МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
АВАНГАРДУ І ТРАДИЦІЇ
GALL'ART

Тарас Возняк

Ґлобалізація як виклик людству

Однією з визначальних характеристик сучасности є розвиток процесу ґлобалізації. Починаючи розмову про неї, зокрема про її вплив на Україну, очевидно, слід визначитися, як ми розуміємо це поняття. Отже, “ґлобалізація – це розвиток економічної та політичної взаємозалежности країн та реґіонів світу до такого рівня, коли можливим та необхідним стає створення єдиного світового правового поля та світових органів економічного та політичного управління” (1). Ґлобалізація є об’єктивним процесом, породженим початком інформативної технічної революції, вона стала можливою після подолання бінарного протистояння світової капіталістичної та комуністичної систем. Бінарність такої конструкції нівелювала розбіжності в обох таборах і технічно не давала змоги розгорнути ґлобалістичний процес. Натомість сьогодні він став, що називається, “на часі”.

Переважно, коли міркують про ґлобалізацію, то йдеться лише про її економічний та політичний аспекти. Однак, вона набагато глибша і може змінити не тільки всі інші сторони людського життя, але й саму людину. Ґлобалізація криє у собі чимало загроз. Але разом з тим і надій. Рікардо Діас Гохляйтер, президент “Римського клубу” визначив такі головні напрямки, у яких мають розвиватися ґлобалізаційні процеси: по-перше, добиватися екологічної рівноваги, по-друге, розвивати господарську конкурентоспроможність, по-третє, добиватися соціальної справедливости, по-четверте, підтримувати правову державу та демократію. Часто ці цілі заперечують одна одну, однак елімінувати жодну з них неможливо, оскільки це одразу робить недосяжними всі інші. Завдання полягає в їх балансуванні.

Однак, разом з тим, слід зауважити, що структури “ґлобальної культури” та “ ґлобального світу” постають у процесі співпраці далеко не всіх економічних організмів, держав та культур. Національна держава як досягнення на якомусь певному етапі неначе елімінується – погляньмо хоча б на повільне вигасання національних держав у ЕС. Окремі, часто доволі самостійні національні економічні організми поглинає світовий ринок. На національні культури, навіть такі потужні, як французька чи німецька, чиниться потужний культурний тиск. А тому створення справедливого світу, який би враховував усі можливі запити інших культур чи світів, більш ніж проблематичне. Більша частина категорій та стандартів постмодерного світу (світу вже не індустріальної/модерної епохи, а саме постмодерної/інформаційної), які претендують на визначення ґлобалізаційного процесу, – західного походження. Правові, технологічні та інституційні форми “ґлобальної культури” зумовлені потребами Заходу, відображають західне бачення світу. Натомість, інші культури та цивілізації є тільки об’єктами, на які спрямована (або ні) ґлобалізація за західним зразком. Тому всі переваги та недоліки західного суспільства наче у дзеркалі відображаються у баченні та здійсненні ґлобалізаційних завдань. Величезною перевагою західного суспільства та його шансом у цьому сенсі є те, що воно здатне на відсторонену рефлексію, а це дає певну надію на успішність ґлобалізаційного проекту, якщо він не вирветься з-під контролю людини взагалі. А є багато передумов до того, щоб сталося саме так.

Зливання цивілізаційних островів. Велике ґлобальне об’єднання людства та його у-смертнення

Одним із найістотніших аспектів ґлобалізації є насамперед своєрідне об’єднання людства, світ певним чином має стати єдиним – економічно, політично. Однак, що це означає? Та й чим є це об’єднання? Чи не нагадує його завершення тієї миті, коли дитина нарешті опановує всі свої частини тіла – руки, ноги, голову – і нарешті бачить себе як цілість? Можливо, так колись мало статися і з людством. Разом з тим, людство не тільки нарешті могло б охопити поглядом всі свої складові, але й неначе піднятися на вищу сходинку власного самоусвідомлення. Це – неначе момент його дорослішання, зрілости, коли воно нарешті побачить, усвідомить і опанує усі свої складові. Але водночас воно побачить не тільки всього себе у всьому своєму розмаїтті, але і свої межі, свою обмеженість, а тому й крихкість, ба навіть більше – смертність. Тут мова йде не лише про обмеженість у просторі, яка зводиться до всього існуючого, але віднедавна і у часі – перед людством нарешті відкрилася його часова скінченність. Після 1957 року воно вже має всі технічні засоби, аби себе знищити. Опанувавши усе та все перелічивши, людство саме перед собою постає зліченним, засадничо охоплюваним/охопним, а тому обмеженим та смертним. Попередні епохи були радше епохами дитинства людства, його безпам’ятства. Йому насправді здавалося, що воно безсмертне та безконечно розмаїте.

Синхронізація часів людства

При цьому несинхронний час людства, який протікав на кожному з цивілізаційних островів своїм руслом та по-своєму несинхронно один з одним – то циклічно, як у архаїчних народів, то розгалужено, то лінійно, від сотворіння до кінця світу – завдяки ґлобалізації заганяється у одне єдине, відмірюване атомним годинником лінійне русло часу. Єдиними поправками є тільки поправки “теорії відносности”. Власне у цій уніфікованості часу світу до єдино прийнятої форми лінійного часу від якого не допустимі жодні відхилення чи відгалуження криється чи не найрадикальніше обмеження та репресія західної цивілізації над іншими.

Так, лінійний час неначе об’єднує, але водночас і збіднює людство, позбавляючи його часового розмаїття. Людству дедалі важче принаймні символічно повернутися назад і виправити щось у минулому, як це було можливо при циклічному часі – після нового народження Осіріса чи чергових тропічних дощів “мала” цивілізаційна група могла почати все спочатку і виправити попередні помилки чи переступи. Людині дедалі важче поринати у свою, окрему гілку часу, щоб сягнути безчасся Гаутами Будди. Сьогодні під тиском ґлобалізації окремі “часові меншини” не можуть пірнути у свій несинхронний час в бік від головного потоку лінійного часу.

