівського), Олега, Всеволода ІІ, Святослава ІІ, Всеволода, Святого Михаїла ІІ - Великого князя Київського та Чернігівського і його сина Мстислава, від якого й починається гілка князів Карачевських. Герб князів Карачевських-Вовків: зліва - на блакитному тлі - архангел Михаїл з мечем, стоїть на снопі з семи колосків пшениці; справа - на жовтому тлі - Чернігівський орел, що тримає Андріївський хрест; внизу - на блакитному тлі - герб Карачева - Чернігівський орел стоїть на оборонних мурах міста Карачева.

"Я ТАНЦЮВАВ З МАРИНОЮ ВЛАДІ, А ПОТІМ ПОБУВАВ НА ЇЇ ВЕСІЛЛІ З ВИСОЦЬКИМ"

— Дисципліна у нашій сім'ї була дуже суворою. Дав слово — мусиш за нього відповідати. Краще було сказати "Я не знаю" або "Я подумаю", ніж "Так", а потім це "так" не виконати. Ми знали, що провинилися тоді, коли перед сном батько не давав поцілувати своєї руки.

Ми завжди допомагали мамі. Жоден з нас не мав права сказати: "Мамо, хочу чаю чи кави". Натомість запитували: "Чи можу я попросити шматочок хліба?" Батьки навіть визначали, якою мовою ми маємо говорити в той чи інший день: понеділок — англійською, вівторок — німецькою, середу — українською, четвер — італійською тощо. Тільки у неділю ми були вільними від обов'язкового спілкування якоюсь з іноземних мов і зазвичай говорили українською.

Розумієте, вони нас виховували не для себе, а для нас самих. Тому мене разом із братом-близнюком Миколою батьки відправили навчатися до знаменитого єзуїтського коледжу Святого Георгія. Потрібно сказати, що єзуїти вчинили дуже мудро: зібрали дітей емігрантів із дворянських родин різних національностей. Діти ж самі відповідно до національного походження розбилися на своєрідні "клани" — український, грузинський, естонський, польський, литовський тощо — і у кращому сенсі слова почали змагатися між собою (звісно, інтелектуально) за утвердження у своєму повсякденному житті тих чи інших національних традицій. У результаті "клани" перебирали найкраще один від одного, а кожний з учнів духовно й культурно збагачувався, вивчав мови, навчався притаманній європейській культурі толерантності та справедливості, умінню з повагою ставитися до культурної спадщини, звичаїв, віри представників інших національностей. З висоти свого віку й досвіду я можу сказати, що цього не завадило б навчати й нинішню молоду генерацію українців.

Загалом, навчання було всебічним. Ми опановували не тільки дипломатію, протокол, мови, але й точні науки, пізнавали не тільки теорію, але й мали змогу практично діяти (ось лампочка і контакт — будь люб'язний, проведи світло). А на Закон Божий ходили у православну церкву до владики Афанаїла. Однак основну увагу у навчальному процесі єзуїти приділяли справі відродження монархії, адже знали пророцтво Божої Матері Фатіми: "Там, де впаде імперія сатани, — а це вже сталося із розпадом Радянського Союзу, — засяє корона Божа".

У нашому коледжі були тільки хлопці, дівчата ж навчалися у пансіоні благородних дівиць Святої Княгині Ольги. Раз на тиждень ми зустрічалися, вчилися разом співати й танцювати. Не раз я мав задоволення танцювати з трьома чарівними сестрами-красунями Поляковими: Оділь Версуа, Елен Валье, і з "самою" Мариною Владі, зіркою світового кінематографу, а пізніше мав честь бути запрошеним на її весілля з Володимиром Висоцьким у Парижі.

"Я ПОКЛЯВСЯ НА МОГИЛІ СВОГО БАТЬКА, ЩО ПОВЕРНУСЯ ДО КИЄВА І ПОСЯДУ НА ПРЕСТОЛІ"

— Окрім мене та мого брата-близнюка Миколи, в сім'ї було ще два старших брати — Андрій (на 12 років старший від нас) та Олександр (на 10 років). Однак сталося так, що перед смертю батько передав саме мені — наймолодшому

— княжий перстень і заповів відродити на Україні монархію.

