Вячеслав Липинський Неусталеність раси в Україні Споконвічний брак расової єдности тієї людської громади, що живе на
Українській Землі, сполучений з невиховуваням її в напрямі розвитку єдности
політично спричинився до того, що основною прикметою українських людей єсть
повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна
прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської,
козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігентської ’’партийної’’ гризні
та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії – боротьби села з
селом. Кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря - серед
українських низів. Вже в самих початках нашої сучасної історії, і самих зародках нашого
сучасного громадянства, ми бачимо на україні життя окремими дворищами, а не
родами – життя звязаними тільки спільністю території, а не спільністю крови,
племенами. Расової єдности (за вийнятком може найбільш глухих кутів
північно-західної лісово-болотяної полоси) вже тоді не було на нашій землі між
Полянами, Сіверянами, Деревлянами, Дулібами, Тиверцями; все це були назви
територіяльні, а не родові: назви, випливаючи з місця осідку людей, а не з їх
кровного спорідненя та спільного походженя. Що-ж допіру казати про часи
пізніщі, коли всі ці племена були залиті страшною лавіною кочових орд зі сходу
і все новими хвилями осілої колонізації з північного заходу. Для найбільшої
частини України остається типовою характеристика німецького літописця, дана в
початку ХІ століття київській землі, як країні ’’біглих рабів і метких
Данців’’. Пасивні маси, втікаючі ’’на свободу’’ від економічного і державного
примусу на більше родючі і менше цьому примусові підлеглі, ’’окраїнні’’,
укарїнські землі – і ріжні, між собою не обєднані, войовничі та авантюристичні
елементи (’’Данці’’) з цілого сусіднього европейського та азійського світу – це
предки тих, що сьогодні живуть на Україні. (Нема мабуть більше безглуздого і більше позбавленого всякого змісту
виразу, як ’’чистокровний Українець’’ – в противоставленю до инших місцевих
людей – ’’нечистокровних’’. Хто знає історичну та географічну етимологію наших
прізвищ, той з гірким сміхом міг дивитися, як наприклад ’’чистокровний
Українець’’ п. Петлюра поборював п. Лизогуба за українську ’’нечистокровність’’
(російський, мовляв, поміщик). Бо всі наші Петлюри, Падури, Стахури, Мадури і
т.д. – це, судячи по прізвищам, нащадки польських селян і всі ці ’’чистокровні
українські’’ прізвища можна знайти в найбільшому числі там, де вони повстали:
по селах цієї частини корінної Польщі, де живуть Мазури. Розуміється. З цього
не виходить, що п. Петлюра не Українець. Він Українець тому, що виріс і живе на
Українській Землі. Але смішне і національно руїнницьке єсть монополізовання
неістнуючої ’’української чистокровности’’ якимись поодинокими групами місцевих
– найріжнорідніщих по своєму походженню - українських людей). Єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між
тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідци расова
неодноцільність на Україні трьох основних політичних типів: -
войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихийний нахил
цілого нашого громадянства до роєднаности та взаємної ворожнечі. Звідци теж
катастрофічні наслідки ріжнородности цього гетерогенного громадянства, які
особливо проявляються в момент заколотів соціяльних. Чим більше якась громада
ріжнородна по своєму походженю, тим тяжче вона себе розуміє і тим низчий
загальний рівень її здатності до організованої акції. Легко собі уявити, як
буде заховуватись в момент, скажім, пожару, толпа в якомусь інтернаціональному
готелі, або як можуть виглядати ’’парламентарні дискусії’’ між людьми, що
розуміють себе так, як той анегдотичний Француз і російський солдат. Великого
напруженя і організованости провідної верстви вимагає сотвореня
загально-зрозумілих ідей для такої громади. Але пам’ятаймо, що в такім самім положеню були наприклад і Англійці.
Проте, завдяки відповідному методові політичної організації і громадського
самовиховуваня, вони стали наймогутніщою в світі нацією. Тільки-ж вони не
ділили себе на ’’справжніх’’ і ’’не справжніх’’, на ’’свідомих’’ і ’’не свідомих’’;
не казали, що хто не ’’енко’’, чи не ’’юк’’, не православний, не уніят, чи не
соціаліст – той не Англієць, а казали: ’’Англійці, Данці, Нормани – це ми!’’. І
не будували вони ніколи республик, а затримали й досі необхідну для їх єдности
монархію. Отже коли і ми усвідомимо, що основною причиною нашої взаємної
антипатії не єсть самі тільки ’’ріжниці програм’’, а одідичена нами по предках
наших ріжнорідність рас, то нам легче буде цю органічну хибу нашу, в імя такої
самої органічної нашої спільної потреби людського а не звірячого життя на
спільній землі, видповідним методом організації і вихованя невтралізувати.
Коли-ж цієї нашої органічної хиби ми собі не усвідомимо, і її відповідними
методами лічити не будемо, то, ставши навіть всі до одного комуністами чи не
комуністами, православними чи католиками, ’’Українцями’’, ’’Русскими’’ чи
’’Поляками’’, ми знов поділимося зараз в поглядах, наприклад на правопись або
астрономію, і будем між собою битися тим завзятіще, чим більше будем
переконані, що одинока причина наших непорозумінь лежить власне в правописи або
астрономії. Цитується за книгою ’’Листи до братів-хліборобів’’, Нью-Йорк. 1954, с. 424-426. Збережено правопис оригіналу. |