Економічна та політична ґлобалізація вкинула дуже різних людей до одного “тигля”, але поки що, на щастя, не призвела до повної часової нівеляції – ми все ще на шляху до неї. У сучасних демократичних суспільствах існує достатньо механізмів, щоб якось амортизувати процеси темпоральної ґлобалізації людства та збалансувати співіснування темпорально різних людей на підступах до “ґлобального лінійного часу” західного типу. І попри все представники темпорально різних культур все ж чіпляються за свою окремішність, за свою конвенцію часу. Характеристики часу американського бізнесмена не співпадають з характеристиками часу буддиста, що еміґрував до США. Культурний контекст таміла може визначати не стільки місце його перебування, скажімо Силіконова Долина у США, скільки час, у якому особисто він живе і який визначається його культурним консенсусом як буддиста. “Культура, об’єднувана місцем” після Великих географічних відкриттів, перемішування людности, економічної та політичної ґлобалізації щоразу більше перетворюється на “культуру, об’єднувану часом”. Таким чином, у одному і тому ж місці сьогодні все ще функціонують паралельні світи із своїми “паралельними модерностями” (2). Однак, як на них вплине інформаційна революція? Може, радше уніфікуюче. І тоді людство перейде від сучасних “паралельних модерностей” до, як це парадоксально не звучить, “уніфікованої постмодерности” з “ґлобальним лінійним часом” західного типу?

Процес переходу можна назвати боротьбою різних конвенцій часу, притаманних різним культурним традиціям. Сьогодні це протистояння ще не таке очевидне, однак воно може стати істотним за умови більш масового контакту носіїв різних культурних традицій. Циклічний час архаїчних субкультур чинить опір лінійному европейському та розгалуженому часові. Для людей лінійного часу час абсолютний та однонапрямлений, “стріла часу” пронизує людину; натомість, для людини циклічного часу саме цієї однонапрямлености у европейському сенсі слова і немає, циклічний час не має кінця. З іншого боку, для людей розгалуженого, суб’єктивного часу він у кожному з випадків має свій темп та якість. Гостре відчуття минущости, притаманне людям юдео-християнського культурного кола, ніяк не корелює з циклічним часом буддистів, який спрямований не до есхатологічного “кінця часів”, а через цикли вдосконалень і перероджень до персонального згасання часу у позачасовій нірвані. Не тільки спрямованість, але і сама якість часу у кожному з випадків є різною. Швидкий, “гарячий” час інтернетного менеджера ніяк не співпадає з розміреним часом медитуючого дзен-буддиста чи танцюючого суфія або ж хасида.

Проголошувана на даний момент мозаїчність модерного суспільства начебто має бути збережена у постмодерну інформаційну епоху, а відповідно, вона мала б передбачати і мозаїчність часів у цьому суспільстві.

Однак, вже сьогодні більшість еміґрантів – цих першопрохідців ґлобалізації – не дотримується не те що “конвенції місця”, покидаючи свої країни, але й “конвенції часу”, і вливаються в уніфікований лінійний час ґлобалізаційних процесів. Як оцінити саме це об’єднання? На даний момент часова уніфікація виглядає на найбільш економічно та політично ефективну. Однак, чи залишатиметься так завжди? Можливо, саме темпоральна диверсифікація людства стане його рятівним ресурсом? Особливо у інформаційному суспільстві – суспільстві, де головним продуктом буде час.

Нівеляція цивілізаційних архіпелагів

До новітнього часу людство було організоване за острівним принципом. Різні частини людства були достатньо ізольовані одна від одної. Причому, ізольовані та диференційовані на різних засадах.

Попередньо вже говорилося про часову несинхронність людських островів. Групи людей проживали у засадничо різному як щодо своєї якости, так і щодо своєї спрямованости часі.

Разом з тим людство населяло різні ізольовані континенти чи віддалені землі, що ділило його географічно. Це певним чином було його захисним ресурсом. Епідемії чи соціальні безумства на одному із цивілізаційних архіпелагів не загрожували безпеці іншого. Хоча, звичайно, окремі групи чи люди долали пустелі та океани. Однак пустелі та океани між цивілізаційними архіпелагами залишалися. Щоправда, епоха Великих географічних відкриттів поклала край географічній ізольованості цивілізаційних складових людства. З’явилися колоніальні імперії. Потім світ став політично та економічно бінарним – подолати кордон між системами ще недавно було вкрай важко. І нарешті, він наближається до своєї географічної єдности – перельоти через океани вже не такі довгі, новини долітають ще швидше, так само, як і електронні гроші чи головний товар – інформація.

У зв’язку із географічною ізольованістю біологічно чи антропологічно людство було і досі залишається доволі диференційованим, що робить його стійкішим до різного роду біологічних загроз. Багаторасовість людства насправді є певним захистом, певним ресурсом для виживання. Однак, завжди присутні процеси біологічного змішування рас дедалі пришвидшуються, що може призвести до певного уодноманітнення роду людського та з часом скласти певну загрозу.

На персональному рівні істотним бар’єром завжди була біологічна суверенність кожної людини, її унікальність. Право на біологічну неповторність та недоторканість лягло в основу західного суспільства. Однак, і цей бар’єр невдовзі може бути подоланим. Генна інженерія зможе втручатися у генну структуру людини, причому як з її доброї волі, так і всупереч їй. Клонування людей, “виправлення” шкідливих генів для покращення людини, поставить перед людством багато запитань – до якої межі припустимо модулювати себе за допомогою генної інженерії, чи до якої межі можна модулювати іншу людину, ще ненароджений зародок? Де повинна спинитися технологія і спрацювати етика? Чи маю я у своєму біологічному тілі останній прихисток, чи вже ні? Чи можу я відгородитися ним від інших, чи вже ні?