— Ваша Світлість, Україна сьогодні — це президентсько-парламентська Республіка. Як же "уживатимуться" на одній території Президент і Монарх? Сьогодні у світі Конституційними Монархіями є Марокко, Іспанія, Бельгія, Швеція, Англія, Ліхтенштейн, Люксембург, Камбоджа, Андорра, Японія тощо. Реальну владу у цих країнах мають Президенти або голови урядів. Монархи ж володіють правом амністії, займаються святими справами: піклуються про сім’ї, дітей, інвалідів... У їх віданні — справи церковні. У сучасному світі влада Монарха є здебільшого чимось середнім між владою Бога (адже Монарх — помазаник Божий) і політиків. Монарх може висловлювати незгоду з Президентом, Прем’єром, спікером Парламенту, і вони мусять дослухатися до його думки. Справжній Монарх є уособленням національної ідеї, інтегратором суспільства. Він завжди слідкує за тим, що вигідно чи невигідно для його народу. Якщо він любить свій народ, то і народ любитиме його. Тож на все воля Божа і воля народу — в їхніх руках доля Монархії в Україні.

"СПОЧАТКУ БУЛА АНАРХІЯ, АЛЕ БОГ СТВОРИВ МОНАРХІЮ"

— Не секрет, що у багатьох країнах світу саме Монарх сьогодні виконує чи не найважливішу функцію в суспільстві як примиритель та інтегратор, як політична фігура, навколо якої згуртовується вся нація. Нагадаю, що, наприклад, в Іспанії, яка довгі роки потерпала від фашистської диктатури, саме Король Хуан-Карлос значною мірою домігся подолання розколу у суспільстві. Він є символом нації і держави, найвищим моральним авторитетом іспанського суспільства.

Представники монархічних сімей ведуть активне громадське життя, займаються благодійництвом, підтримують своїм авторитетом важливі суспільно корисні справи. Згадаймо хоча б доробок у цій царині покійної Принцеси Діани, яку любив увесь світ. Згідно із традицією, раз на тиждень я теж веду прийоми громадян з 9 до 13 год.

У Болгарії — взагалі стався чи не перший у світовій історії прецедент повернення до влади Царя Симеона ІІ — не як Монарха, а як голови уряду. Дванадцятого квітня цього року уряд Румунії повернув маєток колишньому Королю Михаю І, до речі, одному з чотирьох іноземців, які були нагороджені радянським орденом Перемоги.

Отже, сьогодні ми маємо всі підстави говорити про світовий феномен ренесансу і відновлення інститутів монархізму.

Ідеї монархізму, рицарства популярні і в Україні. Я думаю, це закономірно, адже вся історія української нації насичена яскравими прикладами високого служіння Вітчизні, ідеалам честі і свободи, яким уславилися Великі Київські Князі й Гетьмани України, кращі представники українського козацтва та шляхетства.

У ХХ сторіччі послідовним ідеологом монархізму у нашій країні, апологетом ідеї формування політичної нації виступив "український Вебер", засновник Братства українських класократів-монархістів (1927р.) В'ячеслав Липинський, який стверджував, що національна аристократія є творцем історії, провідником й організатором нації, рушійною силою утворення держави. Він підкреслював, що лише важка рицарська боротьба за свою Владу на своїй Землі, за свою Державу дадуть українській нації омріяну свободу. Сьогодні я радий тому, що монархізм в нашій країні увійшов у повсякденне життя. В Україні діють декілька рицарських Орденів — Святого Станіслава, Архістратига Михаїла, Данила Галицького тощо, які відтворюють традиції лицарського духу і братства, відновлюються інститути нобілітації та дарування дворянських титулів. Тим самим відбувається відзначення кращих із кращих відповідно до усталених монархічних традицій. Піднесення кращих до дворянської гідності та титулів не дає їм жодних привілеїв і є лише стимулом для подальшого відданого служіння Вітчизні, принципам честі. Прикро лише, що інколи ідеї монархізму, рицарських орденів паплюжать різного роду самозванці та пройдисвіти.

