НІЛА ЗБОРОВСЬКА:

„ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ, – ЦЕ ПО СУТІ МОРАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ... ДУХ ПЕРЕМАГАЄ РАЦІОНАЛЬНІСТЬ”

Розмова з Нілою Зборовською відбулася в Інституті літератури Національної академії наук України, приміщення якого у ці дні геть не нагадує спокійну зосереджену академічну установу. На поверхах – маса людей, які до наукового світу переважно не мають жодного стосунку, вони просто ночують у кабінетах науковців, у коридорах на батареях сушаться валянки, доценти й професура (!) невтомно від дев’ятої ранку до десятої вечора нарізають канапки й готують гарячий чай для тих, хто стояв на Майдані.

Ніла Зборовська – літературознавець і письменник, фігура в українській гуманітаристиці, без якої інтелектуальний ландшафт нашої культури, сформований за останнє десятиліття, виглядав би інакше, без сумніву, убогіше. Витончена й тендітна жінка, яка після нашої розмови знімає елегантні чобітки на тонкій високій шпильці, вдягає зручне тепле взуття на товстій підошві і йде чергувати в наметове містечко на Хрещатику, де є окремий намет від Інституту літератури НАНУ. Ми пізніше зустрічалися там, вона зігрівала нас гарячим чаєм, пропонувала картопляне пюре, яке приготувала вдома... Це все могло б здатися неймовірним, але це лише маленька деталь, маленький момент Києва періоду помаранчевої революції, правда, незабутній момент.

- Доцільно було б обговорити не стільки політичні аспекти того, що відбувається зараз на Майдані, скільки про культурні. Свого часу Оксана Забужко кваліфікувала українську культуру як „непритомну”, як таку, що не готова ще адекватно реагувати на виклики доби, та чи не здається Вам, що теперішні події є фактично спростуванням цієї тези, що наша культура і наша людина виявилася якраз дуже притомною і живою. Наскільки все це було передбачуваним чи несподіваним для Вас, які формати цієї несподіванки?

Якщо чесно, це для мене несподіванка. Я розуміла, що Ющенко і його команда передусім у цій кампанії пропонували духовні цінності – честі, правди, справедливості. А з несправедливістю можна або боротися, або бути на її боці. Янукович, натомість, постійно пропонував матеріальні цінності – підвищення зарплати, пенсій тощо. Щодо мене, то я, як викладач в Києві, маю досить високий і стабільний рівень життя, тому й сумнівалася, що викладачі виступлять проти. А те, що сталося, – це по суті моральна революція. А моральна революція як працює? Дух перемагає раціональність. І те що Київ піднявся на моральну революцію, щоб захистити справедливість, чесні вибори, тобто ідеальні цінності, це було для мене неймовірним потрясінням. Я пам’ятаю, коли ми перший день стояли на Майдані, і це були в основному кияни, причому передусім молоді люди, все місто зібралося, а потім, коли кількість людей почала збільшуватися, я зрозуміла одну важливу річ: наша сучасна література всі ці останні роки по суті блазнювала над дуже вічними цінностями – національною ідеєю, моральними цінностями. Я не маю на увазі всю літературу, але саме ту, яка була в центрі зацікавлень. І ця блазнююча література відтісняла на маргінеси ту літературу, яка відстоювала моральні цінності. І тут раптом ця подія в Києві підтверджує, що таки існують вічні цінності. Київ виявив колективну духовність. Бо коли люди можуть глибоко об’єднатися? В духовному бунті. І це проявив Київ, коли ми об’єднувалися не на основі бідності, соціального неблагополуччя і т.п., а на зовсім іншій основі. Тому ця подія має унікальне значення.

Що по суті відбулося в останні місяці передвиборчої кампанії? З екранів телевізора був витіснений діалог, дискусія, а це означає, що маргіналізувалися демократичні перетворення і правове суспільство. І подивіться, що повернула революція. Вона повернула діалог, навіть на „Першому каналі” почали говорити дві сили. Люди починають розуміти, що відсутність діалогу, дискусії, демократичних перетворень, основ правової держави веде нас до російського імперіалізму. Коли ж ми відстоюємо право, закон і демократичні перетворення, ми відкриваємо шлях в Європу. Це у такому плані є надзвичайно свідома революція. Я думаю, що навіть проголошення незалежності не було настільки свідомим актом, як теперішні події в Києві.

- Чи можна вважати, що про своє народження заявило нове покоління, нова українська людина?

Гадаю, так. Можемо сказати, що саме це покоління зробило революцію. Саме студенти йшли попереду колон. Мій університет не одразу підтримав Ющенка, тому я вийшла разом з Інститутом літератури... Та як ці викладачі, частина з яких не підтримала протесту, будуть дивитися в очі своїм студентам? Це молоде покоління багато в чому переросло своїх вчителів, отих обережних, які там відсиджувалися.