Не меншими бар’єрами були і цивілізаційні поділи. Люди, котрі належали до різних цивілізацій, мали різну матеріальну культуру, різні культурні та духовні цінності, вони сповідували різні релігії. Базою для ґлобалізації, поза всяким сумнівом, є технологія, однак технологія є органічною частиною ширшого феномену. Технологію слід розуміти як функцію культури. Мало того, технологія має виражати сам дух цієї культури, або ж вступити з нею у конфлікт і врешті перемогти чи програти. Устояні культури мали свої, адекватні саме їм технології. У принципі, між цивілізаційними архіпелагами завжди відбувалася певна культурна кореспонденція, якась інформація та технологія передавалися, інша річ: чи вона адекватно відчитувалася та адаптувалася – навряд. Навіть проста зміна технології приводила або до розвитку культури або до її смерті. Часто це супроводжувалося і фізичним вимиранням народу, який був носієм певної технології, а отже і культури. Однак, така мультиплікативність людства у цілому та антропологічна диверсифікованість людства запевняла йому упродовж усього розвитку його безпеку.

Мовна уніфікація

Люди розмовляли та розмовляють різними мовами. І йдеться тут про щось набагато глибше, аніж просто засіб комунікації. Насправді мова формувала та формує світ, у якому живуть люди цієї конкретної мови. Щоб зрозуміти, як по-різному кожна з мов відображає, а, точніше, творить світ, досить перелічити слова, наявні у кожній мові, однак кожне із своїм неповторним змістом, як от “я”, “ти”, “нас”, “хто”, “так”, “ні”, “жінка”, “чоловік”, “зірка”, “вода”, “ніч”, “земля”. Таких істотних слів існує не більше трьохсот. Вони і є становим хребтом кожного світу-мови, у якому ми насправді живемо (3). Годі ще раз нагадувати, що починається саме інформаційна революція, де роль слова буде більшою, ніж будь-коли перед тим. Однак якого слова, якої мови – усі вони різні і всі унікальні.

Сьогодні у світі існує близько 6000 мов. Половина з них функціонує у Новій Ґвінеї. Натомість, більшість людства розмовляє заледве п’ятьми-шістьма мовами. Однак, тим не менше, людство живе у 6000 мово-світів. Кількість цих світів на наших очах катастрофічно зменшується. А тому зменшується і ареал буття, в якому мешкає людство. Звичайно, мови завжди помирали. Лише деякі з них, як-от баскська, єгипетська, китайська, грецька, гебрейська, латина, санскрит і тамільська жили більше 2000 років. Але швидкість зникнення мов зростає і сягнула показника – 10 мов на рік. У наступному сторіччі зникне 50-90% мов, які існують сьогодні. Чи варто надміру перейматися тим, що помруть 3000 мово-світів Нової Ґвінеї? А може, таки варто?

З одного боку, людство розбудовує найуживаніші мови, добудовує до семантичних лабіринтів цих мов дедалі нові й нові галереї та переходи. Інформаційний вибух неймовірно прискорив процеси народження нових мовних форм. Однак, з іншого боку, ми занедбуємо не лише анфілади значень у рідкісних та маловживаних мовах, але й цілі мови-світи. Вже сьогодні мова, відсутня в Інтернеті, – це мова, яка більше не існує у модерному світі. Люди, колишні чи потенційні носії цих мов, живуть і далі, однак, у світі іншої мови, у засадничо по-інакшому влаштованому, з іншим запахом та кольором мово-світі. Мало того, такі прозеліти насправді мешкають не на території цілого лабіринту нової мови, а тільки скраю – у прозелітських сінях, обмежених двома-трьома тисячами слів, у семантичних злиднях піджин-інґлішу чи сов’єт-рашину/совкової російської. Натомість, що станеться, коли ми перейдемо на утилітарно зручнішу англійську, чи те, у що вона трансформується в процесі ґлобалізації та адаптації до потреб інформаційної революції?

Навмисний чи ненавмисний “лінґвосуїцид” є одним із найефективніших знарядь етноциду, декультурації народів та їхньої класичної чи електронної колонізації. Дуже ефективно цей метод сьогодні застосовується в неначе б то політично незалежній, однак інформаційно розчавленій Україні. Зрештою, навіть Франції довелось на законодавчому рівні захищати свою мову від масованої атаки англійської, а радше “американської” мови.

На ґлобальному рівні головною проблемою залишається проблема англійської мови. Сьогодні це однозначно світова мова. Нею користуються повсюди. Вона найбільш розбудована та розбудована-для ґлобалізаційного процесу. Люди як правило вживають найкорисніші мови, в тому і англійську. Та через кілька поколінь вона знищує всі інші. Звичайно, ніхто не насаджує силоміць англійської мови, немає ніякої англо-саксонської змови. Мовна війна йде “за замовчуванням” – не хочеш, то залишайся поза ґлобальними процесами.

Та не все так просто і з мовами, які мають багато мовців, і начебто повинні заполонити півсвіту. Такі мови мають тенденцію до розпаду. Та ж англійська вже розпадається на британський, американський та інші чудернацькі варіанти. При аґресії світової мови місцеві мови їх креолізують, як скажімо сталося в Україні з російською мовою, а на Ямайці з англійською. Причому, швидкість розпаду тим вища, чим більші терени ця мова охоплює. Це може стати певною непередбачуваною технічною проблемою інформаційної революції.