ЛЕГЕНДА

— В одному старовинному переказі про Великого Князя Київського Ярослава Мудрого розповідається, що він дбав про добробут всіх земель і племен своєї неосяжної держави, молився Спасителю, аби захистив Він Київську землю від лютих ворогів. Почув Господь його молитви — і сталося диво. З діда-прадіда від батька до сина передавалася легенда про те, як одного разу явилася Великому Князю Ярославу Мудрому Мати Божа і сказала, що від того часу буде Покров її над Київською землею і над людом її. Пречиста заповіла нам тільки миром жити, у взаємній любові. То був не сон. Коли підвівся князь з колін, то побачив на тому місці, де стояла Мати Божа, ікону Благовіщення. Швидко та справно за наказом Великого Князя Ярослава Мудрого над Золотими Воротами возвели київські будівничі церкву Благовіщення, як того бажала сама Богородиця, і урочисто перенесли до неї ікону. Від того дня стояла ікона Благовіщення на сторожі обраного Богородицею міста, і ніяка сила не могла здолати його, допоки від могутності, багатства і прославлянь не запаморочилися голови наших предків, почалися чвари поміж князями, а простий народ занедбав Божі заповіді. І впала на їхні голови кара Божа.

Почали толочити Київську землю татарські коні, грабували її ненажерливі сусіди з усіх сторін світу. А люди замість того, щоб покаятися, продовжували міжусобицю, а що найгірше — закликали проти братів чужинців. Як могла виблагати Богоматір у Всевишнього прощення, коли мечі тих, хто мав боронити Київську землю, падали на голови своїх же братів?

І сталося так, що напав на наш стольний град князь Андрій Боголюбський. Як удерся він до церкви над Золотими Воротами, то був вражений красою святої ікони, дарованої Богородицею. Наказав він своїм воїнам забрати її з собою, та не побажала Мати Божа полишити хоч і грішний, але любий їй Київ. Як у славі, так і у горі вирішила Вона залишитися з українським народом і не далася у руки ворогам. Так і лежить досьогодні чудесна ікона під руїнами Золотих Воріт і чекає дня й години, коли повернеться свій справжній Князь, коли ми, нащадки Великого Князя Ярослава Мудрого, віднайдемо знову загублену у чварах єдність і братню любов, спокутуємо гріхи свої і під знаменем Христа Спасителя відродимо славу й велич України, збудуємо справедливу й миролюбну державу. От тоді з'явиться знову з-під землі небесна святиня і вознесеться у всій своїй силі і красі над золотоверхим Києвом, благословляючи й охороняючи столицю нашу і весь Народ український.

Я відчуваю серцем і напевно знаю, що сьогодні в Україні знову настає епоха Великого Князя Ярослава Мудрого. У Києві відновлюються святині українського народу, Президентською мудрістю повернено Великокняжеську Андріївську церкву Автокефальній Українській православній церкві, до людей повертається Слово Боже, молодь прагне отримувати сучасну європейську освіту, відроджується потяг українців до єдності, миру і злагоди в суспільстві. Упевнений, що і мій досвід державного діяча, військового, дипломата, бізнесмена стані у пригоді моїй Батьківщині. Вірю, що Україна на вірному шляху, що Благословення Боже повернеться до нас і ми знов побачимо ікону Пречистої, яка вирине із під землі, як свідчення і знак того, що почалася знову епоха Великого Князя Ярослава Мудрого, бо Господь знеславлений ніколи не буває.

Тож бажаю всім достойно увійти в цю епоху. Всіх життєвих благ вам, щасливого Нового 2002 року і Різдва Христова.