- Чи не здається Вам, що актуальні події багато що спростовують з тих традиційних уявлень про характер української людини, які були головним чином сформовані у 19 столітті інтелектуалами на зразок Нечуя-Левицького й Костомарова? Що все оте хліборобство, салоїдство, схиляння перед матріархальним, невиразність і слабкість чоловічого начала - все це просто міфи, виплекані народництвом, і культура переросла ці міфи?

Я так не вважаю, я думаю, що українці взагалі за природою своєю – селянська нація. І нічого страшного в цьому немає. І наше місто, яке народжується, народжується передусім із села. От Канада не соромиться про себе так говорити. А чому ми не можемо? Про те, що материнські цінності зберігають свою вагу? От пригадайте фільм про Ющенка, де він у колі сім’ї, наскільки його дружина жіночна, це ж повально людей скоряло, бо люди бачили красиву сім’ю. І цим не міг похвалитися Янукович. Подивіться на цю леді, яка говорить про наколоті апельсини і менінгіт. Така сім’я не може стати взірцем для суспільства. А сім’я – це таки аргумент, бо якщо чоловік здатен створити красиву сім’ю, отже, це перша маленька держава, а потім він створить і велику. І не варто цими цінностями нехтувати, це вічні цінності, а не міфи, які можна розвінчати.

- Чи не може ця помаранчева революція створити простір для появи й функціонування нарешті повноцінної української урбаністичної, міської культури? Адже ж не село, умовно кажучи повстало, а таки місто?

Так, не можна недооцінювати місто, зокрема Київ. Ми вперше бачимо Київ українським містом, не маю на увазі україномовним – просто українським. І Київ зробив те, що не міг би зробити Львів. Львів не міг об’єднати, це міг зробити тільки Київ, це місія саме цього міста. І ми бачимо, як російськомовне населення зараз старається говорити українською, бо їй цього просто хочеться. І тут не треба ні реформи, ні насильства, вони самі тягнуться до українського, бо на цьому боці чесність і порядність. В цьому відношенні я цілком погоджуюся, що народжується українська урбаністична культура. І цей рок, ця пісня, яка народжується просто на вулиці, – все це дуже гарні явища.

Для мене місто й село є цілком рівними цінностями, я не уявляю щось одне без іншого. І ця рівноцінність, думаю, зберігатиметься в українській культурі.

- У Вас не з’явилося відчуття, що чимало з напрацьованого українською літературою за останні років п’ятнадцять просто на очах втрачає актуальність: якісь способи оповідати, певні ключові герої, концепти... Чи проглядається якісно нова українська література, якою вона могла б бути?

Народжується нова література. Без сумніву, ті хлопці й дівчата, з якими я стояла в живому ланцюгу першого дня о сьомій ранку біля адміністрації президента, коли людей ще було небагато, і був наказ, що, навіть якщо машини рушать на нас, ми повинні стояти (біля мене стояла монашка, яка постійно молилася, перебираючи вервицю), то вони – ті молоді люди – пережили межу життя і смерті, позбулися страху. А коли спускаєшся на Майдан і бачиш по суті всенародний карнавал, то розумієш, що отаке поєднання дуже серйозної гри на життя і на смерть з такою карнавальністю маніфестацій народить нову якість і літератури. Постмодернізм буде неактуальним з тими його ознаками, як-от відносність добра і зла, цінностей. Він буде маргіналізуватися, хоч ставку на нього й робили видавці. Візьміть до прикладу хоча б ту „Зелену Маргариту”, роман Світлани Пиркало, це ж письмо, в якому просто видно, що нічого не пережито, що автор не знає, що таке психічний біль, страждання, що таке цінності, за які треба стояти. Я пам’ятаю, як говорила з міліціонерами у перший день, як ми їх просили: хлопці, якщо ви нас постріляєте, то хоч запам’ятайте наші обличчя, запам’ятайте, якого президента ми обрали, колись згадаєте. Після такої готовності людей пожертвувати своїм життям вже не можна писати по-старому.

- Маєте бажання розвинути свої враження й спостереження в роман?

Ви знаєте, я написала роман „Українська реконкіста”, це для мене дуже важливий роман, я писала про велику межу і сильно хотіла написати конструктивний, духовний роман. І там я писала про наближення великої української межі, нашої реконкісти (відвоювання), для якої необхідно вибрати відповідного президента. Вісімсот років тривала іспанська реконкіста, коли відвойовувалась незалежність Іспанії в арабів, це надто довго для нас, ми не можемо собі дозволити цього, тому ми повинні вистояти до кінця, до перемоги.

Розмовляв Сергій БОРИС