Диверсифікація contra уніфікація

Викликів перед людством, з огляду на його об’єднання та ґлобалізацію, не зменшиться, якщо не навпаки. Перебуваючи на порозі ґлобалізації, маємо водночас усвідомлювати, що об’єднання, переплавлення людства у одне цивілізаційне ціле може бути як певною перевагою, так і однозначною загрозою. Насправді, якщо поминути простацькі політиканські вигоди якого-небудь чинного політичного чи економічного утворення – США чи ЕС – мова йде все ж про певну гомогенізацію людства у цілому, про знесення засадничої захисної його диверсифікації на різних рівнях, що може його збіднити, зашкодити йому, зробити його менш захищеним. Чи, може, спробувати зберегти цю диверсифікованість? А разом з тим – чи можна добитися монолітности, і чи можна зберегти різноманіття?

Звичайно, цивілізаційне, духовне, культурне розмаїття людства є безсумнівною цінністю та певною ґарантією безпеки, яку воно виробило впродовж тисячоліть свого існування, і тому її варто по можливості зберегти. Такою ж цінністю та ресурсом безпеки є і расове розмаїття людства, і його теж слід зберігати, як і все розмаїття біологічних видів на землі.

Тому однією з найістотніших небезпек ґлобалізації є різного роду принципова уніфікація, яка, з одного боку (на даному етапі розвитку техніки), неначе полегшує комунікацію чи керування ґлобальною уніфікованою системою, однак, з іншого боку, позбавивши людство автономности його складових та різноманітности, робить всю систему дуже вразливою до різного роду загроз. Як показав досвід, IBM-івська уніфікація за умови впровадження Інтернету робить всю комп’ютерну мережу надзвичайно вразливою як на комп’ютерні віруси, які запускають у неї різного роду гакери, так і на віруси, які спонтанно породжує сама сітка.

Але тоді слід по-іншому підійти і до самого ґлобалізаційного процесу. Одним з принципів його розгортання (до тієї міри, поки людина спроможна керувати цим процесом) має стати засаднича вимога збереження диверсифікованости людства у всіх сенсах. Ґлобалізація не може обмежитися тільки до утилітарної (на даному рівні розвитку технології, інформаційної техніки) уніфікації. Одним з можливих наслідків ґлобалізації, завдяки розвиткові техніки, може стати і технічна можливість збереження, а то й розвитку диверсифікованости людства у всіх сенсах – від економічного до мовного. Це лише на сьогодні технічно можливо та економічно виправдано впроваджувати виключно IBM-сумісну та англомовну версію Microsoft Word’а. Далека перспектива ґлобалізації може породити шанси для диверсифікації техніки чи технік як засобу розширення їхньої ефективности. А відповідно, – диверсифікації людства у всіх його аспектах, у тому числі як засобу розширення його ефективности.

Інша справа, що у низці сучасних ґлобалізаційних теорій (поки що не планів) йдеться про репресивне збереження диверсифікованости людства (начебто існуватиме т.зв. “золотий мільярд” (4), який складатиме єдине ґлобалізоване ціле, натомість решта людства перебуватиме просто поза ґлобалізаційним контекстом). Однак, така диверсифікованість не є тією природною, яка склалася у процесі розвитку людства і яку варто та слід зберігати, а можливо навіть розвивати. Вона буде практично примусовою – вже сьогодні спостерігаються певні процеси диференціації людства саме у цьому напрямку. Важелем, який допомагає проводити таку репресивну диференціацію, є володіння технологією, технікою, політичне домінування.

Техніка як основа сучасної ґлобалізації

Безсумнівною підставою, яка уможливила ґлобалізацію, став розвиток техніки у найширшому сенсі слова. Саме техніка дає зараз змогу, перейшовши через дві технічні революції – аграрну та індустріальну, сягнути до третьої технічної революції – інформаційної, яка й повинна об’єднати людство у ґлобальному масштабі.

На початку вісімдесятих років відбувся мікроелектронний переворот – перехід до цифрових комунікацій, а відтак до медіа-революції, яка не могла не змінити агрегатний стан ринкової економіки. Промисловий, індустріальний капіталізм на очах перетворюється у цифровий капіталізм. Операції на ринку стають миттєвими завдяки Інтернету; вони дематеріалізуються, оскільки рухаються не ресурси та акції, а, цифрова інформація, розосереджуються – не потрібні стають біржі чи промислові центри; ринок стає ґлобальним.

Вже сьогодні Інтернетом користуються близько 200 мільйонів осіб, з них лише 0,4% всіх користувачів мешкає, скажімо, у Східній Европі/СНД, хоча ці терени заселяють 5,8% населення Землі, тоді як у США налічується 26,3% користувачів, хоча там мешкає 4,7% населення (5). Ще промовистішою є ця диференціація у Південній Азії, де мешкає 23,5% населення, тоді як користувачів Інтернету там тільки 0,04%. Це свідчить про різку диференціацію світу та зростання прірви між різними частинами землі, а тим самим підтверджує теорії поділу світу на “золотий мільярд” і решту.

Однак, чим є ця техніка, і чи завжди людина саме з її допомогою комунікувала із світом? Зараз техніка перетворилася у знаряддя насильства не тільки стосовно довкілля, але й щодо людини. Техніка насильно змінює світ, вона аґресивно в нього входить, щоб укласти його у відповідності із собою та власними потребами. Людина повинна замислитися над тим, кому це все потрібно – їй чи техніці.

Така техніка, на жаль, цілковито розійшлася із технікою в тому сенсі, як її розуміли давні греки: tecnh – вміння, вправністю у чомусь, коли воно розкриває “щось”, що стоїть перед нашим поглядом (eidoV) до свого в-тіленя (teloV). “tecnh” не означає “техніки” в сенсі виробництва та способу виробництва, так само воно не означає і мистецтва у широкому сенсі вміння продукувати, це радше поняття, що стосується пізнання, і воно означає справність у тому, на чому базується кожне виготовлення та виробництво... Перед лицем наперед має стояти eidoV, і цей попередньо побачений вигляд (eidoV proaireton) є тим завершенням, у якому справна tecnh...” (6). Tecnh дозволяє розгорнутися тому, що розгортається як дерево, котре росте, і людина повинна йти назустріч, плекати таку tecnh, розгортаючи природу довкола себе та саму себе.

Сьогодні ж техніка перетворюється у репресію. І то не тільки у руках, скажімо так, не надто доброзичливих людей чи груп людей, але й сама по собі. Вона починає опановувати людину та людство як певний об’єкт. Людина стає залежною від техніки – годі собі зараз уявити, що було б, коли б у США, скажімо, водночас відмовили всі комп’ютери. А отже, комп’ютерні мережі вже певним чином володіють сучасним суспільством. І це зовсім не метафора. Техніка не допомагає розгортатися природі, людині, речам, вона починає самопороджувати себе, як технічне знаряддя. Причиною цього є те, що змінилася сама суть техніки, це вже далеко не та засадничо доброзичлива справність – tecnh.

Дійсно, логіка розвитку техніки, чи на даний момент вже саморозвитку техніки, формує під себе і людину як свого споживача. Людина поступово перетворюється у додаток до техніки, який користується її послугами. А тим самим техніка формує і людину та людство у цілому. Є небезпека, що поступово чи не єдиною функцією людини стане виправдання існування техніки, яка з часом зможе не тільки задовольняти все нові та нові потреби людини, але й самовідтворюватися “у” людині, а не “для” людини, перейме, і вже переймає мислительні функції людини. Це і є та репресія техніки, яка одного дня може стати небезпекою, бо для певної високорозвинутої техніки і сама людина може виявитися непотрібною як об’єкт, на який звернене її tecnh – справність. Ба навіть більше – немає жодних технічних перепон для того, щоб техніка не могла не лише відтворювати через клонування біологічний об’єкт, на який вона, скажімо, може бути спрямована, але і створювати ці біологічні об’єкти. Причому робити це попри волю конкретної людини чи й людства у цілому.

Єдиним порятунком від такої залежности від техніки є збереження людської самости як автономности та правильного розуміння tecnh та техніки. Людство не може дати заколисати себе комфортом, який надає йому техніка. Йому потрібно постійно тримати себе у формі. У тому числі і як біологічному виду, і як організованому суспільству, яке мусить постійно задумуватися над кожним кроком у цьому напрямку, або по-простому – мислити.

Таким чином, об’єднання людства довкола кого б то не було, чи довкола якої б то не було ідеї, способу мислення, бачення, вирішення, порушення острівної організації людства складає для нього однозначну загрозу з огляду на його безпеку не у досяжній, а вселенській перспективі.

За-тратність техно-ґлобалізації та можливі альтернативи

Натомість, можливі й інші цивілізаційні рішення. Можливо, низка цивілізацій змогли б розбудовуватися не за рахунок екстенсивного споживання різного роду ресурсів, а через самообмеження, або принаймні набагато більше самообмеження, через набагато більшу ощадливість – як у споживанні, так і у експансії, у витратності емоційній, духовній. Одним з видів такої затратности можна вважати і об’єднавчу експансивність. Европоцентрична у своїй суті (не у географічному, а у методологічному та аксіологічному сенсі, бо опирається саме на европейський у якнайширшому значенні слова культурний конструкт) ґлобалізація неймовірно і принципово затратна та витратна. І тут ґлобалізація, як вона розуміється на сьогодні – тобто техноґенна, технічна ґлобалізація, ґлобалізація, що опирається не на tecnh, а на техніку, вступає у конфлікт з екологізмом, який, розуміючи обмеженість різного роду ресурсів, виступає проти такої нестримної за-/ви-тратности. Тут я дещо розширено хотів би тлумачити поняття екологізму, розуміючи під ним не тільки за-/ви-трату матеріальних ресурсів, але й інформаційних (що баналізує важливість повідомлення та комунікації), часових (що забирає незворотній час людського життя), емоційних (що затирає емоційну багатобарвність світу), духовних (що нівелює унікальність кожного духовного досвіду).

Однак, чи вона була такою завжди? Можна говорити про різні визначники такої витратности. Можна говорити, що вона засадничо зорієнтована на споживання та витрату. Сьогодні можна говорити вже про екологічні у найширшому сенсі цього слова аспекти та наслідки цього всього. Усвідомлення згубности витратности сучасної технології вже відбувається. Великі надії покладаються на перехід від індустріального до інформаційного суспільства, коли затратність перейде у іншу сферу – зі сфери сировинних затрат у інформаційну та часову. І тоді руйнування довкілля мало б призупинитися. Експерти Rend Corporation гадають, що впровадження нових інформаційних технологій уже до 2015 року дозволить встановити всесвітню мережу контролю за шкідливими для довкілля впливами та викидами. Однак, технічне вирішення можливости такого контролю наштовхнеться на добру волю різних країн припинити ці викиди, чи ні. А це може стати проблемою, та ще однією підставою для тиску на такі країни ззовні з неначе б то благородною метою. Певні контури такого “спільного” вирішення ґлобальних екологічних катастроф через політичний та фінансовий тиск ззовні уже має Україна.

Значні надії покладаються на інформаційні технології у справі заощадження ресурсів, зокрема невідновлюваних енергоресурсів, а також сортування та переробки вторинної сировини.

Одним із істотних напрямків людської марнотратности є розтрачування та марнування того, що називається персональним часом людини. Непомірну частку свого часу вже в індустріальному суспільстві людина віддає праці, а не собі, дітям чи природі. Розвиток індустрії, машин не вивільнив людину, не призвів до справедливішого розподілу матеріальних благ, що й призвело до жорстокої соціальної боротьби. Виглядає на те, що розвиток інформаційної техніки теж не несе у собі справедливішого розподілу головного людського ресурсу – часу. В інформаційну епоху така частка може ще більше зрости. Якщо пролетарі індустріальної епохи були відчужені від матеріального продукту своєї праці, а також не мали часу “на себе”, то “пролетарі” інформаційної епохи теж не мають багато шансів зробити розподіл інформації справедливим чи отримати більше часу “на себе”. Хіба що у вигляді сурогатів – прекрасні пригоди у віртуальному симуляційному просторі, а вже сьогодні у Інтернеті, крадуть невідновлюваний людський ресурс – час людського життя, який залишиться після праці. Чимраз більше людина зазнає на собі інформаційного насильства. Інформацію вливають у неї через телебачення, радіо, Інтернет вже попри її волю. Людина до неї призвичаюється, як до інформаційного наркотика. Вже зараз видно, що боротьба за час-для-людини стане одним з головних нуртів нового соціального руху. А можливо і одним із головних гуманітарних рухів інформаційної епохи.

А оскільки чи не найголовнішим ресурсом інформаційної епохи таки дійсно є час, швидкодія комп’ютерів та комп’ютерних сіток, то розбіжності у тлумаченні часу різних культур можуть стати досить істотними, адже час закладається у саму ідеологію інформаційного суспільства. Головним продуктом, який буде викинутий на модерний інформаційний ринок, стане не стільки інформація, якої і зараз достатньо, а саме інформація, подана за одиницю часу. Продаватиметься і споживатиметься швидкодія, швидкість подачі та обробки інформації, така істотна для людей юдео-християнського культурного кола, однак, чи перейматимуться цим люди інших культур? Чи стосунок до часу не відсуне їх на узбіччя інформаційної революції так, як вже відсунув на узбіччя революції індустріальної?

Але, чи ефективність комп’ютера як помічника людини вивільнила сьогодні людині більше часу для себе? На жаль, ні. Однак, з іншого боку, саме інформаційна революція може допомогти людині розв’язати проблему її персонального часу, якщо людина усвідомить саму суть часу правильно і відповідно правильно закладе її в основу інформаційної технології.

Культурна уніфікація та ґлобалізація

Очевидною характеристикою “ґлобальної культури” має бути відкритість. Однак, відкритість буває двох типів: є відкритість як прийняття чогось відмінного у тій формі, яка йому притаманна, і тоді ми говоримо про плюралізм. Але є і відкритість як споживання, допущення у себе через пристосування до своєї системи координат. І тоді, у кращому випадку, ми говоримо про адаптацію, а у гіршому – про асиміляцію чи знищення. З чим ми маємо справу у випадку ґлобалізації – з плюралізмом чи асиміляцією, а може з їхнім поєднанням?

На жаль, ґлобалізаційні процеси зараз проходять не на засадах об’єднання чи співіснування рівноправних економічних, політичних, культурних світів, а саме уніфікації та асиміляції, яка позбавляє окремі цивілізаційні архіпелаги не тільки їхньої суті, але просто їх знищує. Сьогодні ґлобалізаційна відкритість набирає асимілятивних форм.

Напевно, форми сучасних ґлобалізаційних процесів було закладено всією юдео-еллінською чи християнською цивілізацією, яку ми називаємо західною. Натомість, можливі й інші цивілізаційні рішення. Можливо, низка цивілізацій змогли б розбудовуватися і на плюралістичних засадах.

Очевидною характеристикою модерної ґлобальної цивілізації є її культурна нерозбірливість – практично весь культурний та інформаційний продукт залучається до загального плавильного тигля. Однак, залучається він на даний момент поки-що поверхово. Можна було б сказати – декоративно. Якщо спрощувати, то ми пробуємо проектувати на декартову систему координат, грецьку логіку та римське право засадничо відмінні культурні та цивілізаційні конструкції, гадаючи, що у такий спосіб їх належно засвоюємо. Натомість, ми маємо справу не з цим самим конструктом, а тільки із його проекцією на наші культурно-цивілізаційні координати.

Культурна уніфікація зазвичай полягає у тому, що людина чи група людей насправді відмовляється, наскільки може, від своєї культурної конвенції, виходить зі своєї культурної традиції, щоб по можливості увійти в іншу, яка здається їй правабливішою чи в яку вона змушена ввійти. Однак, зазвичай вона не попадає у відповідний культурний контекст, а у певний проміжний культурний конструкт, з його урізаними формами, мовою, дискурсом. Новонавернений не попадає у контекст англо-саксонської чи російської культури, а у якийсь “піджин” чи “совковий” сурогат. Разом з тим, слід погодитись, що така людина акцептує певний реґрес хоча б у одному поколінні. Натомість, базова культурна група домінуючої культуру, в яку вона приходить, навіть попри свою волю, перебуває у привілегійованішому стані.

Водночас мусимо згодитися і з тим, що ні особа, ні група не може бути водночас носієм кількох культурних традицій, які часто заперечують одна одну набагато глибинніше, ніж це нам здається. В протилежному випадку ми мали б справу не із синкретизмом (sungkrhtismoV) – певною первинною нерозчленованість чогось, що є гомогенним, а розсіченістю (scizw) душі (jrhn) – шизофренією (як індивідуальною, так і груповою). І зовсім вже нічого спільного це не має з гомогенізуючою злитністю – синтезом (sunJesiV).

Однак, з формальної точки зору таке адаптування подається як плюралізм. Але плюралізм мав би передбачати орґанічне екзистування різних культурних та цивілізаційних конструктів не як проекцій у рамках єдиного ґлобального культурного та цивілізаційного конструкту, а саме як органічних несуперечливих цілостей. Плюралізм не може закладати попередню адаптацію, яка насправді, на силу своєї примусовости, виглядає радше на репресію.

Отже, культурний плюралізм як успадковування всього, переварювання всіх культурних конвенцій у якусь універсальну “ґлобальну культуру”, навряд чи можливий без цієї репресії, а отже простацької уніфікації.

Натомість, можна було б говорити про плюралізм як толерування відмінности, різности. Можливо, якісний стрибок інформаційної революції і буде тим ключем, який дозволить технічно у ґлобальній інформаційній мережі, мережі спілкування, забезпечити комфортну можливість існувати як інакший, відмінний. Зрештою, експерти Rend Corporation передбачають, що комп’ютеризація комунікативних систем вже до 2010 року зніме проблему перекладу і до 2015 року людині не потрібно буде знати мову партнера, щоб з ним розмовляти.

Разом з тим, ми повинні розглядати культуру не як якийсь застиглий канон, це не статична, наглухо замкнута у собі система, а потік значень, який постійно розчиняє старі значення і вступає у нові зв’язки. Таким чином, значення однієї культури змішуються із значеннями іншої, відбувається творення іншого культурного коду, який по аналогії із лінґвістикою називають креольським. Межі такої понятійної системи нещільні, розмиті, у ній багато суперечностей. Саме таких рис набуває “ґлобальна культура”.

Безперечно, у ході ґлобалізації втрачаються величезні поклади культурної пам’яті та знань. Але занепад культур не є характеристикою тільки сьогодення. Вражає не це, а швидкість, з якою це відбувається у ґлобальну епоху. Врешті-решт, кількість цих змін зможе і якісно змінити культурне лице світу та уодноманітнити не лише культурні пропозиції, але і культурні розв’язки завдань, що неминуче поставатимуть перед людством, а це саме по собі є небезпечним.

Вже сьогодні нам загрожує певний “електронний тоталітаризм”, коли електронні ЗМІ, Інтернет, супермаркети не лише поширюють, але й нав’язують настільки технічно зорієнтовану культуру, що її можна вже визначити як дегуманізовану. Вона перетворюється у набір техногенних культур-клонів, які продукує вже не людина, а техніка, – від синтезованої музики до синтезованого віртуального медіа-простору. Однак, техніка не здатна витворити щось оригінальне, вона тільки комбінує та відтворює те, що у неї конструктивно чи програмно закладене. Натомість, культура гібридизує, взаємодіє зі своїм реальним оточенням.

Проблема збереження природного середовища

Однією із найістотніших проблем для людства на найближче майбутнє є проблема різкого потепління клімату, пов’язаного із викидами в атмосферу та енергозатратністю сучасної технології. Цей процес може істотно змінити навіть географічну карту Земної кулі. Значна частина її буде затоплена, а інша радикально змінить свій кліматичний режим. А це різко зменшить різноманіття видів фауни та флори на Землі.

Вже сьогодні, наприкінці індустріальної епохи, під загрозою зникнення перебуває 31000 видів рослин і тварин. Натомість, повернути до життя у цілому світі, ціною великих зусиль вдалося тільки 1138 видів.

Згідно з Конвенцією про охорону біорозмаїття, ухваленою в Ріо-де-Жанейро 1992 року, біорозмаїття визначається як “змінність живих організмів, залежно від усіх чинників”. Ключовим тут є поняття “змінности” – здатности живих організмів еволюціонувати у просторі та часі, адаптуватися та виживати. Порушити цю змінність можна на різних рівнях – генному, видовому та екосистемному. Кожен з цих рівнів загрожений розвитком сучасної техніки.

Біологи стверджують, що нині ми перебуваємо на ранніх стадіях сьомого масового вимирання, яке викликане не природною дією, а цілковито людською діяльністю. Теперішні темпи вимирання видів у 100-1000 разів вищі, ніж до зародження сучасного людства приблизно півмільйона років тому. Разом з тим, до появи людини природне вмирання виду компенсувалося природним народженням іншого виду. Однак тепер темпи появи нових видів різко упали. До цього призвели демографічні успіхи людства. Люди стали у сотні разів численнішими від інших, співмірних їм живих організмів. До 2050 року людство налічуватиме 9-10 мільярдів осіб. За своїми біологічними параметрами воно, безсумнівно, екологічно ненормальне. Людина як вид привласнює собі 20-40% сонячної енергії, яку поглинають рослини на землі. Така жорстка конкуренція однозначно витісняє інші види на марґінес і призводить до їхнього зникнення. А це загрожує вже й самій людині.

Політична інтеґрація та ґлобалізація

Після розпаду СССР та “соціалістичного табору” у політичному плані світ перетворився на однополюсний. США, з одного боку, прагнули, з іншого – опинилися перед доконаним фактом однополюсности світу. На даний момент вони посіли місце світового лідера. Однак, такий стан притаманний саме даному моментові і саме такому типові витратної цивілізації, який начебто зараз домінує у світі. Хоча це зовсім не виключає можливости, що у недалекому майбутньому щось-таки зміниться. Саме ви-/затратний тип цивілізації, яка спрямована на дедалі більше споживання різного роду ресурсів – як матеріальних, так і інформаційних, може стати ахіллесовою п’ятою постмодерної цивілізації, “американського ХХІ століття” – як не втримався і прохопився було Билл Клинтон.

Інші цивілізаційні центри, як-от Европейський Союз, що неначе постає на наших очах, Японія чи Китай, поки що не можуть конкурувати на роль лідера ґлобалізаційного процесу із США. А отже, не можуть і змінити сам тип цієї ґлобалізації – із, скажімо, витратної на екологічну, з інтенсивної на медитативну, з відкриваючої на ізолюючу. Хоча це не виключає, що, скажімо, інформаційна революція розкриє якусь особливу роль, припустимо, Китаю.

Вже зараз помітне певне протистояння у справі ґлобалізації між двома начебто інтеґративними проектами – американським та европейським – у рамках начебто однієї західної цивілізаційної парадигми. Жоден з цих проектів іще не реалізований. Однак, істотною різницею є все ж асимілятивний характер американського “офіційного” ґлобалізму, який часто набирає вульгарних форм не тільки диктату, але й американізації всіх форм життя, та плюралістичніший та романтичніший ЕС-івський, котрий полягає у спробах побудувати “фортецю Европи” на одному континенті, зберігши принципове розмаїття старого материка. І перший, і другий проекти усе ще залишаються тільки проектами, хоча й підкріпленими певними політичними діями, завдяки яким формується обличчя сучасного світу.

На жаль, схоже на те, що навіть при всьому европейському консерватизмі за даного рівня розвитку техніки та економіки асимілятивні проекти все ж є успішнішими – вони не потребують такої кількости узгоджень різного роду розбіжностей та різних позицій. Сьогодні асимілятивні проекти ефективніші з огляду на їх економність. Хоча це не означає, що вони будуть виправданішими у майбутньому, коли саме розуміння ефективности може змінитися.

Україна як об’єкт та суб’єкт ґлобалізаційних процесів

Україна – молода держава, в якій іще не завершилися процеси формування політичної нації. Україна ще не визначилася із тим місцем, яке вона може чи хотіла б зайняти у світовому розподілі праці, із функціями у майбутній ґлобальній спільноті. Вона не знає, чим може бути цікава цій майбутній ґлобальній спільноті. Україна, не продемонструвавши свою лояльність Заходові, прирекла себе на марґіналізацію та стаґнацію разом із СНД, як би вона не демонструвала свою позірну особливу позицію у цій організації. Разом з усім позаевропейським та позаамериканським світом вона опинилася під потужним тиском модернізації. Прірва між багатими, вже почасти постмодерними, державами та немодерними, до яких вона належить, дуже швидко поглиблюється. Вже зараз помітне фатальне відставання України від країн Центральної Европи, з якими вона нещодавно перебувала на одному рівні розвитку, або ж навіть випереджувала їх. Таким чином, Україна постає у ролі свого роду перверсивної антиґлобалізаційної анти-тези – вона дійсно перебуває поза ґлобалізацією і їй успішно протистоїть ... своєю неуспішністю.

З огляду на реальний стан розвитку високих технологій в Україні, наша держава ані не належить до зони “золотого мільярда”, який є технічно-інформаційним аванґардом, ані не допущена до користання з набутків цього аванґарду (7). Тоді, можливо, ми були б цікаві для аванґарду як ринок збуту. Однак, наша купівельна спроможність співрозмірна нашому ВНП, а він мізерний у порівнянні із розвинутими країнами. Тому наш ринок може насправді споживати лише найпримітивніші дешеві масові продукти, тобто бути цікавим лише для концернів на кшталт Jonson&Jonson, McDonald чи Coca-Cola, але не для високотехнологічних компаній, які виробляють доволі дорогу продукцію. Навіть для Microsoft в Україні не ті об’єми продажу, щоб бути насправді істотними.

З огляду на майбутній демографічний вибух ґлобальним природним ресурсом України і далі залишаються українські чорноземи. Це той практично невідтворюваний і майже незнищенний ресурс, на якому можна будувати національну стратегію України.

Очевидним ресурсом є і стратегічне розташування України. Збіґнєв Бжезінський визначає Україну як “світову вісь” – державу від самого існування якої та її стану залежить конфігурація світової політичної ситуації (8).

Однак, на сьогодні Україна не використала цих своїх можливостей. Недолугі спроби шантажу ґеополітичним становищем, аби вижебрати у Заходу фінансову допомогу чи кредити, що їх негайно розтягують, вивели Україну у лідери з-поміж країн, де процвітає корупція.

Земельна реформа тільки-но розпочалася, тому земельний ресурс поки що лежить перелогом.

Таким чином, якщо говорити про Україну, то вона не є істотним чинником ґлобалізаційного процесу. Головна проблема України полягає у політичній невизначеності, що уже призвело до марґіналізації нашої держави чи не в усіх аспектах ґлобальних процесів – економічному, політичному, інформаційній революції.

листопад 2000, Львів


1. Михеев В. Логика глобализации и интересы России // Pro et Contra. – Москва. – #4. – 1999. – www.pubs.carnegie.ru/P&C.

2. Breidenbach J., Zurkigl I. Die Dynamik der kulturellen Globaliesierung // Transit. – Europaeische Revue. – #17. – 1999. – Wien – www.univie.ac.at.iwm.transit.

3. Возняк Т. Семантичний простір мови. Тексти та переклади. – Фоліо, Харків. – 1998. – www.ji-magazine.lviv.ua.

4. Кузнецов В. “Золотой миллиард” и остальное человечество // Pro et Contra. – Москва. – №4. – 1999. – www.pubs.carnegie.ru/P&C.

5. Вімонен П. Мережа для демократії: Інтернет та вільний потік інформації // Deutschland/Німеччина – #1. – 2000. – www.deutschland.de.

6. Heidegger M. Wegmarken. Frankfurt a.M.,1967.– S.321.

7. “Нова карта світу” за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. – #33. – 2000.

8. Бжезінський З. Велика шахівниця.– Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.

(часопис "Ї", 2000, № 19)



 

GALL'ART
Авторский проект Ивана Пелыпышака
та Олега Гуцуляка
2004